Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

- Але зате тепер, Богдане, - обізвалася зачіпливе Дора, - твій колишній ідеал дуже попустив з свого колишнього розмаху науки й «вищостей». Чую, і це чула я з достовірного джерела, що вона в домі панства М. займає кілька позицій, дарма що колись були в неї справді пориви шляхетнішого характеру. Але, щоправда, не ломиться.

- В тім є щось героїчне, коли хтось «не ломиться» й буває сильніший від своєї долі, - відповів я й не питав нічого. Замість того поглянув мовчки на матір, у котрої очі були в тій хвилі з цікавості аж поширені. Дора, завваживши це, звернулася до неї й говорила далі:

- Вона в домі панства Маріянів, тето, товаришка чи радше гувернантка панни Ірини; від часу до часу ключницею, в потребі доглядає й хорих, а часом, здається, не буде й без того, щоб не виручила й кухарку, як та надто обтяжена працею. Чую, добродій Маріян мав раз казати, що йому з нічиїх рук не смакує так чай, як з рук панни Обринської!

- Тим ліпше! - обізвався я майже проти волі з радісним вдоволенням.

- Тим ліпше, Богдане? - зчудувалася Дора моїм словам, а відтак додала: - Я признаюсь, Богдане, що хоч уже надто симпатична не була мені ніколи та твоя полись виідеалізована Маня, але щоб я аж радувалася тим, що хтось з п'єдесталу своїх високих мрій зійшов на звичайне «Madchen fur alles» [45] то не скажу.

- Не так високих, Доро, як білих, - поправив я її спокійно.

- Все одно, Богдане, але мені її жаль.

- А мені - ні, Доро. Хоч я там з нею більше не сходжусь і її тепер не знаю, себто що з неї виробилося, але мені дає її давніша істота запоруку, що низько вона ніколи з свого «п'єдесталу» не впаде. Зрештою, потішся. Оскільки мені відомо, панна Обринська перебуває вже давно в домі своєї матері і хоч і задержується іноді у панства Маріянів, то виключно в характері довголітньої приятельки самої пані Маріян і виховавчині її одніської дитини. До того панна Обринська подає лекції музики в кращих домах, то ледве чи ставало б їй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш, ключниці й кухарки.

- Відки тобі це все відомо? - спитала Дора. - Чи не від неї самої?

- Від її брата Нестора, з котрим частіше бачуся і котрий навіть не допустив би, щоб його сестра, що її обожає чи не більше, як матір, брала на себе обов'язки ключниці й кухарки. Чи видається вона тобі такою?

Дора закопилила спідню губу й відповіла сухо:

- Не знаю На свій вік вона держиться доволі гарно.

- Такі тонкокості жінки не старіються ніколи, - обізвалась мати тоном, що мов камінь упав між нашу оживлену розмову. - Зрештою, що вона нас обходить, Доро, як і чим займається - додала, наче побоювалася, що вже сам спомин про ту дівчину може на мене по-давньому вплинути. - Я здибала її кілька разів, як переїжджала з панею Маріян, і коли минали мене, вона якраз у тій хвилі добачила щось дуже цікаве на противній стороні. Вона мене мало що обходить.

- Не турбуйтеся тим, мамо! - обізвався я. - Хто знає, що це було, що спонукало її поглянути саме тоді в противну сторону. Зрештою. - додав я, усміхаючись, - може, стрінетеся ще й не один раз відтепер, і вона ще вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього літа буде вона з своїм братом Нестором і панством Маріянами також у горах в К., а може, навіть знов і нашою сусідкою, як давніми роками її родичі.

- Нехай собі мешкає коло мене, хто хоче, - відказала мати роздразнено. - Я, певно, не буду тою, що нав'яже давні знайомості, котрі могли б принести мені щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що в'яже, одробина минувшості, деякі дрібниці, а більше нічого. Я тобі навіть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собі там були й самі графині. Я їду на свіже повітря, газдую собі, як у себе дома, не звертаю на нікого уваги, а далі не обходить мене нічого.

- Це вам не поведеться так цілком гладко, як уявляєте собі, тіточко, - обізвалась, лагідно вспокоюючи, Дора. - Хто має такого сина, як ви, і до того й нежонатого, мусить заздалегідь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. І не лиш його, але й вас, розуміється в вашому вікові відповідні товариства. На те спустіться.

- Мати лиш жартує, Доро, і в тій хвилі роздразнена, - вмішався я, усміхаючись. - Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко від того, щоб силувати її до чогось, що було б їй з душі противне.

Мати не відказала нічого, а Дора обізвалася:

- Ти, Богдане, будучи там, гляди, - і покивала до мене пальцем, забираючися до відходу. - Панна Маріян, а що більше її кузинка панна Наталя Ливенко, гарні, молоді й маючі дівчата, а ти не такий ще, якого з себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо.

(Знов пізніше).

Моя мати вже від'їхала, а тиждень пізніше одержав я від неї ось якого листа:

«Я вже між нашими горами «вдома», - писала, - інакше не можу висловитися. Відколи побачила себе знов у своїх давніх стінах, побачилася в своїм городі й цвітнику, поплакала й помолилася над могилою нашого батька, я ніби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й газдівство, мушу тобі найсамперед описати свою подорож. Як знаєш, виїжджало тої днини, що й я, багато люду, і це було добре, що ти мене відпровадив до двірця й ждав, поки я не всіла в поїзд, їхала я, як їхала (жидівок було повно, їхали до Дорної-Ватри - я не повинна була їхати в п'ятницю). І мені не конче було вигідно, але все якось їхалося, поки не доїхалось до Г., де, як знаєш, треба пересідати. Тут, на станції тій, я перелякалася, коли побачила, яка маса пасажирів ждала на поїзд в гори й К. Я висідаю і, розуміється, оглядаюся передусім за пакером. [46] Але гадаєш, що побачила в тім натиску я кого? Але де! Хоч би і хлопчину якого! Двох чи трьох, що, здається, все-таки десь були, розірвали подорожні мов на кусні. Четвертого, посліднього, що тут і там на тій малій станції виринав, забрали також, а я лишалася з своїм багажем і пуделком [47] - сама, Богдане; сама і мов на посміховисько й то недалеко самого потягу. Хоч би я, може, була й понесла свою Handtasche [48] й пуделко сама, та, як знаєш, мої крижі й ревматичні ноги не позволяють мені вже від двох років тяжчих речей до рук брати. Тож я залишила те й стою. Стою, Богдане, в найбільшім заклопотанні, шукаючи чи не заодно очима (ще й недовиджаючими) за якоюсь доброю душею, котра вибавила б мене з того положення (віднесла багаж до почекальні, де могла б я присісти, перекусити дещо, поки поїхала б дальше). Отже, стою, як кажу, отак посередині чужої товпи, мов сирота, і перечікую хвилю за хвилею, причім ще, на моє нещастя, і мій шнурочок від пенсне як навмисне за гудзик мов навіки заплутався, - і ще більше попадаю в роздразнення й несупокій. Коли оце іритуюсь так, надходить нараз до мене якась дама й промовляє:

«Простіть, добродійко, що я до вас зближаюся. Одначе, пізнавши Вас і завваживши, що стоїте тут якось безпомічно, мов вижидаєте кого або бажаєте чого, я рішилася приступити до вас і спитати, чи не могла б вам у тій хвилі чим-небудь услужити? Ви, бачу, самі. Я Обринська Маня, може пізнаєте мене? Я їду в гори в К.».

Сказавши це, всміхнулась і ждала. Можеш уявити собі мої почування!

«О, впізнаю вас, пані, пізнаю», відповіла я їй у найбільшім замішанні. Раз, Богдане, що не могла так борзо розплутати шнурочок від пенсне і вложити його перед очі, а по-друге, що й справді такої атаки якраз у тій глупій хвилі ніколи в житті не сподівалася!

«Ви не маєте пакера, пані?» спитала вона (і, щоправда, ввічливо).

«Ні. Власне жду й оглядаюся, чи не побачу я кого, - відповіла я. - А що я короткозора, то через те й у подорожі трохи непорадна. Мий син не міг зо мною тепер їхати, і тому я сама».