Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
Арнонд Фок, взірець голландської працьовитості й чесності, також примирився з долею, яка не дозволила йому заробити більше на операціях з бразільською рудою. Власник компанії «Фоссілз трейдінг» зараз рідко буває у Голландії. Він-бо купив в іспанському місті Сан-Себастьяні розкішну віллу, чим дуже задоволений, і звідти керує своєю компанією.
Помічники капітана з корабля «Куретаке-Мару» і головний механік так швидко роз'їхались по світі, що не вдалось нікого розпитати про катастрофу, яка геть відбила їм охоту до праці на морі. Кожен з них або заснував якесь підприємство (і то якнайдалі від найближчого порту), або купив чи вибудував за чесно зароблені й заощаджені гроші прибутковий дім, аби жити собі без турбот.
Яких тільки зусиль не докладав Скотленд-Ярд, проте йому так і не пощастило роздобути списку матросів. Матроська братія досить-таки балакуча. В портових шинках завжди можна почути красномовні розповіді про пережите на морях-океанах, про різні пригоди та жахливі явища, які траплялися матросам на водяних просторах. Проте ніхто навіть словом ніколи не обмовився про те, що плавав разом з хоробрим капітаном Ахіллесом Боргулісом на кораблі, що мав дивну японську назву «Куретаке-Мару».
Муджібар Саттар щасливо закінчив курс реабілітаційного лікування. Кістка чудово зрослася, і після нещасного випадку не залишилося навіть сліду. Колишній матрос повернувся в рідний край, де його вважають багатою людиною. Завдяки страховці, виплаченій компанією «Ллойдс оф Лондон», він заснував великий магазин, проявивши неабиякі торговельні здібності. І йому також зовсім не хочеться повертатися до сповненого пригодами життя на морі.
Полковникові Аткінсові, мабуть, набридло знайомитися зі стародавніми пам'ятками, бо його друзі перестали отримувати картки з кольоровими марками.
Ганс Ціммерман провадив на одному з Принцевих островів спокійне життя шанованої людини. Останнім часом він захопився розведенням троянд. Майже ввесь сад довкола його розкішної вілли перетворився на розарій. Йому вдалося навіть вивести новий сорт, який він назвав «царським». На виставці у Венеції троянди Ціммермана отримали нагороду.
Цей розумний люб'язний чоловік і далі допомагав своїм друзям, не скупився на поради. Кожен з них, якщо мав якісь клопоти або конфліктував з не дуже поблажливими представниками влади, завжди міг розраховувати на теплий прийом у його палацику й ефективні поради, як вийти зі скрутного становища.
Можливо, декого з директорів страхової компанії «Ллойдс оф Лондон» і досі переслідують жахливі сни. І сниться їм завжди якийсь порт, де стоїть великий корабель. По трапу біжить темношкірий матрос. В одній руці він тримає дорожню сумку, а в другій — фотоапарат. Матрос спритно пробігає по дошці, сідає в автобус… І тут директор страхової компанії прокидається, увесь залитий холодним потом.
А справді — що б то було, якби трап на кораблі «Куретаке-Мару» не виявився такий слизький і якби матрос із Бангладеш не посковзнувся і не зламав ногу?
Тоді б уже ніщо не допомогло. Треба було б сплатити багато мільйонів нахабним і спритним аферистам. Можливо, це не дуже зашкодило б такій великій страховій компанії як «Ллойдс оф Лондон», але завдало б відчутних збитків меншим підприємствам.
Дирекція компанії не дуже переймалася тим, що шахраї не були покарані, бо судова справа про відшкодування — то завжди погана реклама для будь-якої страхової компанії. Навіть якщо правда на її боці.
Таким чином, дирекція теж була задоволена з перебігу подій. Видатки для такої компанії украй незначні, зате прибутки величезні. Представник компанії у Кейптауні був приємно здивований, коли дізнався про виділену йому велику премію «за оперативність». Муджібар Саттар також не сподівався, що страхова сума за ногу буде такою великою.
Італійці, а особливо сіцілійці, кажуть, що Таорміна — найгарніше місце світу. Треба визнати, що коли і є в цьому певне перебільшення, то зовсім незначне. Невелике, але чепурне містечко розташувалось на досить високому березі над чудовою голубою затокою. Трьома терасами пагорб збігав до самого моря, понад яким тяглася вузенька смужка пляжу, але не кам'янистого, а з гарним жовтим піском.
На цих терасах височіли вишукані палацики багатіїв і невеликі, але теж для багатої публіки, пансіонати, де курортники платили щонайменше по сто п'ятдесят доларів за один день.
На затоці є, звичайно, місце, куди прибився корабель святого Павла. У кожній місцевості Сіцілії і на грецьких островах обов'язково мусить бути таке місце. Святий Павел справді був не лише відомим, але й дуже сумлінним туристом, який не минав під час своїх мандрів навіть найменших сіл. Він не ходив від села до села пішки, не їздив собі на ослі, а мандрував кораблем по морях і затоках, аби нащадки могли хвалитися, показуючи місця, де Великий Апостол ставив свою ногу на пісок.
Рідко коли якась із тих розкішних вілл-палаців, розташованих на терасах Таорміни, належала італійцям. Це гарне місце облюбували передовсім англійці: аристократія і фінансові магнати. Останнім часом, щоправда, в Таорміну прибуває дедалі більше людей з Федеративної Республіки Німеччини. Порівняно з англійцями вони мають більші банківські рахунки, тож викуповують у них дім за домом. Все частіше поряд з англійською мовою на вулицях Таорміни чути мову Гейне, Манна і Гете.
От і недавно одну з розкішних вілл купив у англійця родовитий мюнхенець Роберт Вайсман. Гарний високий чолов'яга з правильними рисами обличчя та голубими, мов затока Таорміни, очима був дуже милою і товариською людиною. Він одразу потоваришував з усіма тутешніми німцями. А оскільки англійською мовою він володів, наче справжній англієць (його мати нібито родом з Ковентрі), то невдовзі перед ним відчинилися двері й британських вілл.
Синьйор Роберто, як тут одразу всі почали називати його, не цурався стосунків із родовитими сіцілійцями. Він-бо досить непогано володів мовою Данте. Тому нічого дивного, що своїм приятелем його вважали командир карабінерів, начальник пошти, а також директор і вчителі місцевої школи, якій синьйор Роберто подарував гарні альбоми, де були зображені археологічні знахідки Месопотамії і далекої Мексіки. Звичайні рибалки, численні механіки зі станцій техобслуговування, бо в містечку аж роїлося від розкішних лімузинів, і дрібні торговці також не відмовлялися випити келих вина в товаристві цього німця, котрий так відрізнявся від переважної більшості своїх співвітчизників.
Невеличкі прийоми, які Вайсман організовував у себе вдома, невдовзі набули доброї слави серед еліти. Господар завжди умів так підібрати товариство, щоб розмова була цікавою, щоб ніхто не почувався самотньо і не нудьгував. Гарні дівчата теж охоче відвідували розкішний палацик з гарним і симпатичним господарем. Не одна з них залюбки зосталася б тут надовше, а то й назавжди, проте жодній це не вдавалося. Вони були тільки гості.
Інколи Роберт Вайсман зізнавався своїм новим друзям, що він зовсім не багата людина. Має, щоправда, трохи готівки й акцій, але це не те, чого колись прагнув. Фортуна вже нібито усміхалася йому, проте безглуздий випадок геть усе переплутав, навчивши вдовольнятися малим. Тож він облишив бізнес, аби спокійно пожити в цьому гарному куточку.
Знайомі Вайсмана вислуховували ці розповіді з усмішкою. Можливо, він і справді бідний, але ж та бідність дозволяє йому мати гарну віллу, спортивне авто і гарних жінок.
Життя в Таорміні минало спокійно, без якихось сенсацій. Великі суспільні й політичні події відбивалися в цьому закутку слабкою луною. Важливішими тут були вдала риболовля або новий транспорт доброго вина. Крім того, люди щоденно дискутували, чи збільшилася легенька цівка диму, яка здіймалася над засніженою верхівкою Етни, чи така сама, як учора. Щоправда, раптовий вибух вулкана не загрожував би Таорміні, але розкидані кам'яні брили і лава могли б заблокувати шосейну дорогу до Катанії.
Інколи Вайсмана відвідував його приятель зі Стамбула. Тоді гостинний господар не приймав у себе нікого.
