Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Спечно — яку Сахарі.
Р.S.
.. А хто його точно знає, як воно там, у сахарах? Тут своєї Африки вистачає. Достатньо поміряти тиск чи зробити кардіограму.
Та біс із ним. Тепер, щоб не втратити глузд і остаточно не впасти в тугу, а якщо точніше — не сказитися, все частіше згадую застосовне на всі випадки життя «Прорвемося!» — таке ж знамените, як свого часу гагарінське «Поїхали!».
Оте нахабне «прорвемося!» сказав колись давно під час нашого першого спільного відпочинку біля моря зеленоокий чоловік, який з усієї сили намагався догодити мені, задля чого вишукував неймовірні і, як йому здавалося, оригінальні способи розваги, не помічаючи, що стає смішним для тих, хто спостерігає його поведінку.
Отож немолодий, засмаглий до кольору чорного шоколаду чоловік, роззирнувшись навсібіч, легковажно кинув голосне «прорвемося!» і полетів сторч головою у надувний басейн, до країв заповнений морською водою. Мабуть, таким чином він демонстрував свою молодість, а може, навіть відвагу.
Але ж... Полетів униз лисою своєю головою — а пошкодив, що б ви думали? Куприк. Так що далі він проривався крізь операційний стіл, наркоз, скальпель хірурга і під моїм недремним і поблажливим наглядом.
«Але ж прорвався...», - сказав мляво, насилу усміхаючись, і усміхаючись далеко не по-гагарінськи, як тільки прийшов до тями. І чомусь додав: «Ти цього не оціниш...»
Ясна річ, оцінювати чарлічаплінські потуги у виконанні старіючого (рідного!) чоловіка, який невміло й безуспішно намагався згадати свою молодість, мені було ні до чого. І справа не в його віці. Справа в тому, що навіть для мене він був смішним. А я знаю, що сміятися над такими людьми не можна.
Я коротала біля нього довгі ночі в холодній реанімації, потім іще довго варила супчики, бульйончики йкашку.
Цілими вечорами тримала його долоню у своїй.
Заспокоювала.
Умовляла.
Переконувала.
Виправдовувалася.
Господи... чому час робить із нормальної людини мавпу?!
Людина живе собі — й найменшого уявлення не має про те, що в ближчім часі (в залежності від обставин) вона стане мавпою.
А чому? Невже лише тому, що людина втрачає тотальний контроль над своїми мимовільними діями і думками, а згодом і над тим, що загалом робить з нею вік і роки? Ну, хай би вже було, якщо йдеться про фізичну, тілесну, оболонку. Але ж вік — це досвід. Досвід не повинен би давати нормальній людині найменшого шансу з віком ставати розумовою мавпою, з мавпоподібними діями. А може, це тому, що людина у будь-якому, навіть глибоко старечому, віці залишається із рудиментами дитини і свідомо дозволяє собі поводитися, як маленькій, і зсихання мозку тут ні до чого?
Хтозна... подивися на себе в дзеркало. З опущеними плечима й опущеними руками, пониклою головою і драглистими м'язами, хіба ти тепер не родичка мавп'ячого племені у джунглях своїх проблем, з роками все більш невирішуваних, де головною ліаною твого літання і зависання вниз головою залишився один-єдиний чоловік, такий же приречений і такий же безпомічний у своїй самотності, як і ти сама?
Скільки крові попив мені цей ромео пенсійного віку! А чому? З егоїзму! І тільки з егоїзму. Бо вже ніякі сили не змусять мене думати, що все, що з нами було, було продиктовано серцем. Колись він хотів стати власником моїх думок. А йому дозволялося мати тільки тіло.
Про душу, як з'ясувалося, я ніколи не думала, хоча завжди знала, що вона є. Але в молодості я знала, що моя душа і тіло — одне і те ж. Душі поза тілом не існувало. Коли ж довелося пережити — не приведи, Боже, нікому — згадалася душа-самітниця. Запізно.
Я б хотіла зараз поговорити з кимсь про душу. Та ні з ким. Я не є віруючою людиною. До священика, мабуть, невірникам дорога заказана.
Зрештою, навіщо мені священик, коли я сама собі вже все дозволила і все повідпускала — і гріхи, і провини, і мить щастя. А тепер — немовби стою над прірвою і думаю так само, як необачно думав колись зеленоокий Отелло: прорвуся.
А чи варто?
Та й куди мені тепер прориватися від хворого, старого чоловіка, втомленого життям і досвідом, нудного й ревнивого, розгаданого — розкушеного, як волоський горіх, надокучливого і нетерплячого... Напевно, зараз він, зіщулений наче перед ударом, навшпиньки нипає сусідньою кімнатою, думаючи, що я додивляюся вранішню дрімоту після безсонної ночі.
А я всього лише додивляюся рештки свого невиправдано безглуздого життя, додивляюся пильно, ніби через скельце дитячого кольорового калейдоскопа, вірячи і не вірячи швидкозмінним картинкам, і ні-ні — та й дивуюся: як же такі ненормальні перипетії могли трапитися зі мною — колись самовпеьненою, самостійною і нормальною, хоча багато в чому — химерною жінкою?
Після всього, що довелося пережити моїй душі і тілу, невиправдано довге життя зробилося враз одноманітним, позбавленим смаку й кольору, прогнозованим, завченим, прісним. Сьогодні, вчора, завтра — все наперед відоме, зрозуміле, бачене.
І ти вже не живеш — лиш доживаєш — ніби постаріла корова, яка надто повільно рухається до своєї бойні, завчено, покірно і майже свідомо перебираючи від утоми розбухлими жилавими ногами. І не сповільнюєш приречену ходу, і не озираєшся у пошуках спасіння, хіба лиш ремиґаєш пережованими, як трава, спогадами. Та навіть без бойні можу запевнити: таким є фініш усіх колись безумних у своєму щасті — миттєвому, як літній дощ, щасті. Та що вже тепер...
Не рухаючись, розплющую очі — і сльози зворушення застряють мені в горлі: через напівтемний кори¬дор видно частину кухні, де на старому стільчику сидить старий чоловік у коричневому банному халаті і, здається, розгойдується в такт нехитрим своїм рухам. Чоловік сидить у профіль до моєї спальні. У нього виразний ніс і добре розвинутий борлак.
Але час... Боже, що зробив безпощадний час із цим колишнім жеребцем, удатним красенем і відомою людиною?! Як познущався над його, здавалося, неминучим здоров'ям, молодою колись, ніби у молочного поросятка, шкірою, білозубою посмішкою, рівною ходою.
Час від часу він піднімає голову й дивиться у вікно. Не зітхаючи, тільки розтерши правою рукою лівий бік грудей, він продовжує своє нехитре заняття: його лиса голова схилена над зеленою мискою, затиснутою між колінами. Про цю миску із тріснутим шматком емальованого дна я могла би розказати не менше, аніж про кожного з нас окремо. Щербата миска служить нам замість обручок, талісманів і оберегів, і за всі ці роки вона набачилася разом з нами не менше, аніж ми самі!..
Права чоловікова рука неспішно, але завчено-звично збиває гоголь-моголь віничком із курячого пір'я. Яйця швидше збиваються міксером чи ще якоюсь сучасною машинерією, але чоловік прив'язаний до давнього віничка не менше, ніж до зеленої миски. І я йому не перечу: замість вранішньої кави, забороненої лікарями, чоловік готує для мене незмінний гоголь-моголь.
Чоловік знає, що я ось-ось вийду зі спальні, звично плесну його по неголеній щоці, а після нетривалого позіхання, вмивання, розчісування ми, не змовляючись, мовчки сядемо за свій усталений сніданок. Щоб не дратувати мене, він, не надто смакуючи, питиме каву, вслухаючись у новини з транзистора, а я лише вдихатиму запах кави, час від часу нахиляючись близько до чоловікового плеча, і знехотя сьорбатиму збите з цукром яйце.
