Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Рада замислено почухала кінчик носа.
— Свербить, — радісно повідомила вона. — Або пити буду за нашу перемогу, або по носі дадуть. Розкажи це все шефові, Ніно. Він тебе послухає.
— Я не знаю. Не впевнена, що послухає, але я з ним поговорю. Може, я чогось не знаю, щось проґавила. Може, є якісь деталі. Але я гадаю, що...
— Ти на вірному шляху. Можеш навіть не гадати, — урочисто запевнила Рада. — Так воно і є. З’єднати тебе з босом? Я подзвоню йому на мобільний.
— Він вимкнеться, щойно почувши, що це я. Та й не телефонна це розмова. Але дякую за підтримку, Радо.
— Тобі дякую, Ніно. І що б тобі Олег не казав, ти його не слухай. Ти просто молодець. Голова в тебе варить, як то має бути. Не лише для капелюшків.
— Так, авжеж. — Ніна зітхнула. — І хто це цінує?
Ясинський Олексій Дмитрович мешкав на першому поверсі в старезному будинку на вулиці Богдана Хмельницького. Та опинившись перед дверима до квартири номер два, як було вказано в аркуші, Сокіл засумнівався, а чи за вірною адресою вони потрапили. Судячи з вигляду дверей — обдертих, зі звисаючими клаптями дерматину (місцями чимось пропаленого) та наскрізною діркою на місці відсутнього замка, — тут міг жити у кращому випадку хіба що пропащий пияк.
— Шефе, ми правильно приїхали? — перепитав собі й Боря. — Це якась бомжарня, а не квартира. Щось не схоже на оселю директора клініки, хай і колишнього.
— Принаймні, він тут жив. — Олег натиснув на кнопку дзвінка, але, почувши у відповідь тишу, заходився стукати в двері, там, де оббивку здерли аж до голої деревини. — Будемо витискати все, що зможемо. Так чи інакше, це наразі єдина зачіпка.
— Хлопці, ви з міліції? — проскрипів хтось у них за спиною.
Вони синхронно озирнулися. Позаду як із-під землі виріс низенький дідок у болотного кольору плащі, з чепурною артистичною борідкою та з чорним беретом художника на маківці.
— То з міліції? — перепитав він.
— Щось у цьому дусі, — кивнув Сокіл. — Дідусю, тут же має жити Олексій Ясинський? Чи ми помилилися адресою?
— Він, він тут поживає, мудьо паршивий. Тіко нема його вдома.
— А де ж він, не знаєте?
— А холєра його, мацапуру, знає! Очі заливає десь.
— А ви його сусід, так? — вставив Борис.
— Та випала така честь, бодай би його підняло та гепнуло, — продовжував виразно сердитися дідок. — Уже ні вдень, ні вночі спокою немає. Шось він накоїв уже, нє?
— Є в нас до нього кілька запитань, — ухильно відповів Сокіл. — Розкажіть, а що ви про нього знаєте? Бачу, не дуже у вас сусідські стосунки?
— Та які ще з цим матолком францюватим стосунки можуть бути?! — аж затрусився дідуган. — Нажереться, а потім кричить ночами, як вар’ят, чи з балкона блює, а то меблі трощить об стіни. Якось до мене із сокирою в квартиру ломбився. Хоч би ви його вже забрали кудись.
— А що ж із ним сталося? — поцікавився Олег. — Він же наче лікарем був років зо два тому? Власну клініку мав...
— Було, та загуло, — повчально підняв пальця дід. — Бо мало все йому було. — Він змовницьки притишив голос. — Жінку мав, а як іншу кобилицю захтів, то здав свою в божевільню, та й по тому. А та його покинула, чи шо, то він і запив по-чорному. І почалися тут кордєбалєти.
Олег з Лупибатьком перезирнулися. В обох виникло відчуття, що десь попереду замаячила розгадка.
— Ви його бачили сьогодні? — спитав Сокіл.
— А шо я йому, няньо, шоб пантрувати? Чув, шо зранку ригав у туалеті, як завше. А потім пішов кудись, і досі тихо поки. Та ви як обшук хочете провести, то заходьте — там замка немає. Той дурень пропив давно.
— Дякую, ви нам дуже допомогли, — офіційним тоном відповів Олег. Він дістав з кишені телефон, притулив до вуха і став демонстративно уважно вслухатися в тишу. Дідок, почекавши ше кілька хвилин і дійшовши висновку, що просто зараз двері не штурмуватимуть, щось пробурмотів про загальмованість міліції і поволі почимчикував надвір. Щойно він зник, Борис висловив пропозицію:
— Босе, а цей дід діло каже. Давайте увійдемо, а? Якщо цей Олесь дійсно такий алкаш, то ордер його мало цікавитиме. А ми спокійно нариємо доказів, якщо там такі є.
— Борю, це безпринципні пасківські методи. Ми маємо бути вище цього. А ну, зазирни в дірку.
Лупибатько нахилився до отвору, в якому мав бути замок, і кілька секунд роздивлявся надра квартири.
— Жахливе видовище, — повідомив він, нарешті випроставшись. — Повний розгардіяш. Якась шафа з напіввідірваними дверцятами, скло у дверях вибите. Газети, папери. І смердить, як у кублі, навіть через дірку. Вас все ще турбує сумління?
— Так. Але останнім часом я його вдало ігнорую. Заходимо.
— Оце вже діло! — зрадів Борис. Він витяг з кишені хустинку, накинув її на ручку і штовхнув двері вперед. Ті відчинилися з рипінням, випустивши назовні цілу ароматичну композицію із запахів сечі, старого портвейну, іржавої води та брудного тіла.
— Швидше, — пошепки наказав Сокіл.
Вони прудко ускочили всередину. Олег наліг на двері плечем, і ті знову закрилися.
— Фу ти, ну і тхне, — скривився Боря. — Схоже, дядько себе довів до повного алєс гємахту. То що шукаємо?
— Ще сам не знаю. — Сокіл роззирнувся навколо. Квартира була двокімнатною. Інтер’єр не вражав вишуканістю: тут була вже згадана Лупибатьком шафа, ліжко (точніше, матрац із ковдрою на голому паркеті), тумбочка і пара подертих стільців, плюс гора газет, кілька кульків з якимись паперами і неймовірна кількість порожніх пляшок. Доки Олег задумливо вирішував проблему вибору, Боря сказав:
— Я гляну на кухні.
— Тільки відбитків не залишай, — порадив Сокіл і пішов у більшу з кімнат, з бажанням знайти які-небудь історичні відомості про хазяїна.
У шафі виявився одяг — пара костюмів (колись пристойних, а нині зім’ятих і засмальцьованих), драні спортивні штани та кілька сорочок різної стадії забруднення. Газети теж нічим не зацікавили — звичайна львівська преса, зібрана за кілька років. У цупкому поліетиленовому пакеті виявилися якісь рецепти й медичні виписки, заповнені незрозумілим почерком. Він продивився їх усі, потім відкинув пакет геть, присів біля найбільшої паперової кучі малої і заходився в ній копирсатися. Потроху серед медичних журналів та аркушів з друкованим текстом, схожих на шматки дисертації, почали знаходитися цікаві речі.
Наприклад, кілька грамот і дипломів про видатні медичні заслуги Олексія Ясинського, видані в різних містах України і Польщі. Такі зазвичай вішають в рамочках у директорських кабінетах на підтвердження професіоналізму. Рамочки, скоріше за все, наслідували долю дверного замка, проте грамоти цей чоловік чомусь залишив... і дивлячись зараз на їхній зміст, Олегу було важко повірити, що людина, яка їх отримала, могла б аж так опуститися. Наскільки ж потужною мала бути причина? Він сунув їх назад, до загальної купи.
На самому дні виявився фотоальбом. Сокіл рішуче витяг його, обрушивши при цьому всю паперову гору, але навіть того не завваживши. Альбом дійсно був альбомом, а не сучасною целофановою книжечкою десять на п’ятнадцять — велетенська масивна книга, зі сторінками з цупкого сірого картону та наклеєними на них фото (у більшості чорно-білими). Проте, як виявилося при більш ретельному огляді, частини світлин бракувало — вони були вирвані, лишивши по собі тільки намазані клеєм куточки. На тих фото, що вціліли, був зображений чоловік, і Олег вирішив, що це і є Ясинський. Щокастий невиразний суб’єкт середнього зросту був увіковічений у досить широкому часовому проміжку — перше фото датувалося тисяча дев’ятсот вісімдесят шостим роком. Там Ясинський, у білому халаті, був ще зовсім молодим і демонстрував на камеру диплом з відзнакою; схоже, то був випуск в якомусь медичному закладі. На всіх наступних фото він, як правило, теж був сам — на пляжі, на городі, на вулицях Львова, у салоні машини й таке інше. Оку не було за що зачепитись. Сокіл прогортав альбом до самого кінця, безрезультатно намагаючись розібрати по-медичному незрозумілі підписи під деякими світлинами, і не виявив нічого цікавого. Суто випадково після останньої сторінки пальці намацали якусь припухлість під обкладинкою з дешевого шкірзамінника, пірнули у проріз і витягли звідти ще одне фото, цього разу кольорове. Це була студійна весільна фотокартка, де Ясинський у костюмі був зображений під руку із жінкою в білосніжній фаті на фоні високохудожньої портьєри. У кутку золотом був вигравіюваний рік: 1998. Фото було розірване навпіл, але потім акуратно склеєне прозорим скотчем. Кілька миттєвостей Сокіл ніяк не міг згадати, де він бачив цю жінку раніше. А потім його осяяло.
