Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
– Бачив? – Розвіяр показав пальцем у небо.
– Бачив, – звіруїн облизнув пересохлі губи. – Я можу йти. Ходімо.
– Серед білого дня?
Звіруїн захитав кудлатою головою, зімкнув долоні, весь аж напружився, бажаючи переконати:
– Треба йти. Я відчуваю, вони зовсім близько. Вони не стануть дожидати вечора… Чому ти повернувся?
Розвіяр усівся на камені, подалі від звіруїна. Тепер, коли той трохи відлежався, у ньому почувалась трохи віджила міць. Такий простягне лапу бавлячись – і збирай потім кості.
Чому повернувся… Та здуру, коли чесно. Наляканий вершниками на криламах, він довго ховався в щілині між каменями, напружено дивився на схід і на захід, роздумував. Далі, у нижній течії річки, береги лежать гладенькі, мов яєчна шкаралупа, і тільки де-де з кам’янистої землі пробиваються ріденькі кущики. Людина, що намалювала карту, чудово вміла передавати характер місцевості; Розвіяр навчився розрізнювати на карті гори, горби, зарості, кам’янисті плато, і все це було на колишніх місцях, нікуди не ділося за проминулі роки.
Можливо, він побоявся далі йти за світу, по відкритій місцевості. А може, зрадила уява – набридло бачити за кожним каменем знекровлене жовте тіло, сухі очі, учеплені в землю руки… Він якось пощадив цього звіруїна і якось уже врятував. Цього досить, щоб мати бідолаху мало не своєю власністю.
– Мені теж треба відпочити, – сказав повільно. – Там далі нема де сховатись. Ходімо по рівному.
– Ходімо, – чотириногий кивнув. – По рівному легше іти. А ці, на птахах, не повернуться. Тепер їм буде не до нас.
* * *
Його двоногого брата звали Короткий-Танцюра, тому що він рубався, ніби танцював, і танець був завжди коротким. А чотириногого раба звали Місячний-До-Речі. І ніякого особливого смислу це ім’я не мало – просто старійшина, який видав юнакам імена в день посвячення, не любив Лукса за неуважність, лінощі й непокірливість. А може, навіть підозрював у юнакові схильність до зради; і, хай там як, старійшина, як виявилось, мав рацію: Місячний-До-Речі блискуче заплямував своє кумедне ім’я боягузтвом і зрадою.
– У чому боягузтво? – спитав Розвіяр. – Я подивився б на вашого старійшину, коли б нацькувати на нього вогнянку!
– Мої пращури йшли у вогонь з веселою піснею. А я не зумів навіть гідно померти.
– Я збираюся вижити, – сухо завважив Розвіяр. – Якщо ти дуже будеш жалкувати, що не вмер – краще іди своєю дорогою. Мені твої поховальні пісні ні до чого!
Вони йшли пліч-о-пліч по ледве помітній стежині уздовж ріки. Точніше, Розвіяр ішов по стежці, а чотириногий не розбирав дороги. Його широкі лапи зі втяжними кігтями ступали по камінню, як по рівноті. Він був дуже блідий і часто пив, припадаючи до води, але держався добре. Розвіяр, було, після легкої рани провалявся в постелі декілька днів… з другого боку, перед обличчям смерті піднявся б, мабуть, і пішов. Навіть придохлий ляскун заповзає в щілину – сподівається вижити.
– Вижити, – повторив уголос чотириногий Лукс, чи то повторюючи останні слова Розвіяра, чи то читаючи його думки. – А що ти будеш робити? Там, на кордоні?
– Розкажи, що там попереду.
– Широка річка… її не можна перепливти або перейти вбрід. Міст. Посеред річки острів, там розбивається вода… І там імперська застава.
– Вони нас пропустять?
– Я не знаю. Після того, що сталося…
– А що ж, Шуу тебе роздери, сталося? Звідки взявся цей триклятий маг, хто привів його в замок?
– Ти бачив голови на списах? – тихо спитав Лукс. – Чи… ти сам їх туди настромлював?
– Ні, – сказав Розвіяр дуже швидко. І, помовчавши, додав: – Мене не було в тому поході. У тому, ну…
– Я зрозумів, – сказав чотириногий. – Я… взагалі, мене теж не було. Я хотів, щоб мене якомога довше вважали мерцем.
Розвіяр подумав, що, може, Лукс не так уже й даремно себе картає і лає боягузом. Є битви, на які чоловік просто мусить вийти – незалежно від того, мертвий він чи живий.
Лукс тим часом думав про своє. Каміння важко похитувалось під його широкими лапами.
– Я народився пізніше, – сказав він нарешті. – Я не пам’ятаю, як Ранок-Без-Похибки прокляв свій рід. Матері стали народжувати дітей абияк, порушився одвічний порядок…
– Порядок – це коли кожна мати родить по дві дівчинки, воїна і… раба?
Лукс почув, як змінився голос Розвіяра на останньому слові. Покосився на нього через голе, засмагле, перемазане висхлою кров’ю плече:
– Так. Але це було ще не все…
– «Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це… про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».
Лукс зупинився. Подивився на Розвіяра зі страхом:
– Звідки ти… звідки ти все це знаєш?!
Розвіяр усміхнувся:
– Я казав тобі… я переписувач книжок. Остання книга, яку я переписав, називалася «Хроніки звіруїнів». Там була й карта, що вивела мене до ріки…
– І що вивела нашого ворога до озера Плодючості, – тужливо сказав чотириногий. – Матір Воф, чом я тебе не убив?
– «Убив, убив», – сварливо передражнив Розвіяр. – Ну, валялись би тепер обидва дохлі, і мокриці повзали б у наших розтулених ротах. Що з того?
Лукс нічого не відповів. Коротшали тіні, пригрівало сонце; у Розвіяра засмоктало в животі – час було подумати про привал.
– Жерти хочеться, – сказав він уголос. – Я тут ляскунів ловив, не спіймав ні разу… Яйця тільки знайшов, вони пліснявою смердять…
Лукс, тяжко дихаючи, піднявся трохи вище по схилу. Кілька хвилин нишпорив, озираючись, відкидаючи каміння. Розвіяр спостерігав з недовірою – і тому встиг помітити, як майнула, вилетівши звідкись із розколини, невловна тінь. Розлігся виляск, Лукс скинувся на задні лапи, і ляскун, збитий у стрибку, перекинувся і гепнув на дорогу.
– Вони смачні, – сказав Лукс, витираючи долонею піт із лоба. – Тільки треба підсмажити на камені.
Чорний камінь-стіл знайшовся нижче за течією. Лукс розпатрав ляскуна пазуром, як ножем. Розвіяр, піднявши брови, дивився, як спритно він управляється.
І спіймав себе на тому, що повторює звички володаря. Оці вигнуті брови, манера дивитись на співрозмовника, легка усмішка – вони стали частиною Розвіяра, він перейняв їх, сам того не бажаючи, і повторює тепер, коли володар мертвий. Коли прозвучав уже цей шепіт: «Мідний королю, Мідний королю…»
Тушка ляскуна розпласталась на камені. Чорна поверхня нагрівалась під сонцем, як пічка. Розвіяр і Лукс забрались у тінь, а ляскун повільно смажився, подригуючись, мов живий.
– Наш ворог почав війну першим.
– Брехня. Ваші загони нападали на замок весь час. Обстрілювали каравани. Убивали вартівників і рабів, викрадали череди…
– Це все Ранок-Без-Похибки, – Лукс зітхнув, знайшов паличку, перевернув м’ясо на столі-сковорідці. – Він збудував замок і обіцяв, що поки замок стоїть – нагорам не буде спокою. Так воно й сталось.
– Я бачив його, – сказав Розвіяр, квапливо ковтаючи слину від запаху смаженого м’яса. – Він лежав у шахті в підмурівку замку. Мертвий і з перснем на пальці.
– Він був маг. – Лукс задумливо поглянув на свою долоню, потім схожим жестом розкрив лапу подушечкою вверх і роздивився її теж. – Старійшини сказали: проти закляття, накладеного магом, допоможе тільки інший маг. Вони сказали: хай ми будемо вважатися частиною Імперії, однаково не віддамо свободи. Вони так сказали людям. Клан Роси загинув майже весь… А це ж був найсильніший клан… І голови на списах. І прокляття Ранку, щоб не родились діти. Гінці пішли в Імперію, оцією саме дорогою, що ми тепер ідемо. І принесли умову: нагори мають збудувати вежу для імперського мага й палац для намісника, годувати їх, утримувати й віддавати їм шану. А за це імперський маг уб’є нашого ворога. Усі зібрались на останню битву, навіть клан Зими, і я вже не зміг викрутитись…
– Боєць, – вирвалось у Розвіяра.
