Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
– Ну ви даєте! – провівши Хелену в корпус, Янчо ніяк не міг прийти до тями. – Треба попереджати про подібні досліди, якщо не хочете, аби я завчасно посивів, – незважаючи на морозець, що філігранно замережив калюжі, хлопчина витирав з чола піт. – Я скоро сам стану пацієнтом «Притулку» з вашими зухвалими витівками…
Я підняла догори голову і побачила, як Хелена стояла у вікні і тужно вдивлялася у велич безмовноі? гори.
… Дим, сморід, задуха… Тато, мов очманілий, носиться по квартирі, хаотично хапаючись за речі та даючи непослідовні розпорядження: «Дарочко, вставай, дитино! Біда! Горимо! Де мама?.. Брати виключно необхідні речі… Паспорти, папери, гроші… Мерщій, знайди маму…» Я, вихоплюючись босоніж з ліжка і не розуміючи, що коі?ться, надривно кашляю – дим забиває ніздрі, заважаючи дихати, і сповиває отруйними клубами все помешкання. Усвідомлюючи, що ось-ось знепритомнію від нестачі кисню, намагаюсь протиснутисякрізь оту димову завісу, пробираючись до дверей – за ними має бути мама. Проте двері защемило, і я, безпорадно сіпаючи неслухняну клямку, блукаю по кімнаті очима, інстинктивно шукаючи запасний вихід… Мій погляд спиняється на вікні, і я усвідомлюю, що там порятунок. Вогню нема, та і?дкий сивий трунок всотується у кожну часточку мого тіла: мізки, легені, шлунок… Ще мить, і я вже не здатна буду зробити кроку… Марно намагаючись пригадати, де лежать ключі від квартири, щоби вибравшись назовні відімкнути двері і вивільнити з пастки маму з татом, я повільно осідаю на підлогу, і єдина думка, що пульсує у свідомості, наче недоспіваний блюз на старій заі?даючій вініловій платівці: «Love You, baby, happy end…»
– Даро! Даро! Відчиніть!!! – я прокинулась мокра від поту, не розуміючи, де сон, а де дій– сність. Із жахом розплющила очі: моя кімната насправді була вщент заповнена димом, що просотувався через всі шпарини і закутки з погано герметизованого вікна. Ззовні чулися голоси дядька Степана та Дмитра Михайловича, що, змінюючи інтонаціі? з благальних на наказові, вимагали відчинити зсередини двері. Усвідомивши реальність подій та зірвавшись на ноги, я метнулася до дверей, перелякано пригадавши щойно пережите жахіття. Дим виі?дав очі, і тремтячими руками я намацала ключ – благо, мала звичку залишати його в замку. Два оберти – і струмінь свіжого повітря увірвався у кімнату.
– Даро, з вами все гаразд? – лікар перелякано приймав мене у обійми, закутуючи поверх піжами у зняте з себе пальто. Під ним не було нічого крім білизни.
– Що трапилось? Що це все означає?! Ви застудитесь, заберіть назад! – забувши про те, що цілком боса, я намагалась повернути пальто, та Дмитро Михайлович зупинив мене.
– Припиніть паніку. Ми з’ясуємо, що сталося… А поки що вам краще побути в приміщенні… Принаймні, поки я не знайду, в що вас одягнути.
Лікар підхопив мене на руки і, оминувши ріг будинку, поніс до себе в помешкання. Лишень зараз я помітила, що вночі випав сніг. Лапаті косми м’яко осідали на землю невагомим килимом, і ота білизна освітлювала невеселу картину: дрова, завбачливо складені під моі?м вікном дядьком Степаном, перетворились на тліючі головешки. Ті, що вціліли, Пішта-бачі завзято розкидував врізнобіч, аби не зайнялися, і поступово на світ Божий проступала почорніла стіна будиночку, за котрою я, нічого не підозрюючи, за мить до того переживала свій тривожний сон.
– Добре, що сніг випав, інакше погоріло би все, – Пішта-бачі був схвильований не на жарт, вочевидь, добре усвідомлював можливі наслідки.
– То вам, паніко, дуже повезло… Вважайте, жесьте ся у сорочці народили… Руки бим пообламував тому, ко сякоє вчинив… Старий сторож сплюнув спересердя на сніг. – Вам ліпше й справді поки у дохтора побути… Най дотліє…
Дмитро Михайлович заніс мене на руках, мов малу неслухняну дитину, до себе у кімнату, і, дбайливо закутавши вовняним ліжником, нарешті одягнувся і пішов у моє помешкання, аби знайти бодай якийсь одяг. Дядько Степан задумливо стояв над тліючими дровами і палив. Дав цигарку й лікареві, і вони стояли якийсь час мовчки, зосереджено думаючи про одне й те саме.
– Ви розумієте, же коби не густий снігопад, туйки би всьо згоріло… То лем Боженькові дяковати за поміч, – сторож перший наважився порушити мовчанку. Дмитро Михайлович розвів руками, ніби тільки зараз все усвідомивши, адже й справді, ані піску, ані пожежних шлангів, один заржавілий протипожежний балон в лікарняному корпусі, і той невідомо чи справний…
– Єдиного не можу збагнути – кому це було потрібно… Цілком зрозуміло, що дрова самі не загорілися… За весь час існування «Притулку» такого не траплялося… Це все дивно… Дуже дивно…
У дядька Степана було припущення з цього приводу, проте він промовчав – звинувачувати когось, не маючи впевненості у власній правоті, він не наважувався.
Дмитро Михайлович знайшов у мене в кімнаті теплі речі, проте додому мене не відпустив:
– Залишайтеся тут, Даро, місця вистачить… Принаймні, допоки з вашоі? оселі остаточно не вивітриться сморід…
До ранку було далеко, та заснути ми вже не могли. Лікар поступився мені своі?м ліжком, а сам вмостився на старенькій вицвілій бамбетлі, що сором’язливо тулилася під вікном.
– Як ви гадаєте, хто здатен таке зробити?.. – наважилась запитати, адже Дмитро Михайлович здогадувався, що я не сплю. Зігрівшись нарешті я, аби сконцентруватись, автоматично рахувала краплі, що виціджував підвісний прадавній рукомийник… Цяп – цяп – цяп…
– А ви казали – мене Бог послав… Хтось, як бачите, не надто тішиться з цього… Не знаю навіть, як далі бути…
Дмитро Михайлович заворушився, і канапа пронизливо заскреготала:
– До дідька, треба буде змастити пружини… Я сам не знаю, Даро, що це все означає… Відсутні навіть припущення… Аби це зробив хтось з працівників «Притулку» – виключено. Одарка чергує цілодобово, не покидаючи «янгольський», та й мотиви відсутні… Янко, самі знаєте, як до вас прикипів, ви для нього – Бог і цар… Ганну з кухні я сам особисто відпустив додому – не треба бути лікарем, аби помітити, як і?й було зле… Галина Василівна взагалі поза підозрою – це не жінка, а янгол. Окрім всього, вона в «Притулку» ніколи не ночує – завжди поспішає увечері додому, до багаточисельноі? родини… Щодо «буйних», то я так само не припускаю такоі? ймовірності… Варто комусь дивом вирватись на волю (що саме по собі малоймовірно, за винятком рідкісних випадків), як Янко сурмить тривогу, а Одарка сумлінно контролює кожні дві години спокій у палатах…
Дмитро Михайлович скрутно зітхнув, мов школяр-відмінник, котрому несподівано трапи– лась задача, що і?і? не під силу розв’язати, і вимовив останнє припущення. Було чутно, як важко йому це робити, аби не здатися несправедливим чи марнослівним.
– Залишаються ті, хто на реабілітаціі?… Вони довільно пересуваються по територіі?, і прослідкувати за ними немає жодноі? змоги, хіба збільшивши наглядовий персонал, що в наших польових умовах практично неможливо… Так чи інакше, запитання залишається без відповіді – чому? Кому це було потрібно, і чим викликана отака антипатія, ба, навіть ненависть?! Як далеко може зайти таємний зловмисник у своі?х намірах?.. Так чи інакше, ми не можемо залишити ситуацію напризволяще і будемо розслідувати… Щоправда, не знаю як. Принаймні, поки що…
Дмитро Михайлович поринув у роздуми. Ми не стулили очі, аж допоки за вікном не засірів ранок – боязко, наче розгубившись від сліпучоі? білизни, що несподівано оповила ліс і застелила землю. Сніг не припиняв падати великими клаптями, нагадучи покраяну хмару і приховуючи дедалі глибше сліди нічного злочину… Важко було повірити у все, що трапилось, якби не чорна стіна будинку та розкидані врізнобіч вцілілі дрова, що темніли опіками з-під снігу, наче забуті на полі бою пошматовані вояки..
По обіді ми зібрались звичною аудиторією в і?дальні. Лишень цього разу на розмову з мешканцями «Притулку» налаштовувалась не я, а Дмитро Михайлович. Баба Галька, а також Мітя знали вже заздалегідь, про що йтиметься. Довідавшись про все зранку від дядька Степана, перша не вгавала, заламуючи в розпачі руки і безперервно нарікаючи:
