Елементарні частинки - Уельбек Мішель (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Одразу після написання цього тексту Брюно впав у щось на зразок етилової коми. За дві години він отямився од криків сина. Між двома і чотирма роками людські діти все більше наближаються до усвідомлення власного «я», що викликає в них напади егоцентричної мегаломанії. Відтепер мета дитини — перетворити своє соціальне оточення (яке звичайно складають його батьки) на слухняних рабів, які б покірно прислуховувалися до щонайменших її бажань; її егоїзм не знає меж; такі вже умови індивідуального існування. Брюно підвівся з паласу вітальні; крики посилилися, виказуючи шалену лють. Він розчавив пару пігулок лексомілу в ложці джему й пішов до Вікторової кімнати. Дитина обробилася. Де там вештається Анна? Її заняття з навчання негритосів грамоті закінчуються дедалі пізніше. Він схопив забруднений підгузок, кинув додолу; нестерпний сморід поширився по кімнаті. Дитина легко проковтнула солодку суміш і напружено завмерла, наче уражена наповал. Брюно надів куртку й пішов у «Медісон», до нічного бару на вулиці Шодронрі. Кредиткою заплатив три тисячі франків за пляшку «Дом Періньон», яку він розпив у товаристві дуже вродливої блондинки; в одній з кімнат нагорі дівчина довго вовтузилася з його членом, час від часу довго відтягуючи кульмінацію. Її звали Елен, вона тут народилась і вчилася на менеджера з туризму; їй було дев’ятнадцять. У ту мить, коли він проник у неї, вона зсередини сильно здавила його член, — він пережив не менше трьох хвилин цілковитого щастя. Виходячи од неї, Брюно поцілував її в губи і наполягав на тому, щоб вона взяла гроші — в нього ще лишилося триста франків готівкою.
Наступного тижня він наважився показати свої тексти колезі по ліцею — п’ятдесятирічному викладачу літератури, марксисту, дуже витонченому суб’єкту, що мав репутацію гомосексуаліста. Фажарді був приємно вражений. «Вплив Клоделя… або, мабуть, скоріше Пегі, верлібрів Пегі… Але, безперечно, це дуже оригінально. Зараз такого вже не зустрінеш». У нього не було жодних сумнівів щодо того, як саме слід діяти далі: «Нескінченність» — ось де сьогодні створюється література. Ваші тексти слід надіслати Соллерсу». Дещо здивований Брюно попросив повторити це прізвище, відзначив, що воно схоже на марку канапи, потім надіслав свої тексти. За три тижні після того зателефонував до видавництва «Деноель» — на його превеликий подив, Соллерс відгукнувся, запропонував зустрітись. У середу в нього не було занять, за день дуже легко обернутися туди й назад. У потязі він спробував поринути в читання «Дивної самотності», дуже швидко облишив цей намір, проте встиг переглянути кілька сторінок журналу «Жінки» — насамперед пасажі про зади. Вони зустрілися в кафе на Університетській вулиці. Видавець запізнився на десять хвилин, увійшов, розмахуючи мундштуком, мабуть, обов’язковим атрибутом його популярності.
— Ви живете в провінції? Погано. Слід негайно переїжджати до Парижа. У вас талант.
Він повідомив Брюно, що тексти про Іоанна Павла Другого будуть надруковані в найближчому номері «Нескінченності». Це збентежило Брюно; він не знав, що у Соллерса в розпалі його «період католицької контрреформації», і почав вихваляти Папу.
— Пегі, я від нього у захваті! — у запалі вигукнув видавець. — І Сад! Сад! Головне, читайте Сада!..
— Мій текст про сім’ю…
— Так, це теж дуже добре. Ви реакціонер, от і чудово. Всі великі письменники — реакціонери. Бальзак, Флобер, Достоєвський: он скільки реакціонерів. Але ж трахатися теж потрібно, га? Потрібна груповуха. Це дуже важливо.
Хвилин за п’ять Соллерс пішов, залишивши Брюно у стані легкого нарцисового сп’яніння. Їдучи додому, він потроху заспокоївся. Філіпп Соллерс, мабуть, видатний письменник; але, якщо почитати «Жінок», розумієш, що йому не вдається потрахати нікого, крім старих шльондр з культурного середовища; мабуть, справжні красуні воліють співаків. А коли це так, то навіщо друкувати дурні віршики у гівняному журналі?
— Коли вийшов черговий номер «Нескінченності», — розповідав Брюно, — я все ж таки купив п’ять номерів. На щастя, вони не стали друкувати нотаток про Іоанна Павла Другого. — Він зітхнув. — Насправді то був поганий текст… У тебе ще вина не лишилося?
— Всього одна пляшка. — Мішель пройшов на кухню, дістав з коробки зі «Старим Папським» шосту, і останню, пляшку; він почувався справді втомленим. — Здається, тобі завтра на роботу? — спитав він.
Брюно нічого не відповів. Він зосереджено роздивлявся щось на паркеті; але там ні на що було дивитися, хіба що на кавалок бруду. Проте, коли дзвякнула пробка, він пожвавився, простягнув свою склянку. Він пив повільно, маленькими ковтками; тепер його погляд був неуважний, десь блукав на рівні батареї опалення; здавалося, він уже не хоче продовжувати розмову. Повагавшись, Мішель увімкнув телевізор. Передавали зоологічну передачу про кролів. Він вимкнув звук. Можливо, насправді, йшлося про зайців — Мішель їх завжди плутав. Він здивувався, знову почувши поруч голос Брюно:
— Я намагаюся згадати, скільки часу прожив у Діжоні. Чотири роки? П’ять років? Варто увійти в робочий режим, і всі роки стають схожими один на одного. Події, що ми їх переживаємо, мають медичну природу, ну ще й діти, вони ростуть. Віктор підріс; він називав мене татом.
Раптом Брюно розридався. Скорчившись на канапі, він трусився від плачу, схлипував. Мішель глянув на годинник, уже була п’ята година. На екрані дика кішка тримала в зубах мертвого зайця.
Брюно дістав з кишені паперову серветку і промокнув очі. Сльози продовжували литися. Він думав про свого сина. Бідолашний маленький Віктор, він перемальовував картинки із «Стренджа», він любив батька. А Брюно подарував йому так мало щасливих хвилин, так мало любові, а тепер хлопцю незабаром виповниться п’ятнадцять, для нього час для щастя вже минув.
— Анна хотіла б мати ще дітей, фактично їй личила роль матері сімейства. Але я пропонував їй повернутись у паризький округ в пошуках роботи. Звісно, вона не наважилася відмовити: професійна діяльність — запорука розквіту жінки, саме так усі думають в наш час чи вдають, що так думають; а вона насамперед прагне думати так, як усі. Я добре розумів, що мета нашого повернення до Парижа полягала в тому, щоб розлучитися тихо, без зайвого галасу. У провінції, попри все, люди спілкуються, ходять одне до одного в гості; я не хотів би, щоб моє розлучення викликало якісь коментарі, хай навіть і мирні, схвальні. Влітку 89–го ми їздили відпочивати до Марокко в «Клаб–мед», то була остання відпустка, яку ми провели разом. Я пам’ятаю дурні аперитиви та години, які я провів на пляжі, витріщаючись на красунь; Анна базікала з іншими матерями сімейств. Коли вона поверталася на живіт, можна було побачити, що в неї целюліт; коли ж лягала горілиць — червоні смужки на шкірі. Араби були неприємні та агресивні, сонце палило надто сильно. Щоб помастурбувати, не потрібно було виходити з номера: можна було з легкістю підчепити рак шкіри. А ось Віктор добре використав своє перебування там, він багато веселився у «Міні–клабс»… — Голос Брюно знову зірвався. — Я був тварюкою і знав, що я — тварюка. Цілком нормально, якщо батьки приносили себе в жертву, це природно. А я не міг примиритися з тим, що моя молодість скінчилася; винести думку, що мій син ростиме, замість мене стане юнаком, що, мабуть, його життя буде більш вдалим, ніж моє. Своє життя я занапастив. Я хотів знову стати відособленою особистістю.
— Монадою, — м’яко сказав Мішель. Брюно не відгукнувся, допив своє вино.
— Пляшка порожня… — зауважив він з легким зніяковінням. Він підвівся, надів куртку. Мішель провів його до дверей. — Я люблю свого сина, — додав ще Брюно. — Коли з ним щось трапиться, якесь лихо, я цього не переживу. Я люблю цього хлопчика понад усе на світі. І все ж таки я ніколи не міг примиритися з його існуванням.
Мішель розуміюче кивнув. Брюно пішов до ліфта.
Мішель повернувся до свого кабінету, написав на аркуші паперу: «Відзначити дещо стосовно крові»; потім ліг, відчуваючи потребу спокійно поміркувати, але майже одразу заснув. Кілька днів по тому він знайшов той аркуш, акуратно дописав нижче: «Закон крові» — і збентежено простояв хвилин десять.
