Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Доброчин остаточно втратив терпець і сердито крикнув:
— Ану відчиняй, бо враз пришпилю тебе до городні стрілою! Ну ж!
Кілька варягів і справді похапали луки. Доброчин глянув на них і раптом поник. Варяги могли взяти Ладогу приступом, а тоді їх і не викуриш звідсіля. Він махнув на лучників і сказав якомога спокійнішим голосом:
— А погукай-но там когось. Тисяцького чи посадника.
— Я тут, — негайно почувсь інший голос, і Доброчин спочатку був здивувався, тоді згадав, що сторож уже давно зняв тривогу, вдаривши в дзвін. — Чого хочеш од нас, княже Доброчине? Якщо я тобі відчиню, а взавтра гору над тобою візьме Арфаст Глібович, я позбудуся голови. Він і так на мене косо зорить, а я ж іще й клявся йому на золоті та на мечі.
— Ти як звешся? — спитав світлий князь.
— Боярин Путята Кислиця.
Доброчин уперше чув таке боярське ім'я, тому спитав у посадника:
— А родом ти з яких країв, боярине Путято?
— З Римова на Сулі.
— Послухай, — сказав Доброчин. — Я не хочу заходити до Ладоги. — Вірність Путяти дедалі дужче подобалася йому. — Дай мені лише кілька возів і коней.
— Підійди до Красних воріт, — негайно відгукнувся Кислиця.
Невдовзі з Ладоги вивели двадцять осідланих коней і п'ять парокінних возів.
Досі Володимир стежив за всім з усмішкою. Він зрозумів, чому вуй відмовився заходити до Ладоги: Володимир і досі не міг забути його схвильованого шепоту в нічному шатрі. Але сьогодні Володимира охопило почуття якогось лінькуватого споглядання. Та коли сів у сідло норовистого буланого коня, його взяла нетерплячка. Десь там за лісом та болотом стояв погост, у якому вони з вуєм сховали своїх родичів, найрідніших людей.
Якби не ці вози та два десятки вершників позаду, Володимир зострожив би буланого конягу й погнав його з усіх сил. Але запряжені в хомути коні бігли вайлуватим підтюпцем. А що, як Арфаст Глібович вистежив той погост, з охололим серцем подумав Володимир. Путята Кислиця не згадав ні про що таке, хоча погост був ладозький. А може, Путята саме через це й не схотів пускати їх до Ладоги?
Володимир притримав коня.
— Чого цей Путята не впустив нас до города? — сказав він.
З білих плям на Володимирових щоках і чолі Доброчин здогадався, про що питає молодий князь, але не хотів завчасно його втішати. Доброчина давно вже непокоїли такі думки. Він думав про своїх родичів на глухому погості, але не міг не думати про дракари та ладді, що лишилися під Ладогою. Від варягів можна було сподіватися всього: вони могли взяти Ладогу мечем і засісти в городі, могли просто розгарбати його й спалити вщент, і Сігурд не міг би їм завадити.
А тоді знову линув думкою на погост, а з погосту вертався до посадника ладозького. Володимирові невисловлені страхи посіяли ще більшу смуту в його душі, й коли на горбку зачорніли перші стріхи погосту, він уже майже напевно знав, що в житті не може все йти тільки плавною злагодою.
Тим часом сонце схилилося над західні бори, світило просто в очі, й годі було щось розгледіти серед хижок над горбом. Володимир, мов зацькований вовк, шарпав коня й розглядався. П'ятеро варягів сиділо на возах, верхи їхав десяток новгородських воїв, і майже кожен тримав у руках повід заводного коня: заводних Доброчин звелів узяти про всяк випадок, а тепер ці коні навіювали Володимирові ще лихіші думки. Коні без вершників поверталися тільки з ратної січі.
Видовище позаду було просто сумне, й, щоб не піддаватися тим лиховісним знакам, Володимир зострожив буланого коня. Норовистий кінь скоторився й став диба, коли ж Володимир нарешті змусив його перейти на рівний галоп, з-за крайньої хижі вигулькнула молода ратайка чи робітниця. Вона була в латаній-перелатаній свиті й несла на руках дитя.
Помітивши стількох верхівців, жінка шаснула назад за ріг, а Володимир погнав коня до знайомої старостиної хати. Доброчин та інші вершники наздогнали його аж тут.
Матір Володимир упізнав одразу. Велика княгиня київська стояла й дивилася на нього з темних сіней. Володимир зіскочив із сідла й несміливо пішов назустріч матері, тоді розгубився й уповільнив крок. Простоволоса материна голова була вся сива, але його вразила не так її несподівана сивина, хоч матері минав ледве тридцять восьмий, як брудне подерте вбрання.
— Оце ми з вуйком... — почав був молодий князь, не знаючи, як повести себе.
З хати вискочила дядькова жона Богуслава, за нею обидва його сини — Коснятко та Вишата, а донька Славка трималася матері за шию й перелякано глипала на незнайомих страшних чоловіків...
— Ну, як ви тута? — озвався Доброчин.
— Живі-здорові, — сказала княгиня-вдова братові й заллялася несподіваними сльозами. То були перші сльози, які Володимир побачив у материних очах. — Коли це все скінчиться?
Доброчин нічого не відповів, його жона Богуслава міцно тримала чоловіка за руку, хоча цього й не личило робити отак при всіх. Коснятко й Вишата позирали па призабулого батька вовченятами, а Володимир дивився на носаки чобіт.
— Он і твоя Людка, — сказала мати Володимирові й кивнула за хлівець, де тупцював староста погосту, не зважуючись підійти ближче до високих гостей. Коло старости спинилася та сама жінка, обшарпана й з немовлям на руках, яку він сприйняв був за бідну ратайку чи холопку.
Велика княгиня Малуша сказала йому:
— Оце твоя княгинька Людмила.
— А з ким то вона?
— З Вишеславом.
— Яким?
— Княжичем Вишеславом Володимировичем!
Варязькі найманці стали за Ладогою. Ворота города вже третій день лишалися на замках, боярин Путята Кислиця не робив спроб налагодити перемови, Доброчин теж йому не докучав, навіть не думав докучати, хоча легко міг би взяти город за півдня, та й то не всією потугою.
Він діяв навпаки: сказав Сігурдові розбити стан за п'ять верст од Ладоги.
— Так можна вистояти до самої зими, — трохи глузливо сміявся Сігурд, але Доброчин мовчав.
За ці три дні з Ладоги не було жодного сольства, зате згори раз по раз прибували прості й мережані ладді, пливли поодинці й гуртиками, під парусами та без парусів. У Новігороді відразу ж довідалися про повернення Доброчина, бо чутки прудкіші за коня й стрілу. Перші новгородці з'явилися ще вчора перед смерканням.
Доброчин дуже розраховував на цих гостей, дарма що викликали невеселі спогади. Якщо плід наллявся й достиг, сказав він вірному сотникові Ждану Будимировичу, грушу не треба трясти: плід сам упаде з дерева. А після розмов з багатьма гостями він уже знав, що чекати лишилося недовго.
Перед обідом прибув новгородський тисяцький Угоняй. Доброчин чудово знав цього багатого боярина, високого згорбленого бороданя, який ніколи не розлучався з кутою міддю сулицею, що правила йому за ціпок. Угоняй був у кожушку й високих ловецьких чоботях, чиї підбиті псиною халяви поскочував нижче від колін. Усе те вбрання мало справляти враження, нібито новгородський тисяцький випадково заблукав аж сюди, полюючи звіра.
Доброчин удавав, що вірить у ті його ловецькі чоботи.
— То це ж ти як: уже вертаєш після влозу до Новагорода? — спитав він.
— Ще тільки зібрався... — потрусив сивою лопатою бороди Угоняй. — Мої ушкуйники вже всі подалися до Білого моря — добувати рибій зуб, один же мій челядник видів на Свирі многого соболя, дай, думаю, піду...
— А як життя-буття в Ногігороді? — спитав Доброчин, якому набридли лукаві теревені.
— Да як... — замулявся боярин. Він хотів би довше побалакати про соболя та риб'ячий зуб, аби зробити «випадкову» зустріч не такою вимушеною. — Да оно звісно як. Время тепер суморочне...
— З Арфастом Глібовичем добре живете?
— Варяги завсігда пекли Новугороду, — пішов на більшу відвертість Угоняй.
Доброчин глянув на Володимира. Молодий князь був думками далеко від цього шатра, й Доброчинові стало прикро. Небіж не вмів довго думати про щось одне.
