Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Бо Настю хоча і любив, але не те вона, зовсім не те, що Лукія, а дід Уліян не дід Юхим, і все інше тут іншою мірою міряється, словом такого не вискажеш, але чуття і розум знають усе і мовчазно розцінюють.
А дід Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, «по-Божому», вірив, що це «кара», і шукав за собою вини. І не тільки стратив він Лукію. Старший його син Клим, що його хотів було «на високі школи подати», також щось не видержав, щось у нього в голові від високих наук чи від чогось іншого, поплуталось, і мусів його до того дому, де лікують нерви, віддати. За те, казали мудрі люди, що старий з «нечистим» нюхався, за те і кара Божа, але хтозна чи за те. Клим був парубок толковий і вчився незле, і станом був гожий, високий, худорлявий, як і Василь, рудуватий, бігали за ним дівки, а він, диви, до попівни надто гордої, дочки о. Клавдія, заходив, і так, кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дійшло. Відмовила, кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка, тобто мати попівни, пишна та горда, в окулярах, ніяк і чути не хотіла, щоб дочка її Галя, красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радості Юхим зі своїх дітей, але не падав духом. Жив, трудився, шукав правди, тішився, коли щось знаходив.
— О, це ти до речі прийшов, — казав старий до Матвія і радісно при тому сміявся, мав Добру, лагідну і веселу вдачу. — Катерино! Мерщій та батькові меду. Сідай, сідай, голубе, та розказуй… А я ото сиджу і куняю над книжкою, придбав, бачиш, нову пасічницьку науку, а та каже, що вулики Дадана вже застарілі, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона мусить свободу мати, більше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую дати їй свободу, ось тільки доживу літа. А у нас тут, бачиш, скука. А як там у тебе?
— Ех, — махнув Матвій рукою, — стара біда, а тут до неї і нова чіпляється… — І оповів усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось довідується. І між тим останнім довідується про Володькову неміч.
Останнє чіпнуло Юхима за живе. Що ж… Він піде. Може, що й порадить… І деяких трав захопить із собою. Трави бувають дуже цілющі, Юхим це дуже добре знає, на його полиці хтозна відколи, груба в шкірянім в'язанні, книжка «Цєлєбниє растєнія» лежить.
І вони скоро пішли, не дивлячись, що хилилось до вечора і що надворі зривалось на метелицю, і коли вони прийшли до Матвієвого дому, Володько спав. Червоний, зі спраглими устами.
— Їв він що? — запитав Матвій.
— Та лемензнув, як кіт, кришку булки з молоком, — відповіла мати. Юхим оглядає хворого, мацає його чоло.
— У вас тут, — каже, — холодно. Ти б натопила, Насте… — Спробував живчик малого і каже: — Ну… Мені здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут оце зілля, завари, Насте, і хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не хватить. Тут треба лікаря, Матвію.
Матвієві від цього уста скривились.
— Мені, — каже він, — треба було б узяти запруту та спитати «її», чому то так є. На лід пускала хлопця!
— Людоньки, людоньки, — залебеділа Настя. — Дітиська досихають на печі.
— То тепер нехай догниває на постелі! — перебив її Матвій.
Настя в плач:
— Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього не дійшло б…
— Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобі це сто разів казав!
— Втихомирся, Матвію! — вмішався Юхим. — Криком справи не направиш.
— Але ж, сто болів в її ма', злість бере, кажеш, говориш, наказуєш і ніби горохом об стіну. Казав: гляди не пускай їх надвір…
— Але знаєш, Матвію, діти не можуть і в хаті завжди сидіти. І їм свіже повітря потрібне.
— Так! Повітря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лікаря та все…
— Але ж. Боже мій! Сваркою та плачами не поможемо, — каже Юхим.
— Тошненько мені та нудненько мені, — тошніє Настя. — Снилось мені, людоньки, таке всяке… Сниться, що зо старим ідемо біля млина греблею, а за нами і воно бігло. І враз, як зірветься хуга, як підніметься в ставу вода, і забрало нам нашого малого… А вода брудна, брудна. Господи, Господи, що то буде…
Матвій дещо охолов: і йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому, мовляв, стоять вони, і тикнув пальцем на жінку, над глибокою криницею, а цей ось малий на їх очах упав у криницю. І бачимо, каже, його і помогти не можемо.
— А, то верзеться інколи, — каже Юхим. — А ви його липовим квітом напувайте з медом. Як не маєте — Катерина принесе…
Настя перебиває:
— Чому не маємо — маємо. Спасибі за пораду. А може, його маслосвятіє справити та почаївськими мощами обкурити?
— Ну, то вже хіба опісля, а тим часом не везіть його нікуди і не обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слід прийняти гостя, чимсь почастувати, але тут воно дійсно нічого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та кілька шматків хліба.
— Вибачайте за таке прийняття… Такі ми тепер господарі, що ніяково признатись.
— О, а мені ще чого треба? Що ви, що ви… Хіба я не знаю вас, а ви мене. Мені ось треба квапитись додому, дивіться, яке надворі починає…
І Юхим дійсно хутко відійшов, не дивлячись, що Матвій затримував посидіти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лікаря, ще раз розказав, чим і як поїти, і пішов.
У понеділок, ідучи ледь світанок до каменю, Матвій міркував про того лікаря. Воно то легко сказати — лікар, але ось останні копійки, навіть ті зароблені біля каменю, відніс Григорчукові, а ще борги сплачуй, проценти плати, податки плати, «штраховку» плати… До того і час вельми тяжкий до міста з хворим їхати. Хуга зірвалась і холод великий. Матвій рішає зачекати з лікарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечері додому, на душі в нього стало відрадніше. Володько міг уже розмовляти, хвилинку навіть підвівся, щоб посидіти і щось трохи лемензнув. Не міг тільки звестися на ноги, йому їх відняло, зовсім їх не відчував, лише порою щось у них вище колін, на задніх стегнах, дуже боліло, сіпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик, коли ж хтось був у хаті, ціпив зуби і мовчав. Матвій, бачучи таке, повеселішав і рішив таки «почекати з лікарем».
Минали дні за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не міг ними порухнути. І коли вже надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
— Дитино, дитино! Наробило ти мені бідоньки — наробило. Ночі мої, сон мій, спокій мій! А чи я тобі не казала, а чи я тобі не наказувала? Сиди в хаті — мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Ні. Не послухав, і от лежиш, а в серці моїм камінь гарячий, ох, треба було тебе бити, ох, і треба було!
Володько волів сто разів більші терпіти болі, ніж вислухувати оті вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучі сльози, що лилися десь із самої душі. Знає він, що матері не легко, що має вона повні руки роботи, повну голову мороки, а тут ще і це… І опоруй його, і на руках винось, і грій, і пильнуй. Різні думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то все сталося, як то він дійсно завжди на тому льоду та в млині. А той останній вечір… Заслухався тієї казки і не запримітив, що вечір, що ніч, що холод. Вертався назад і неміг уже перестрибнути потічка, що пересікає стежку і впадає до річки. Ноги його заклякли і не хотіли рухатись, і ледве, ледве обійшов довкола глибоким снігом, і мало, мало не загруз, а то біда… Хто б його там знайшов — аж страшно подумати. Замерз би як стій… І хлопець уже уявляв себе, як то він десь там лежить завіяний снігом і ніхто не знає, де він дівся, і від того почав далі думати. Почав думати, а де б він тоді подівся, коли б його дійсно завіяло снігом? Чи жив би далі? Чи знайшли б його, і понесли отуди на могилки і там закопали б у землю? А коли б закопали, то що він тоді робив би?
І все лежить, і все думає. Дивиться у стелю, бачить там візерунки всілякі, закопчені ребрясті, липові дошки різні видива творять, а уява малює з них картини, то якісь краєвиди далекі і привабливі, то знов звірі дивні і небувалі, то знов люди якісь, що йдуть юрбою і поодинці. Мрія летить і несе з собою хлопця. Видавалась дорога рівна, довга, обсаджена тополями, небо синє і глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить далеко… А він живий, і здоровий, і щасливий біжить здоровими ногами, ніби птах, вільний між небом і землею.
