Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Але ми так старанно тримаємося одне одного, ніби й справді боїмося, що нас можуть розлучити. Лише страх цілковитої самотності в місті, де не знайшлося жодного приятеля, іноді змушує прокидатися в холодному поту. Бо хто нас ховатиме?
Іще я думаю: навіщо так багато часу ми жили зашнуровані, як черевики? Навіщо були добровільні обмеження навіть у дрібницях? Хіба наша провина більша, аніж провина сотень убивць, грабіжників, ґвалтівників, шахраїв, які після відбуття покарань знову вливаються в життя, і ніхто не плює їм у спину, на протилежний бік вулиці при зустрічі не переходить, і тим більше — не переслідує? То чому ми, такі розумні, так довго боялися не те що реабілітуватися — просто відкритися перед людьми, перед якими нічим не завинили? Зло, спричинене нами, стосувалося лише нас. А ми так довго жили, ніби за тюремними стінами, мордувалися самотністю, а коли заціпеніння минуло, — з'ясувалося, що нам ніхто вже й не потрібний. Чи ми соромилися минулого?
А іноді я думаю, що це відгомін ревнощів. О, так, тдавнені, вгризені в мене, наче коріння дерев у далекому Сухому потоці, мої ревнощі мовчки диктували стиль нашого тутешнього життя. Впродовж усього життя вони стали частиною мене самої, і часом я відчувала їх, як окрему частину свого організму. Ревнощі, весь вік приховувані мною, ніби заразна хвороба, виснажливі, як голод, ревнощі тримали мою волю і нав'язували її стриноженому провиною чоловікові, воля і дії якого всі ці роки також залежали винятково від мого настрою і самопочуття. Мабуть, він усе чудово розумів і страждав від цього, а може, в минулому своєму житті, іще задовго до мене, він переситився спілкуванням з людьми, і тому тут багато років не мав жодної потреби виходити із самітництва. Чоловік мовчки прийняв правила моєї гри — і навіть не спромігся піддати їх сумніву. Принаймні, уголос.
І все ж ми маємо деякі маленькі радощі, не передбачені цими правилами.
З весни ми винаймаємо одну і ту ж дачу на березі запущеного озера й живемо там до пізньої осені, прополюючи хіба що бур'яни на стежці та косячи в саду траву. Я годинами можу дивитися на квітучі багатолітники — але мої руки обвисають батогами, коли проходжу повз тіток із розсадою. Жоден батіг у світі не змусив би мене сіяти, сапати, зазирати під кожен корінь чи стебло. Бо тоді я б щоразу вмирала від спогадів про давню льолю для огірків.
Але людина не може вмирати безконечно чи перманентно. Мені вистачило одного справжнього вмирання, щоб більше не хотіти імітацій смерті.
Іноді я проганяю від себе думку, що сезонне перебування на цій дачі — це все одно періодичне повертання туди, де дятлик струшував мозок, щоб розбудити мене до життя. Проте ця думка буває такою миттєвою, що не хочеться навіть хапатися за неї. А може, лячно.
Отож городину ми незмінно купуємо в однієї й тієїж господині, обмежившись сіянням салату та іншої корисної зелені. Та навіть ця нехитра робота лежить цілком на моєму старому.
Як дивно... Коли б у попередньому житті хтось хоча би пожартував, що він, він — оцей великий перець великого міста колись отак ось стоятиме «раком» над грядкою і сіятиме петрушку, — на мене, їй Богу, напали б кольки. Але багато років він справді згинається удвоє чи просто сідає на стільчик — і сіє оту дрібноту вже оез підручника з агрономії.
Іноді чоловік довго й повільно, так, щоб не знудило, гойдає мене в гамаку. Саморобний — із брезенту — гамак прив'язаний до двох вишень у запущеному саду. Під ним росте м'ята — і це щоразу мені також щось нагадує, але я відмахуюся від спогадів, як від мух, боячись доторкнутися до болючого. Так легше — не згадувати.
Чоловік спершу застилає гамак покривалом. Під голову кладе подушечку у формі серця, укриває ноги ряднинкою — і починається ледь вловимий політ пташки без крилець над м'ятним ароматом саду. Я заплющую очі — й тоді вже неможливо позбутися нав'язливої думки, що я — іще зовсім молода і здорова, з дурною кров'ю у жилах і при дурному серці — чекаю цього чоловіка біля нічного багаття на дачі своєї давньої подруги.
На тих спогадах я затримуюся недовго: з роками в мене притупився, але не припинився біль. Дивуюся: він такий осяжний, фізичний, що, здається, — простягнеш руку і біль набере якихось конкретних обрисів. Тоді я подаю знак припинити політ-гойдання — і чоловік подає мені руку на гойданку. Але вставати не хочеться. Вдаю, що дрімаю. А може, й справді дрімаю чи сплю, бо в розслабленому мозку бринять якісь забуті голоси...
Та минулого року безконечний процес мого копирсання в минулому перебило відчуття небезпеки. З-під приспаної пильності задзвенів перший дзвіночок тривоги. Закам'яніле, здавалося, як до скону, старече тіло збунтувалося і порушило звичний штиль: у чоловіка з'явилося захоплення. Сусідська дівчинка-школярка. Не по літах довгов'язе, як жердина, дівчисько прив'язалося до старого — і ходило за ним мало не назирці. V дівчинки немає ні батька, ні дідуся — ото вона й просиджує днями на нашій дачі, готова братися за будь-яку роботу, аби лише із моїм старим.
Вони днями збирають у саду малину і про щось довго шепчуться, потім дитина заливається сміхом на нею околицю, кидається старому на шию, цілує його писину — а я лежу в гамаку і плачу. Я повинна би тішитися, що знайшлася бодай одна жива душа — іще невинна, незаплямована, — якій ми потрібні не з примусу і по з лукавства. Та не можу стримати себе від сліз.
Кавалер сусідської дівчинки не здогадується, що мене ранить його надмірна прив'язаність до чужої дитини. Він себе не бачить збоку. А мені видно, як він лагідно поправляє їй бантик у волоссячку, як несе до рота жменю ягід. Він не бачить, що в нього трусяться руки і слина майже тече підборіддям. Мені хочеться кинути в нього каменем. Та в гамаку немає каміння — і я просто витираю сльози, хоча навіть через сльози видно, як довго й терпляче він щось пояснює дівчинці, але слів мені не чути: їх заглушує дзвін у вухах. Тиск.
А далі я заспокоююся: рахую роки нашій убитій дитині. Він про неї не знає дотепер. Колись я вважала свого чоловіка залізним. А з'ясувалося, що в мені заліза не менше: страх, гидкий страх зашнурував мої уста навіки, але не відібрав спогаду про день, коли я підписала вирок живому клубочкові, видертому з мене неймовірно варварським способом. Коли б я йому розказала про те, що він таки був батьком, але без дозволу я самовільно позбавила його батьківства... не знаю, чи могли б ми тоді залишатися разом. З того життя в мене зостався лише пожовтілий листок молитви, надісланий жінкою, в якої тепер, мабуть, внуки такі ж довгов'язі, як ця дівчинка, що чимдалі викликає напади злості й ненависті. Хочеться крикнути в малинник: «Що ти робиш, потворо?! Це твоя внучка, дурню!» А він тим часом притискає дитину до грудей, витягує із кишені жменю ізюму — й годує, як немовля.
Наталочка, так звати дівчинку, любить ізюм понад усе.
І щовечора мій старий береться за одну і ту ж роботу: він розтоплює шоколадну плитку на повільному вогні, додає туди меленої кориці і почергово вмочує в запашну масу ізюм, натиканий на зубочистки. Далі зубочистки втикаються в губку — і ось уже стіл заставлений солодкими їжачками-піками. Але це іще не все. Кожну підсохлу паличку старий валяє в кокосовій стружці або в цукровій пудрі і аж тоді кладе в холодильник. А зранку гора ізюму в шоколаді, присипана листками м'яти і свіжою малиною, чекає Наталочку на столі альтанки, порослої лимонником і жасмином.
