Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
На третьому тижні Володькового лежання поробились у нього на стегнах великі нариви. Незабаром вони прорвались і почали текти. Витікало багато матерії, у хаті недобрий запах, мати не встигає міняти підстилок… Від довгого лежання в одному положенні на спині поробились пролежні. Усе то пече, щемить, не дає ні вдень, ні вночі спокою. Хлопець блідий, змарнілий, аж прозорий і все лежить із заплющеними очима. На чолі іноді з'являються краплини холодного поту і тоді мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгіршими були ночі, тихі ночі. Все довкруги спить, спочиває, мовчить. Один тільки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний спокій. Він лежить з розплющеними очима і вдивляється в темноту. Іноді йому щось страшне ввижається, здається, що по хаті хтось тихо ходить, там то там заторкне щось і робить шерех. І тоді йому робиться моторошно, він натягає на голову якусь прикривку, пітніє, кров його б'є хоровитим боєм, нерви болюче напружені. Іноді він трохи засне, але ненадовго. Буває, що йому щось недобре сниться, і тоді він у сні скрикує. Тоді встає мати, перемінить йому підстилку, запитає щось, перехрестить і лягає знов.
І так далі минають дні.
Наближається, нарешті, весна. Уже в березні помітне її наближення. Дихне інколи теплішим, сніг, там то там, тікає зі свого місця і оголює землю, сонце без страху, одверто заливає малі віконечка і проривається двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується і її іноді видно з вікна.
Ах, яка та весна! Яка то свіжа радість! Володько чекає її і не дочекається, хоча він усе лежить і не може ніяк устати. Зате Хведот без перерви сторчить у тих вікнах і все викрикує:
— Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
— О! Воводьку! Песик побіг! Або:
— Воводьку! Дивись! Узе нема снігу!
Володько тільки слухає і тільки заздрить. Ну, чому всі ходять і всі бачать, а тільки він лежить отут і нічого не може бачити, що там надворі діється. А там того мусить бути так багато і таке воно все хороше.
Але Володькові вже значно покращало. Лежить, але йому принаймні з ран не тече і, підпертий подушками, він може вже сидіти. Цього року в М'ясниці, перед великим постом, йому сповнилось сім років. Тому мати знов журу має — йому треба перший раз іти до сповіді і гріхи свої сповідати. Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того і часу обмаль. Сніг завчасу, вже на середопістя, сливе весь зійшов. Матвій залишив камінь, а взявся до землі. Сонце пригріло і поле засіріло. День-щодень Матвій у полі. Все нема і нема зайвого часу, щоб запрягти коні і одвезти малого до церкви.
— Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповіді і причастя, — гризеться мати.
А Матвій має вже на те готову відповідь:
— Коли б но всі ми стільки гріхів мали, що він, то й повів не треба було б на землі.
Одначе Матвій вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив драбиняка горохвянкою, запріг конята, окутав Володька кожухом і поїхали до церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церкві, але тепер він уздрів тут щось зовсім нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою. Ледве сягає зір під склепіння бані. Там, у найвищому місці, велике зображення могутнього Бога-Саваофа із золотим сонцем на чолі, що на всі боки розсипає снопи проміння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами намальовані, по кутах бані чотири діди, один з пером і книгою, один з бичачою головою біля себе, один з птахом, а один без нічого. І довкруги щось написано великими слов'янськими літерами. Володько пробує прочитати… Він сидить закутаний иа стільці, задер догори голову і поволі, по складах, читає: «Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствієтвоє»… і далі, і далі, цілого «Отченаша» вичитав Володько і був дуже вдоволений з того, бо і колись не раз бачив він ті літери, але що там написано, не міг довідатись. Тепер зовсім інакше. Від картини до картини, від образу до образу мандрує його зір, скрізь є щось написане і все то він розбирає. Он там гурт людей у дивних одягах, ніби вони лише пообгортали себе полотнами, і під ними написано: «Сошествіє Св. Духа на апостолов». То знов отам, багато людей у таких самих одягах, деякі з них тримають якісь галузки в руках, посередині осел, на ослі їде людина з світлим кружком на голові, і під цим написано: «Вход Господа нашого Іісуса Хріста в Ієрусалім». Ця картина особливо подобалась Володькові, ніколи, здається, не забуде її. Ті люди такі веселі, вони, видно, щось вигукують, а той, що на ослі, сумний і на обличчі його видно страждання.
А в церкві щось там далі правиться, співають кілька дядьків сумних пісень, до вікон проривається, великими стовпами сонце, луна від співу змішується з димом кадила і все разом творить особливий настрій… Володько швидко втомлюється, він би хотів лягти, але лягти не може. Сидить далі на своєму ослончику і далі роздивляється, і далі слухає. Мати тут же, недалеко біля нього, стоїть перед бічною іконою Матері Божої і пильно молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених ланцюжках. Володько спостерігає дивне: йому видається, що очі його матері і очі Матері Божої однакові. Як це гарно, думає він і не може натішитись.
А батько? Завжди він батько. Він стоїть випростано, спокійно, незалежно. Щось горде в його обличчі. Ні один образ не нагадує йому батькового обличчя, хіба отой там високо дід з тією книгою, але і то не такий. У батька ніс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває і прибуває. Володько іноді спостерігає їх. Хор співає: «Да ісправіться молитва моя», так дуже подобається Володькові цей жалібний спів, хоча він і не розуміє його слів…
Служба тягнеться довго, Володько втомлений і розчулений. А коли скінчилась служба, почалось маслосвятіє, Володькові відкривали груди, йому було соромно, мастили його олією. Після батько підніс його разом зі стільчиком до аналою, і тремтячий Володько почав каятись у своїх гріхах. Священик запитав його: «Чим ти згрішив?» А Володько не знає, що сказати. Пригадує багато своїх гріхів, але боїться признатися. І матері не слухав, і Хведота на різні спокуси спокушав, пригадав і річку, і ліс, і млина, і ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому підказує: «Не слухав батька-матері? Заздростив? Не молився рано й ввечері Богу? Не постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?»
Ах, він пропав! Він загинув! Він великий, дуже великий грішник. Усе це було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує більше і рясні краплі сліз посипались з його очей.
«І чого він реве, той бельбас», — думає батько і суворо дивиться на Володька. Мати знов ціла розчулена. «Ах, дитино моя, дитино!» — думає вона. Володько мимрить: «Ні!» Що ні і як ні, він не пам'ятає. Йому хотілось не те сказати, але сказав — ні. Хотів сказати: «Так! Я грішний!» Але разом з тим якийсь інший голос підсказав йому, що ні! Він не грішний, він не зробив нічого, що могло б зватись гріхом…
Сповідь скінчилась, священик положив малому на голову руку і читає якусь молитву. Він просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї простив «рабові своєму Володимирові всі його прогрішенія — вільні і не вільні». Володько цього не знає, він лише хотів би лягти, йому стає млосно, йому крутиться голова…
Дорогою назад Володько міцно заснув, мати весь час сиділа над ним, і спав він так твердо, що не чув навіть, коли його знесли дома до постелі, і прокинувся він аж надвечір. У хаті була сама лиш мати. Сильно пахло сонцем, свіжим повітрям, весною. Сонце заходило і його промені якось особливо засипали хату. Володькові пригадався молодий сосновий ліс, запахом смоли повіяло, сріблисті шпичаки галузок і молоді, зелені, зовсім м'якенькі шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гіркі.
— Ну, як тобі, гниляку? — запитала мати.
— Добре, — проговорив Володько.
— Ну, от… Я казала, щоб відправити маслосвятіє, а «він» усе ні та ні… — Це вона мала на увазі батька.
