Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
— Ну а наступної зими ти знову дозволяєш себе ошукати.
— Поки трапиш на справжню кульку. Саме так було з Івонною.
— Тоді чому ти до неї не зателефонуєш?
— Бо справжній чоловік завжди поступається першістю жінці.
— І чинить нерозумно, — підсумувала Ядзя. — Бо вона єдина не ставилася до нього, як до грошовитого засмаглого огира.
— З товстим шаром олії на кузові, — додала Маріолька.
— Грошовитого? — здивувалась я.
— Ну так, пані Ягодо. Солярій, конезавод. На дуреп із дискотеки це справляє враження. А на Івонну не справляло.
— Але начебто ті дурепи були вродливіші. А для такого Мацека тіло — це головне.
— Це він тобі сказав, що вони були гарніші? — не повірила Ядзя. — Доктор бачив його попередніх подружок, то нехай їх тобі опише.
— Бордова меліровка, бронзово-жовта шкіра, білі обтислі штанці. На губах лілова помада. На повіках перламутрові тіні аж до вух. На голові біла бейсболка. До цього усміх футболіста другої ліги.
Коротше кажучи, Мацек, переодягнений жінкою.
— Івонна на їхньому тлі виглядала як інопланетянка, — визнала Маріолька. — Нічого дивного, що хлопець злетів з котушок.
— Знаєте що? — озвалась Юлька. — Кожен задає собі питання: чому Мацек вибрав саме її, а не тих дуреп. А чому ніхто не запитає, що дівчина штибу Івонни знайшла в такому Мацекові?
Двадцять восьме
— Вона бачила в мені людину. І за це я її кохав. Може, навіть і далі кохаю.
— Тоді ти і справді стоїк. Я вже десять разів зателефонував би.
— А ви, докторе, чому не телефонуєте до тієї своєї таємничої жінки? Здається, ви на неї запали.
— Уже, мабуть, ні, — зізнався Болек. — Я попросив її про побачення, але вона твердо відповіла, що нічого з того не вийде. Ми можемо побалакати в мережі про творчість і сенс життя, але не більше. Жодних фоток, жодних зустрічей.
— Це вона так вас принаджує, — потішила його Ядзя. — Я свого чоловіка теж так зваблювала. Тільки що по телефону.
— Ти дуже розчарований? — запитала Юлька.
— Я думав, що переживу це важче. Але тепер бачу, що вона ніколи не давала мені жодної надії. Від самого початку розставила все по своїх місцях. От тільки я сподівався, що це жіноче кокетство. Ну що ж, нам залишаються вечірні балачки в мережі.
— А ти хоч знаєш її ім’я?
— Тільки «нік»: Таємнича Жінка. І знаєте що? Мабуть, мені і справді цього вистачить.
Двадцять дев’яте
Поверталася від Вільшини, задоволена, що покращила йому настрій, дозволивши обіграти себе в карти, коли мене перестрів Рисек. Тут-таки біля ліфта.
— Таке враження, що ти чигав на якусь зичливу душу, котра позбавить тебе від нудьги.
— Не на якусь, а саме на тебе. Я тужив.
— Ти кожній жінці це говориш?
— Жодній, — він глянув мені просто у вічі і зразу змінив тему. — Можна запросити тебе до кабінету на шарлотку? Я сам її спік за рецептом Крисі.
— А що з нею? Вона переїхала?
— Майже два тижні тому, разом із нашим малим. Ніби на сусідню вулицю, але я все одно проплакав за ними три ночі, Ягідко.
— Часом краще втратити когось назавжди, ніж увесь час його зустрічати, знаючи, що це кінець.
— Кінець, Ягідко, був іще п’ять років тому, після останнього судового засідання. Але розумієш, я так прив’язуюся до людей. Що я кажу, до людей. До всього. Я мав хандру, коли закінчилася «Есмеральда». Добре, що Маріолька записала мені тридцять останніх серій.
— Я теж не люблю змін і розлук. Сама не знаю, як пережила перші дні відпустки.
— Я не пережив би втрати роботи. На щастя, мені це не загрожує.
— Ніхто не зазіхає на твоє місце?
— Та що ти. Мало кого зваблює перспектива баталій із братами Зефірина. А таких розбіяк у нашій околиці доста.
— Болек мені розповідав, що трапляються конфлікти.
— Певно що так, але я маю згідливу вдачу, — сказав він. — Інакше мене вже закатрупили б. Поза тим, не випадає брати на роботу когось нового, якщо я працюю за половину ставки.
— Тобі її врізали за валандання по коридорах?
— Ні, я сам відмовився. Навіщо мені стільки грошви, якщо я маю прижиттєву ренту. Якою завдячую безпосередньо своїм батькам.
Коли Рисьо, тоді ще Банан, перейшов до старшої групи дитсадка, його батьки дійшли важливого рішення: вони вирушають у Бескиди на пошуки кохання, спокою та сенсу життя. Будуть різьбити фігурки святих, медитувати, дивитись у зоряне небо і слухати послання від Бога (чи богів, хто його зна). А у хвилини фінансової скрути наймуться рубати дерева чи гратимуть по корчмах.
— А він? — показала мама на Рися, який бавився намистом із горобини.
— Зостанеться в дідуся з бабусею, — заявив її чоловік Толек, милуючись квітами, вишитими на своїх кльошах. — Таким чином я дам їм шанс виправити помилки, яких вони припустилися щодо мене.
— Ти такий добрий, — розчулилася дружина, і на обличчях обох розквітнув блаженний усміх.
Потім вони поїхали в Бескиди, а Рисьо разом із торбою вбогої одежини й улюбленою іграшкою, сплетеною зі шнурка від снопов’язалки, переїхав до своїх майже незнайомих дідуся з бабусею. Три роки опісля у бабусі трапився обширний інсульт. Серце дідуся не витримало розлуки і з розпачу, завчасу зупинилось якогось ранку, відсилаючи душу його власника високо, ген у хмари. Рисьо залишився сам. Наступні роки ним почергово опікувалися: батьки матері, старша сестра батька, ексцентрична сусідка з першого поверху, вчителі в початковій школі, продавчиня з кіоску, психолог із дитячої кімнати міліції, вихователька в дитячому будинку, звідки його з великими труднощами визволила перша дружина двоюрідного брата матері. Опікувалися ним і друзяки з гуртожитку, нарешті дружина. Тільки не батьки. Бо ті, приголомшені силою конопель і космічними враженнями, вже не пам’ятали, що зоставили десь на Землі шестирічного синочка. З кожним роком вони відлітали все далі й далі, проминаючи чергові галактики. Аж урешті добулися до місця призначення — Планети Щастя, Кохання й Миру. Півроку опісля до квартири тридцятирічного Рисека Грейпфрута подзвонив нотаріус і повідомив, що той одержав спадок по Толеку Бананові. Мішок трави cannabis rudealis разом зі спеціальною люлькою, а також сім тисяч гектарів бескидських облогів.
— Цікаво. Мені здається, що я вже десь чула це прізвище.
— По телебаченню. Був такий навчально-моралізаторський серіал «Ставлю на Толека Банана», — з усмішкою сказав Рисек. — Тільки що я на свого не поставив би і п’яти грошів. Тому і поміняв прізвище в період постюнацького бунту. Потім мені попустило, але прізвище залишилося.
— А що ти зробив із облогами?
— Я хотів їх продати, коли раптом вийшла постанова про те, що за обсадження облогів деревами держава сплачує прижиттєву ренту.
— А де ти взяв стільки дерев?
— Теж від держави. Єдине, що я мусив зробити, це найняти людей і засадити ці гектари цілини. Тепер мені капає щомісяця понад десять тисяч злотих ренти. А ти журилася, що я щось там докладаю тобі зі своєї жебрацької зарплати.
До кабінету зазирнула дрібна шатенка в зеленій картатій сукенці.
— Перепрошую, директоре, можна вас на хвилинку?
— Заходь сміливо, дитинко, — запросив її Рисек. — А до речі, Ягідко, вгадай, хто вона така?
Хвилину я намагалася допасувати обличчя шатенки до всіх знайомих мені людей.
— Здаюся.
— Це стажистка Карина після видалення зуба. Ти можеш у це повірити?
Чому б і ні? Якщо Гендальф Сірий може обернутись у Гендальфа Білого…
— І як ти тепер почуваєшся, Каринко?
— Я цілковито очистилася. Бо не досить, що мусила змінити половину гардеробу й косметики, на мене ще й чекає купівля нових фарб.
— Ти покинула малювати турпістичні картини?
— Я мала на увазі звичайні фарби для стін. Зараз мої стіни темно-фіолетові, а я погано переношу цей відтінок.
— То ти маєш багато роботи. Бо і стіни перемалювати, і цілі змінити.
