Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
На валах було повно чорного люду, який гомонів і викрикував на всі голоси, підкидав угору шапки й вимахував руками. Доброчина й Володимира новгородці вітали як покликаних вічем новгородських князів. Через увесь Словінський кінець до самого Дідинця вилаштувалися хитреці й челядники, купецькі й боярські домажиричі та тивуни, бродячий люд і боярські дружинники, а найзначніші бояри піднесли на рушнику та срібній дарниці хліб і сіль. Угоняй був простоволосий і врочистий.
— Спаси тебе Дажбог, світлий княже! — сяйнув він на Доброчина промінням лукавих чорних очей. — І тебе, Володимире Святославовичу! Такоже й вас, Малушо й Богуславо, й тебе, княгинько... — Він марно намагався пригадати її ім'я, потім безпорадно зітхнув і заходився цілуватись до варязького принца Сігурда, чиє ймення, одначе, також забув.
У Дідинці всі пішли просто до теремного двору, піднялись лізницею й ступили до сіней.
За дверима було глухо.
Ніхто з них не сподівався на таке. Угоняй сказав Доброчинові, що в хоромі жде його ласки світлий князь Арфаст, якого Свенельд прислав був своїм посадником. У хоромі нікого не було. Коли повідчиняли всі двері, що вели в сіни з княжих світлиць, на них війнуло пусткою.
Тоді Володимир з раптовою веселістю озирнувся й утретє побачив свою чеську княжну, яка вже рік була княгинею новгородською й навіть народила йому сина.
— Наша одрина-а була ту-ут? — перейнявшись його настроєм, проспівала вона.
Це справді була та сама одринна світлиця, в якій вони провели злюбну ніч, але співучий голос княгиньки чомусь образив Володимира. У вигнанні він часто згадував ту таємничу шпарку ніч, коли вперше й востаннє звідав жіночої ласки. Ті години марилися йому вві сні. За цей рік вони стали чимось святим і недоторканним, до чого він нікого не допускав, а вона сказала про це так просто й буденно, неначе випила кухоль води.
В душі Володимира збурились темні ревнощі, неначе та таємниця належала лише йому, а ця людина поряд була чужа й непричетна.
«Чужа...» — вороже подумав Володимир, раптом збагнувши те, чого досі не міг зрозуміти. Зовсім, зовсім чужа — в тому й полягала головна причина.
В хоромі теремного двору почалося нове життя, від якого він за останній час устиг одвикнути. Кліті й підкліті знову загомоніли голосами челядників та тивунів, які не знати звідки й взялися, мовби чекали їх тут увесь цей рік; у гридницях один на одному спали покотом вікінги; лізниця й сіни двигтіли під вагою боярських чобіт, скрізь пахло печеним і смаженим, золоті й срібні братини не висихали від меду та вина, бояри один з-поперед одного змагалися в дарах та словах вірності, й це тривало до перших півнів.
А коли лізницею вниз прогуркотіли нетверезі кроки останнього боярина, тиша в хоромі здалась Володимирові підступнішою за найулесливіші боярські голоси. Княгинька Людмила чекала на нього в тій самій одрині, але він не мав сили переступити через поріг. У сінях мигтіла жовта воскова свічка, ґнотик інколи загинався й тріщав, а Володимирові вчувалися в тому звуці чиїсь ворожі скрадливі кроки.
Він так довго стояв посеред освітлених сіней, що вже стало неможливим ні ввійти до спальної світлиці, ні збігти лізницею в двір, де поступово також западала середнічна тиша.
Зненацька його охопив ще більший страх. Що я чинитиму, коли зараз вийдуть мати або ще хто? — подумав Володимир, але щось мовби поприбивало йому підошви до мостин. За дверима одрини почулись тихі кроки. Він з ляку забув про страхи й кинувся до вікна — бодай погасити зрадливу свічку!.. Але не встиг. На порозі з'явилась Людмила: в довгій сорочці з червоно-чорними квітами по подолі та рукавах, а довга руса коса розплетена й кинута за плечі.
— Ти цо-о? — прошепотіла Людмила.
Вони стояли віч-у-віч, княгинька дивилася на нього знизу вгору, й у зляканих зіницях її Володимир побачив себе. Це його мовби зламало. Вона відчула той злам, підійшла ще ближче й поклала голову йому на груди.
— Стоїш тута-а й стоїш...
— Бо в одрині парко, — якимось дурним голосом завиправдовувався молодий князь.
— Я тобі не красна-а...
— Та чого?
Людмила підвела голову, й у мерехтливому світлі Володимирові здалось, ніби це та сама оломоуцька княжна, яку він уперше побачив тієї далекої шлюбної ночі. Тепер він її впізнав...
А коли вранці прокинувся, розбуджений голосами за вікном, на узголів'ї поряд лежала тільки копа волосся. Він обережно розгріб русяві пасма й побачив зблідле чоло й кирпатенький ніс. Володимир довго роздивлявся це припухле від сну та несну обличчя, роздивлявся й знову не впізнавав, навіть злізши з одра й ставши долі наоколішки. Пізнавав і не впізнавав.
Людмила прокинулась ї перелякано вирячила очі:
— Ти цо-о-о?
Обличчя її перекосилося, пошерхлі губи стали тоненькі й цупкі, мов дві валові мотузочки; Володимир поволі підвівся й одійшов. Тепер він остаточно пересвідчився, що це зовсім не та оломоуцька княжна, про яку він думав цілу зиму й ціле минуле літо. Невідомі сили підмінили її.
Він квапливо вдягся й вийшов на гомінке дворище.
Це тривало всі три дні. Ввечері Володимир сяк-так передужував у собі опір, заходив до одрини й ночував там. Часом йому навіть починало здаватися, що він помилився й даремно шарпає себе і всіх. Нічого не змінилось. Людмила була по-дитячому довірлива й палка, вона лише тепер відчула в собі жіночу силу, яка захоплювала їх обох, укручуючи до незрівнянного ні з чим ненаситного вогняного виру; торік же була по суті дитям. Це заспокоювало Володимира, й він засинав міцним і безтурботним сном, забувши всі свої денні терзання.
Та коли вікна ясніли й з клітей та двору починали долинати звичні буденні голоси, він прокидався, а разом з ним прокидались і його денні настрої та чорні думки. Навіть не кивнувши стривоженій Людмилі, він квапливо виходив з одрини в розкислий двір, а далі накидав просте чорне корзно з каптуром і пірнав у городську тисняву.
Й так щодня.
— Мордуєшся від неробства, — сказав йому вчора світлий князь. — А забуваєш, що князь новгородський — ти: я лише твій допоміжний. Доки я сам одгавкуватимуся від тих боярських псів?
Понуривши голову, молодий новгородський князь мовчав. Вуйко каже правду, думав він, усе те мордування від неробства, але йому не хотілося йти вислуховувати нещирі слова новгородських бояр.
— Я не лукавіший од тебе, — засміявся він. — Хіба зможу отак з тими лукавцями, як це робиш ти?
В його житті материн брат посідав місце батька.
Зморений голодом і штовханиною в тисячній юрмі, яка й досі не могла вгамуватися після їхнього повернення, Володимир почав продиратись у бік княжого Дідинця, чиї вежі бачив звідси. Біля вічового помосту збирався різношерстий люд, чулися безладні палкі вигуки, що не спроможні згуртувати всіх. Володимир прислухався. Якийсь гончар у завоженій глиною запасці вибрався па поміст,ударив повстяною шапкою по личаках й крикнув:
— Коли посадник Арфаст Глібович утік, наші новгородські бояри та купці повипускали були всіх закупів, а тепер визбирують їх оп'ять, бо за Доброчином пришили такі самі варяги, як і спрежда були. Що ж змінилося, питаю вас, коли бояри новгородські...
Володимир виборсався з натовпу й пішов, бо від голоду й холоду в нього вже почали тремтіти коліна, а чорне корзно геть вимокло під дрібним дощем.
Дідинець стояв між трьох посадів Новагорода: Словінського, Неревського та Горицького кінців, оточених загальним валом та ровом. Навколо ж княжого двору — Дідинця — були окремий вал та свій рів, так само наповнений водою. До того ж над валом здіймалася досить висока стіна-частокіл із вежними воротами, з яких через рів було перекинуто місток. Такий город вельми легко взяти, сказав йому одного разу Доброчин: на це він розраховував.
Перейшовши місток, Володимир скинув каптура, інакше сторожа не впізнала б і не впустила в Дідинець. На княжому дворі було майже порожньо, Сігурдові гридні й челядь поховалися від дощу. Володимир збіг лізницею на теремне повершя й увійшов до сіней. Усі двері були зачинені, але в красній світлиці лунали голоси. Говорили по-варязькому. Це мали бути Сігурд і Доброчин. Володимир хотів вийти й гукнути которогось челядинця, щоб приніс їжі та якогось питва, але двері світлиці рипнули.
