Гастарбайтерки - Доляк Наталка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Таша подумала: «Ну, так, так. У акторстві головне — душа, емоція». Але не могла відігнати від себе думку, що режисери пропонували Штефці ролі через гарненьку зовнішність. Прибиральниця з острахом чекала, що невдовзі втратить роботу, бо актриса сама поповнить лави німецьких безробітних.
Але страхи не справдилися. Таша останнім часом заставала актрису не у ліжку, а вже біля дверей. Штефі поспіхом розповідала, що з такою зовнішністю в неї з’явилося ще більше роботи. «Просто завал. Родзинка», — пояснювала й чимдуж мчала до таксі.
Наталка якось наважилася і попросила у Штефі дозволу піти на зйомку, подивитися. Примружила око, бо думала, що така знаменитість відмовлятиметься. Мовляв, на знімальному майданчику не має бути зайвих людей. Приготувалася до відкоша, але натомість почула:
— Приходь після третьої. Ось тобі перепустка… — Написала щось на своїй візитівці. — Шукатимеш сьомий павільйон… Це під ліском, не в районі розважального містечка… Коротше, захочеш — знайдеш. — І поцокотіла підборами по гранітних сходинках.
Нарешті здійснюється заповітна мрія — Наталка матиме шанс доторкнутися до святая святих. Побачить, як знімають справжнє кіно. «А може, й мене помітять… Запропонують щось у масовці», — уявляла, аж підстрибувала від страху й задоволення.
Потрібний майданчик шукати довелося досить довго. Коли жінка запитала про це місце у працівника парку, він обдивився незнайомку, погляд ковзнув по грудях і ногах, тоді, обійнявши Ташу за талію, чоловік вказав пальцем ліворуч. Жінка відчула, що в повітрі завис дух сексу. Вона вирвалася від дивака й, оглядаючись, ніби на маніяка, підтюпцем погнала до посадки, що виднілася над дахами одноповерхових фанерних декорацій у стилі кантрі.
На одному з двох занедбаних ангарів було виведено білою фарбою здоровенну цифру сім. Наташа поглянула на годинник. Десять хвилин на четверту. «Трохи запізнилась… Аби лише впустили». У жінки так калатало серце, що їй навіть хотілося, аби якийсь охоронець суворо доповів: «Ви не можете зайти, бо запізнилися». Перевівши подих, відчинила величезні залізні двері. Пішла на світло…
В одному із закутків павільйону було виставлено загородку, на яку направлялося безліч снопів світла від численних софітів. Був тут і режисер, що сидів на рухомій платформі-крані і кричав: «Мотор!» та «Стоп!», була «хлопавка» з зазначенням дублів, були асистенти, які пудрили й підфарбовували артистів, були й артисти. Головну роль у цій сцені разом зі Штефі грала ще й Барбара. Третім був м’язистий атлет… Усі голі… У непристойній мізансцені.
— Дайте йому якогось збудника! — кричав, бризкаючи слиною, режисер. — Що у нього все висить, як в’ялена риба?..
Командному голосу головного підкорювалися. Бозна-звідки вибігала старенька жіночка зі склянкою води й таблеткою. Здоровань ковтав пігулку та просив декілька хвилин почекати.
— Знімаємо лесбійську сцену! — кричав режисер. — Час оренди виходить! Рухаємось, рухаємось, панове!
Штефі й Барбара взялися до роботи. У Наталки підкосилися ноги. Вона вмить переосмислила своє ставлення до акторської професії. До неї підійшов середній на зріст лисий чоловічок і, вщипнувши за зад, пошепки виголосив:
— Чого стоїмо? Бігом роздягатися, наступна сцена — групова…
Наталка дременула до виходу, оббігаючи по дорозі вже готового до зйомки атлета. Його професійний інструмент жахав розмірами. Наталка мимоволі зойкнула й, задихаючись, залишила знімальний майданчик, а заразом і марення про велике кіно.
До Штефі Таша продовжувала ходити, але дивилася на німкеню вже більш прозаїчно. Тепер розуміла, чому з розтрощеним носом актриса порно мала більше замовлень. Адже подібне кіно вимагає чогось такого лоскотного. От деякі дефекти зовнішності разом із ідеальною фігурою виявилися дуже затребуваними на цьому ринку праці. Якось Штефі запропонувала українці добре оплачуваний підробіток у масових сценах, на що та, не стримуючись в емоціях, відказала:
— Боже борони!
З того часу Наталка дозволяла собі забирати загублені монети, ба навіть подеколи бабралася в кишенях Штефі, сподіваючись відшукати там дрібні гроші. Час від часу ці надії справджувалися, й українка сама собі нараховувала та виплачувала моральне відшкодування.
П’ятниці
Доповзаючи до останнього дня тижня, Ната почувалася висотаною і розбитою. Заледве не силою примушувала себе зібратися та дотиснути цю п’ятиденку. Аби скоріше отямитися, вмикала великим пальцем ноги, яку виставляла з-під ковдри, тумблер на програвачі, що його купила задешево під час різдвяного розпродажу. Зі вмонтованих гучномовців лунав промовистий джаз, глибоко виспівувала Елла Фіцджеральд. І хоч починалася композиція сутужно-млосно, за мить чорношкіра королева джазового співу врізала таких «синкоп», що Ташу підкидало на ліжку, зривало й несло коридором до ванної кімнати. Жінка, жваво підтанцьовуючи, вмивалася, чистила зуби, на ходу перекушувала бутербродом та виривалася з хати. Першої своєї робочої п’ятниці, пробігши три поверхи, зрозуміла, що не вимкнула програвач, хотіла повернутися, але, махнувши рукою, залишила все як є.
— Я Таша! — зніяковіло представилася українка, вперше побачивши флегматичну Ельку з величезним пузом.
Німкеня була вагітна на шостому місяці, але живіт переконував, що вона вже десь на півроку переносила дитину. Він був просто гігантських розмірів. Елька Штраубе разом із чоловіком Готфрідом мешкала у старезному будинку в затишному провулку недалеко від станції метро Шьонеберг. Обоє — юристи. Пан Штраубе практикував на нейтральній території, у своєму офісі на Вільгельмштрассе, а його дружина, ясноока і схожа на дитину сорокарічна Елька, зважаючи на свій стан, приймала відвідувачів у квартирі.
Ті, що приходили до фрау Штраубе за юридичною порадою, очікували своєї черги, сновигаючи повз Наталку, яка рачкувала під столом чи диваном. Вони голосно здоровкалися, а Таша вказувала їм напрямок руху. У помешканні ніколи не зачинялися двері. «Прохідний двір!» — лаялася про себе Наталка, витираючи ганчіркою сліди, залишені останнім відвідувачем.
— Ташо! — кричала Елька з кабінету, та так, що українка вже готова була кидатися до телефону, аби викликати «швидку допомогу» до породіллі. — Ташо! — ще раз надривно верещала юристка, а прибиральниця хапалася за слухавку. — Ташо! Принеси чаю… Мені й панові…
«Хух!» — голосно видихала Кулібаба, йшла до просторої кухні, аби підготувати все для чайної церемонії.
Елька була прихильницею всіляких чайних прибамбасів. Тому перше, чого вона навчила нову служницю, — заварювати й подавати у правильний спосіб напій. Численні полиці й шафки кухонного вмеблювання були вщент забиті різними сортами чаю — чорними, зеленими, сірими та білими, з великим лататим листям і дрібненько нарізаним, з додатками духмяних трав та ягід. Декілька бляшанок вважалися сокровенними. З них Елька просила заварювати лише в особливих випадках. Для візитерів призначалося декілька пакунків із доволі дешевим листям. Таша нашвидкуруч запарила дві скляночки й понеслася до кабінету.
— Забагато працюєте! — дозволила собі висказати власну думку, коли Елька, відкинувшись на спинку м’якого фотеля, спочивала. Українка мостила їй під ноги подушки.
Таша говорила це, бо знала, що Елька почне розповідати про справи. А почути, хто тут буває, означало полоскотати собі нерви, до того ж трохи відпочити від гарування.
Отой, що приходив у жовтих супердорогих черевиках (Наталя бачила лише черевики зі свого місця, бо саме витирала пилюку під журнальним столиком), — ніхто інший, як убивця…
— Його лише підозрюють… Скоро суд… — розмірено видавала Елька.
Бандит зараз на підписці про невиїзд, за гроші відкрутився від тюрми, а Елька готує йому захист.
— То він невинний? — питала Таша, вирячивши очі.
— Звичайно, невинний, — невпевнено брехала Елька.
Вона любила полякати українку й заводила розмови про криваві вбивства, споглядаючи за реакцією Таші. Сидіти й розповідати юристці не випадало подовгу, бо до квартири забігав іще хтось, чи то помічник, що збирав матеріали, чи родичі засудженого, справу якого подали до апеляційного суду… І так цілісінький день. Увечері, коли Таша збиралася додому, робота у цьому будинку не закінчувалася, бо приходив чоловік і вони разом, зачинившись у кабінеті, голосно обговорювали ту чи іншу справу. Таша замикала їхні вхідні двері на ключ, тим самим припиняючи візити знайомців і незнайомців. Знала, що й після цього до квартири грюкатимуть і намагатимуться прорватися досередини, але дзвінок, на щастя, не працює і хазяї, усамітнившись у віддалених кімнатах чималої квартири, навряд чи почують домагання.
