Завдання Героїв - Райс Морган (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗

«Я назву його Естофель», — вигукнув Тор.

«Естофель», — схвально повторила юрба.

Сокіл теж скрикнув, ніби відповідаючи.

Раптом Естофель затріпотів крилами і злетів угору, попід склепінчасту стелю і вилетів у відкрите вікно. Тор дивився йому вслід.

«Не хвилюйся», — сказав сокольничий. — «Він завжди повертатиметься до тебе».

Тор обернувся і подивився на Короля. Йому ніхто ніколи не дарував подарунків, особливо таких. Він не знав, що сказати, як віддячити. Він був приголомшений.

«Ваша Величносте», — сказав він, опустивши голову. — «Я не знаю як вам дякувати».

«Ти вже віддячив» — відповів Маꥳл.

Юрба привітала їх оплесками, і напруга, що панувала в залі, спала. Чоловіки енергійно заговорили між собою. До Тора підійшло одразу стільки лицарів, що він не знав, в який бік повертати голову.

«Це Альгод з Південної Провінції», — сказав йому Ріс, представляючи одного з лицарів.

«А це Камера з Низьких Боліт… А це Базикольд із Північного Форту…»

Скоро всі імена сплутались у його голові. Він був схвильований. Йому було важко повірити, що всі ці лицарі хочуть познайомитися з ним. Вперше в житті він почувався таким поважним та достойним. Він розумів, що цей день не повториться. Вперше в житті в нього прокинулось відчуття власної значущості.

І він не міг перестати думати про Естофеля.

Тор дивився в усі боки вітаючи людей, чиї імена пропливали повз — імена які він вже не намагався запам’ятати. В цей час до нього, крізь юрбу лицарів, прослизнув посланець. Він приніс невеликий сувій, який вклав у долоню Тора.

Тор розгорнув його і прочитав послання, виведене красивими, витонченими літерами:

«Зустрінемося на задньому дворі. За воротами».

Тор відчув ніжний тонкий аромат, який доносився від рожевого сувою. Він був здивований, адже там не було підпису.

Ріс нахилився і пробіг очима по посланню через плече Тора, і пирснув від сміху.

«Здається, моя сестра накинула на тебе оком», — сказав він, посміхаючись. — «На твоєму місці, я б вже пішов, вона ненавидить чекати».

Тор відчув, що червоніє.

«Ти потрапиш на задній двір через ті ворота. Поспішай. Вона може швидко поміняти своє рішення», — Ріс посміхався, дивлячись на нього. — «Я хотів би, аби ти став членом нашої родини».

Розділ дев’ятнадцятий

Тор спробував слідувати вказівкам Ріса, пробираючись через залюднений замок, але це було нелегко. У цьому палаці було занадто багато поворотів, прихованих таємних ходів, довгих коридорів, які, здавалося, вели тільки до ще більшої кількості коридорів.

Він пригадав у пам’яті вказівки, які йому дав Ріс, зробив ще кілька кроків, повернув в інший коридор і, нарешті, зупинився перед невеликими арочними дверима з червоною ручкою — саме такою, про яку йому сказав Рис — і штовхнув її.

Тор поспішив вийти у двір і був вражений різким світлом літнього дня. Він відчув себе краще, опинившись на вулиці, за межами задушливого замку, дихаючи свіжим повітрям, відчуваючи на своєму обличчі сонячні промені. Він примружився, давши своїм очам час звикнути до яскравого світла, після чого озирнувся. Перед ним розкинулися королівські сади, живопліт був ідеально підрізаний і мав різні форми, утворюючи акуратні ряди, між якими проходили звивисті стежки. Тут були фонтани, дивовижні дерева, сади зі стиглими ранніми літніми фруктами і поля квітів усіх розмірів, відтінків і форм. Від такого видовища у нього перехопило подих. Йому здавалося, що він опинився на живописному полотні.

Тор дивився по сторонах у пошуках Гвендолін, його серце шалено калатало. Задній двір був порожній. Тор припустив, що він, ймовірно, призначався тільки для королівської родини, відгороджений від інших людей високими кам’яними стінами саду. Тим не менш, він шукав її скрізь та не зміг знайти.

Він подумав, що, можливо, її послання було всього лише розіграшем. Певно так і було. Ймовірно, вона всього лише знущається над ним, селюком, розважається за його рахунок. Зрештою, як міг хтось її рангу всерйоз ним зацікавитися?

Тор знову перечитав її записку, після чого згорнув її, з соромом. Над ним посміялися. Яким же він був дурнем, він надіявся на щось. Глибоко в душі йому було боляче.

Тор розвернувся і вже готовий був піти назад до замку, посупивши голову. Як тільки він підійшов до дверей, пролунав голос.

«І куди ти зібрався?» — радісний голос нагадував пташиний спів.

Тор задумався, чи це не плід його уяви. Він озирнувся, шукаючи її поглядом, і вона була тут. Сидячи у затінку під стіною замку, вона посміхалась. На ній було вишукане королівське вбрання — сукня з численними воланами з білого сатину з рожевим оздобленням. Вона виглядала ще прекрасніше, ніж він пам’ятав.

Це була Гвендолін — дівчина, про яку Тор мріяв з самого першого дня їх зустрічі — про її мигдалеподібні блакитні очі, довге, полуничного кольору волосся, про посмішку, яка осяяла його серце. На ній був великий біло-рожевий капелюшок, що захищав її від сонця. Очі її світилися. На мить йому хотілося обернутися і подивитися, чи не стоїть хто за ним.

«Гм…» — почав Тор. — «Я… гм… не знаю. Я… гм… збирався зайти всередину».

І знову поруч з нею він почав хвилюватися, усвідомлюючи, що йому важко зібратися з думками і висловити їх.

Гвендолін розсміялася. Її сміх був найкрасивішим звуком з усіх, які йому доводилося чути.

«Але для чого тобі заходити?» — грайливо запитала вона. — «Ти тільки що прийшов».

Тор розгубився. Він не знаходив слів.

«Я… гм… не міг знайти тебе», — сказав він, знітившись.

Вона знову розсміялася.

«Але ж я тут. Ти не збираєшся приєднатися до мене?»

Вона простягнула руку. Тор кинувся до неї, нахилився і взяв за руку. Його ніби струмом вдарило від дотику до її шкіри — такої м’якої та гладкої. Її тендітна долоня ідеально лягла у його. Вона поглянула на нього і дозволила своїй руці затриматися в його на мить довше, перш ніж прибрала її. Тор обожнював відчувати кінчики її пальців у своїй долоні і надіявся, що вона ніколи їх не забере.

Вона відвела долоню, щоб взяти його попід руку. Пара пішла по звивистих стежках. Вони йшли вздовж невеликої стежини, викладеної бруківкою, і незабаром опинилися в лабіринті з огорож, захищені від сторонніх очей.

Тор нервував. Можливо, він, простолюдин, отримає неприємності, гуляючи з дочкою Короля. Він відчув, що піт проступив на його лобі і не знав — це від спеки чи від її дотику.

Він не знав, що сказати.

«Ти викликав тут справжній переполох, чи не так?» — запитала вона з посмішкою. Він був вдячний їй за те, що вона порушила незручне мовчання.

Тор знизав плечима: «Мені шкода. Я не хотів цього».

Гвендолін розсміялася. «А чому не хотів? Хіба це погано — викликати загальний переполох?»

Тор був загнаний в кут. Він не міг підібрати слів, щоб відповісти. Здавалося, що він завжди говорить щось не те.

«У будь-якому випадку, це місце таке задушливе і нудне», — сказала Гвендолін. — «Приємно зустріти тут новачка. Здається, ти дуже подобаєшся моєму батькові, а також і брату».

«Гм… дякую», — відповів Тор.

Він подумки картав себе, згоряючи від сорому. Він знав, що повинен сказати більше і хотів би цього. Але він просто не знав, що сказати.

«А тобі…» — почав він, ламаючи голову над тим, що запитати. — «… подобається тут?»

Вона відкинулася і засміялася.

«Чи подобається мені тут?» — запитала вона. — «Сподіваюся на це. Я тут живу!»

Гвендолін знову засміялася, і Тор відчув, що червоніє. Йому здавалося, що він дійсно все псує. Але він не зростав серед дівчат, в його селі у нього ніколи не було дівчини, і він просто не уявляв, що він повинен їй сказати. Про що він міг її запитати? Звідки ти? Тор вже знав відповідь на це питання. Він почав міркувати, чому вона возиться з ним, чи це така забавка?

«Чому я тобі подобаюсь?» — спитав він.