Гастарбайтерки - Доляк Наталка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Наталка, як стала хрещеною, прибігала до похресника й у понеділок, і у вівторок, у середу й четвер, щойно звільнялася з основної роботи. Приносила іграшки.
— Не треба було, — казала Елька дивачці, що віддавалася її сину з усією душею.
Таша гралася з малим у його кімнатці, годувала та клала спати. Перша половина дня належала матері, друга — хрещеній. Обох вдовольняв такий розклад. Енцо ріс кмітливим хлопчиком, спокійним і врівноваженим. Таша прихвалювала його перед матір’ю, мовляв, увесь у батьків.
— Майбутній юрист, — усміхаючись, промовляла, коли малий почав ходити. Він пересувався обережно, дивлячись під ноги і притримуючись ручкою за стільчики.
Таша й Елька сиділи на кухні, пили чай, теревенили на «дитячі» теми. Розмови йшли переважно про молочні зуби, частоту випорожнень, якість каші, підгузки, температуру в дитячій, кількість годин, проведених надворі.
— Я тобі вдячна, — зізналася Таші на третьому дні народження Енцо його мама.
Вона відвела малого вбік та передала йому загорнутий у кольоровий папір пакунок. Таша спостерігала за цим з-за столу. Думала, то мама дарує малому щось. Елька на вушко прошепотіла хлопчикові завдання, і він, вишкіривши дрібненькі зубки, погнав до Таші.
— Тобі! — передав пакунок і смачно поцілував у губи.
Всівся на коліна Наталці й уважно спостерігав, як вона тремтячими руками розгортає подарунок.
Коли папір було знято, серце в Таші кудись провалилося. Довгаста оксамитова коробочка недвозначно говорила про коштовність того, що лежить усередині. Відкрила, підбадьорена гучними закликами гостей, які сиділи за столом. Усі сприймали Ташу за свою, любили її. На білому шовковому тлі блищав золотий ланцюжок із дивовижною підвіскою. Таша погладила зашкарублим від праці пальцем камінець розміром із квасолину.
— Справжній топаз, — не хизуючись, а просто пояснюючи, сказала німкеня.
Справжній топаз — блакитна сльоза — дістався Таші за її чуйність і відданість. Усе чимале посімейство Штраубе—Врекель (прізвище Ельки в дівоцтві), в тому числі й малий бешкетник Енцо, почало заспокоювати Наталку, обнімати її та гладити руки, коли вона, не стримуючи емоцій, заревла по-бабськи, здригаючись усім тілом і скиглячи слова подяки…
Вихідні
Вихідні належали стовідсотково Таші, окрім кількох годин, що їх жінка з власного бажання проводила з похресником.
Перший день, суботу, гастарбайтерка присвячувала плідному вилежуванню боків. Аж до болю у скронях читала газету «Русский Берлин», яка виходила щоп’ятниці. Гнівалася на бездарність журналістів і вголос проголошувала прокляття редакторському складу жовтої газетки. Але, незважаючи на це, щотижня віддавала два євро, аби хоч подивитися на знайомі літери. Вдовольнившись бульварним чтивом, бралася за високу класику — томик Тургенєва, який відкопала на полицях у Вернера Хльоста. Чоловік був неабияк здивований, що має книжку, написану невідомою йому мовою. Він радо віддав фоліант Таші. За чотири роки Наталка мало не напам’ять вивчила «Дворянське гніздо», бо перечитала його від палітурки до палітурки п’ять разів.
Примушувала себе якнайдовше залишатися в ліжку, хоч тіло за інерцією п’яти попередніх днів поривалося взятися до якоїсь справи. Надвечір, коли було вже несила перебувати в горизонтальному положенні, виповзала з-під ковдри й перебиралася до ванної кімнати, де набувала пристойного вигляду: прискіпливо вищипувала брови, голила ноги й пахви, накладала на обличчя маски і креми, вимивала голову, стригла нігті, готуючись до наступного відповідального дня.
Неділя — день збіговиськ. До Таші навідувалися її друзі й знайомі. Зранку приходила попатякати стара Хельга. Заразом брала плату за квартиру. Україномовна практика була лише приводом для візитів. Насправді Хельзі кортіло поділитися плітками про мешканців будинку.
— В Адольфа з тридцять третьої був інсульт, — повідомляла зовсім нецікаві для Таші подробиці. — Він зараз у муніципальній лікарні. А син його, Вольдемар, навіть не приїхав, хоча мешкає відносно недалеко, у Лейпцигу. Старому, скоріш за все, світить притулок. А шкода… гарний мужчина.
— То забери його до себе, — віджартовувалася Таша. — Якщо він такий гарний — живіть разом.
Хельга, второпавши, що Таша насміхається, пропонувала:
— Може, він тебе зацікавить? Він тобі все своє майно віддасть, станеш багатійкою. А що? На мене Адольф і не подивиться, ми ж із ним однолітки. Цей пройдисвіт завжди любив молоду кров. От тобі б покрутитися біля нього…
— Тому й інсульт заробив, що коло молодиць упадав. — Наталка любила жартома посперечатися з Хельгою.
— Твоя правда, любонько, твоя правда. Вольдемар через те не їде до старого, що він відбив у молодика жінку.
— Дружину? — стривожилася Наталя.
— Та ні — просто жінку. Гарну. Я її бачила. Це трапилося років десять тому. А та красунечка від сина до батька в постіль перестрибнула, діда общипала як курку та й дременула кудись із польським коханцем.
— Ну, Хельго, у нас не дім, а скриня Пандори!
Обидві жінки засміялися.
Сусідка з радістю допомагала Таші готувати вечерю. Активно як для свого віку нарізала, шаткувала й чистила. Іноді залишалася на вечірку і добряче веселила гостей видуманими та справжніми дотепними історіями.
Наталя зажила слави неперевершеної свахи. Їй були вельми вдячні пани з понеділків — Гюнтер Джачек і Вернер Хльост. Українці вдалося познайомити цих двох у себе на дні народження. Жінчине шосте чуття підказало, що вони створені один для одного.
Гюнт і Верні зустрічалися вже три роки, щонеділі навідувалися до Наталі на вечірки, і не заради подяки, а тому, що їм невимовно подобалася атмосфера, в якій відбувалися міжнародні паті.
Серед недільних постійних гостей був іще один чоловік.
Сергій, котрий допомагав перевозити речі Надії до Лісабона. За півроку після зустрічі Сергій проїздом був у Берліні, подзвонив на залишений іще тоді номер і зайшов по старій пам’яті. Розговорилися, Таша пригостила обідом, знайшлися спільні теми. Потім, не знати як, вийшов секс. Відтоді чоловік час від часу навідувався до Таші.
Жінка знала, що в Сергія на Батьківщині дружина та двоє дітей. Але ж то не вона його клала біля себе. «Якщо чоловік хоче бути з іншою, то ніяка дружина його не втримає», — виправдовувалася перед найліпшою подругою Халлою. Окрім Галини близько потоваришувала нещодавно ще з однією жінкою — Лаурою, яку взнала через Сергія.
Галина Манькович намагалася не пропускати Ташині неділі. Але вимушена була бігти до своєї фрау Краге ще до приходу більшості гостей і початку гучної дискотеки. Прийшовши, сиділа на кухні, через силу відповідала на Ташині прискіпливі запитання про хазяйку, сина, життя загалом. Намагалася більше обговорювати пам’ятки столиці, побачені експозиції, переглянуті вистави. Водила подругу з собою на мюзикл «Нотр-Дам де Парі»[52], від якого у Наталки калатало серце й перехоплювало подих, але на який вона ніколи б не пішла з власної ініціативи та за власноруч зароблені гроші. Зазвичай відвідини театру приурочувалися до свят, коли роботодавці відмовлялися від послуг Наталки, бо хотіли відпочити. «Макбет»[53] маловідомого румунського режисера, поставлений у надто реалістичному дусі, був не до смаку пані Кулібабі, але збурював до обговорення. Халла доводила Наталці, що це — справжнє сучасне мистецтво, може, дещо епатажне для непідготованих, але…
— Наталю, треба бути відкритою до нового. Не засуджуй того, чого не розумієш, — повчала театралка зі стажем.
— Бр-р-р! — гарчала Таша, ріжучи яйця на салат олів’є. — Самої крові налляли діжок вісім. Я в захваті від Грізі[54], ото діло. Усі танцюють, співають… — Наталка викаблучувалася біля столу, а Халла лише всміхалася. — А у твого улюбленого Шекспіра суцільна різанина. Бр-р-р!
Сусідам, за винятком Хельги, не надто подобалися недільні бенкети на п’ятому поверсі, але Таша поступово переломила ситуацію на свій бік. Кому прибирала нашвидкуруч, кому бігала за провіантом, кого запрошувала до себе на неділю. Її любили в домі. Любов ця проявлялася дивно. Жінці цілими кипами віддавали старе шмаття. Відмовлятися було незручно, доводилося подарунки від німців під покровом глибокої ночі відносити до контейнерів, що належали організації «Червоний Хрест». Зелені баки, схожі на сміттєві, стояли в кожному районі. За квартал від Ташиного будинку їх було аж три. Німці не дозволяли собі викидати власним коштом придбане майно. А тут — прилаштували в гарні руки й раділи, що Таша відішле все в бідну, знедолену, обдерту Україну (принаймні вона обіцяла це зробити). Тішилися, що хоча б у такий спосіб підтримають людей із третього світу.
