Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
— Я люблю модні речі, — відповіла наречена. — Обожнюю діаманти.
Усе розсипалося. На друзки. Розвалилося. Дружина. Син. Спершу здавалося — не розвалиться. І тут-таки розвалилося.
Все — ледь-ледь тримається. Все вигадано. Коли немає тепла. Черстві люди. І все розійшлося за інтересами. Розбиті ночви.
Російські діти ходять у валянках аж до літа. Росіяни дуже переживають, коли їхні діти хворіють. Божеволіють через кожний прищик. Але російські діти справді багато хворіють. Вони хворіють на такі страшні хвороби, що стає не по собі, коли приходиш у дитячу лікарню.
А потім — забуваєш.
До всього звикаєш.
До всього.
Росіяни погано водять машини. Одного разу росіяни купили собі багато нових дорогих машин і збили багато перехожих. Себе теж збили. Машини щодня виловлювали в річці. Від цього росіяни не стали їздити краще. Норовлять пролетіти по зустрічній. Зіштовхуються лоб у лоб.
Багато народу гине. Багато всього цього росіянам показують по телевізору. Гори трупів. Росіяни їдять і дивляться. Трупи — це завжди хвилює.
Молоді козли мріяли бути крутими.
Мені подзвонив Грегорі:
— Треба зустрітися.
Він говорив так схвильовано, що я подумав: він рознюхав щодо нас із Сесіль. Ми зустрілися.
— Старий, — сказав він. — Ти знаєш, де живе Сашко?
— Уявлення не маю. — Я ніколи не думав, де живе Сашко. — Навіщо тобі?
— Та так, — сказав він, — просто цікаво. Ти не скажеш його телефон?
Ну як я міг сказати його телефон, якщо Сашко був законспірований?
— Я довідаюся, — сказав я, — і передзвоню.
Грегорі вагався.
— Я, здається, зробив одне відкриття, — нарешті скромно сказав він. — Щось таке, як рівняння. Якщо воно підтвердиться, Росію можна вважати розколотим горіхом.
Я вийшов на Сашка.
— Дивна штука, — сказав я. — Ми з вами провели стільки часу разом, а я навіть не знаю, у якому районі Москви ви живете.
— Недалеко від вас, — сказав Сашко. — А що?
— Або ми дружимо, або ми тільки по роботі.
— Грегорі просив вас довідатися мою адресу?
— Він, здається, вивів російську формулу-1. Можливий спільний проект.
— Зрозуміло, — спохмурнів Сашко. — Він вам її повідомив?
— Він тримає її в таємниці від усіх. Мені здалося, що ви якимось чином включені у цю формулу.
— Ви — жартівник, — посміхнувся Сашко. — Утримайтеся від зустрічей з американцем найближчим часом.
Коли вагон метро різко зупинився, Вагіна Пилипівна чомусь подумала, що почалася війна. Наречену із зубами ми з Сірим присмачили горілкою, обмазали тістом, чорною ікрою, незважаючи на довге волосся. Спершу Сірий не любив царя, потім — Леніна, потім — Сталіна, потім сів, відсидів, звільнився. Народ у вагоні вирішив, що вирубали світло, незважаючи на те, що вагон стояв освітлений. Правда, тьмяно освітлений. Хтось сказав:
— Повінь.
— Та годі вам дурниці верзтиі — огризнулася Вагіна Пилипівна.
Вагіна Пилипівна стислася. Вона не хотіла вмирати під водою. До того ж її увага була прикута до дверей поїзда. Вони були дивовижно схожі на дверцята її кухонних шафочок. Дверцята потихеньку набрякли водою. Залишався засіб пробудження, але він не діяв.
— Даф лу кра. Рецепт із волоссям, — сказав Сірий.
— Ні, чо’ — затявся я. — Цибулі мені дай.
— Млинці ви, цибуля, зима шу, — сказала наречена.
— Так, не Монтені ми, — образився я.
— Накоти-но, ко? — втупився в неї Сірий. — Пуск!
Потім він не любив соціалізм. Заледве знову не сів.
Потім полюбив Празьку весну. Потім нічого не любив. Але передовсім він любив моральність.
На дахах сидять патріоти. Такі славні. Такі молоді.
Раз на рік, коли у вологих лісах Британської Гвіани розквітають квіти, В. А. 3. (Велика Американська Зайчиха) складає речі в наплічник і вилітає в експедицію. За останні чотири роки вона відкрила чотирнадцять видів нових квітів і емейлом повідомила мені, що коли знайде п’ятнадцятий, то назве квітку «Мережковський».
Стомила ти мене, моя батьківщино! Я — не раб мого народу. Від’їбись! Раптом в останній момент, у липні, прикотила В. А. 3. із «Мережковським» у горщику. Голубий «Мережковський» усе собою затьмарив: і наречену із зубами, і Сесіль, і Росію.
— Втечу, — подумав я.
— Аби лиш не було війни, — прошепотіла мені В. А. 3.
Сесіль тримала голову Грегорі за волосся.
— Не вкладайте грошей у Росію, — сказала відрубана голова. — Росіяни завжди обдурять.
Ми разом зомліли.
— Мафія.
— КДБ.
Сесіль подзвонила в сльозах.
— Грегорі загинув, — сказала вона.
— Аварія?
— Замовне вбивство. Збила машина.
Ми загорнули голову в целофан.
— Грегорі був близький до розгадки Росії, — сказала вона. — Він копнув глибоко. У день смерті він закінчував роботу над російською формулою-1. Що з тобою? Ти здригнувся.
— Збіг обставин. Я теж останнім часом думав про російську формулу-1.
— У вас із Грегорі багато спільного. Навіть запах шкіри.
— Не забирай у мене мій запах. Де його папери?
— Викрадено. Грегорі вважав, що ця формула зробить увесь світ безпечнішим.
— Ти пам’ятаєш формулу?
— І зупинить розпад Росії. Він по-своєму дуже любив цю країну.
— Ти не відповіла.
— Я не вірила у формулу. Я навіть глузувала з нього. Я не хотіла, щоб у Росії була формула. А ти думаєш, вона є?
— Принаймні його робота видалася комусь небезпечною.
— Грегорі сказав, що Сашко зв’язаний із спецслужбами.
Я промовчав.
— Чому ти мовчиш?
— Він сказав правду.
— Я так і думала. Виходить, ти теж?
— Це був єдиний шанс вийти на Сірого.
— Дурень! — сказала вона. — Я довідалася, де живе Сашко. Поїхали?
Мені завжди хотілося зрозуміти призначення місця, де закон не для всіх, а в кожного він свій, за індивідуальним становищем. Зате беззаконня загальнодоступне. Нарешті, завдяки провідникові, трапилося неможливе. Презирство переплавилося на розуміння. Ті самі якості, які викликали презирство, тепер розчулювали мене. Через презирство я прийшов до примирення з дійсністю. Не як Бєлінський, заразившись Гегелем, а через розуміння призначення Росії. Це вже добре.
Розмовляючи про Святого Духа, ми відійшли із Сірим в окоп.
— Що ж ти не подивишся мені в очі? — запитав Сірий.
Я подивився. Алмази. Золото. Краса. У середині сонця обличчя Сірого. Вітер. Сніг. Тепло, як у лазні. Нестерпно. Не можу дивитися.
Із Сесіль ми під’їхали до старого сірого будинку. Половину вже переробили нові росіяни. Половина була комуналкою.
— Це тобі знадобиться, — Сесіль простягнула мені великокаліберний револьвер.
— Я не надто полюбляю стріляти, — невдоволено сказав я, ховаючи його за пояс.
На сітці ліфтової шахти висів шар жирного бруду. Ми подзвонили в Сашкову квартиру. Пролунав слабенький дзвінок. Ніхто не відгукнувся. Нарешті відчинила беззуба стара.
— Саша вдома? — запитав я.
— Яка Саша? — з підозрою запитала вона.
— Тут живе мій друг Сашко, — сказав я якомога спокійніше.
— А ви ким йому будете?
— Я ж сказав: друг.
— Немає в нього таких друзів.
Я вдарив її рукояткою револьвера в тім’я. Вона перекинулася. Раптом з’явилася інша стара, теж беззуба. Сесіль по-французькому вдарила її каблуком у низ живота. Та звалилася на підлогу.
— Encore une стара процентниця, — сказала Сесіль. — Ходімо.
