Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
– Ти, Манюне, багато чого в житті не зможеш збагнути, адже твій мозок і серце не засмічені всілякими рутинними умовностями… Ти живеш, наче у вакуумі, і, боронь Боже, тебе з того вакууму випустити на волю… Безліч речей тебе розчулять і зворушать, ти дивуватимешся на кожному кроці і, врешті-решт, зрозумієш, що світ не є таким відкритим, чесним і справедливим, як тобі здається… Ти є наі?вною, наче мала дитина, і залишишся такою до старості, лишень не рвися туди, у відкритий космос… Краще нехай він залишається для тебе загадкою… Для того, щоб у ньому вижити, потрібен імунітет, а в тебе його немає… Будь такою, як ти є, і в цьому твоя унікальність…
Естер мовчала… Сухе пожовкле листя шурхотіло під ногами, і було чомусь невимовно сумно… Втім, як завжди о цій порі, коли осінь встигла знищити все живе, а зима не поспішала прикрити оту чорноту театрально-весільним камуфляжем…
Естер стріпонулася, наче щось несподівано пригадала:
– А хочете, я покажу вам свою дитячу схованку? Коли я була зовсім маленькою, там ночував наш садівник, а пізніше для прислуги побудували окремий будиночок і ота будка залишилася без вжитку… Я потай від усіх викрадала з дому речі, аби створити там затишок і усамітнюватись, – очі в Естер запалали, мов два новорічні вогники, ті спогади були дорогими і?і? серцю… – Одного разу я примудрилася навіть притягнути туди старий ліжник, що валявся у нас на горищі… Отоді вже насправді звите мною кубельце здавалось мені райським куточком… І коли вдома починалася чергова війна, я тихесенько втікала у власноручно облаштований рай і годинами сиділа, закутавшись у ліжник та уявляючи себе у далекому дрімучому лісі, край мальовничого озера, де мене ніхто у світі не зможе знайти…
І вона вже настирно тягнула Макса в дальній закуток парку, де покоі?лась давно всіма забута, майже зруйнована дерев’яна халабуда. На дверях висіла колодиця, але дошки були настільки трухлявими, що вже за мить заіржавілий замок лежав на траві…
– Ось бачите… Опісля, коли за мною почали шпигувати і знайшли схованку, і?і? замикали… Я не могла збагнути, чому від мене забирають єдине, що я маю… Саме тоді, коли так бездушно, не прислуховуючись до заперечень, відібрали створений власноруч рай, у мене з’явилася мрія, що не покидала мене протягом багатьох років… Здається, вона і зараз в мені живе, – Естер обережно заходила всередину, остерігаючись, аби прогнила стеля не звалилась просто на голову.
– І що ж це за мрія така? – Макс, усвідомлюючи можливу небезпеку, легесенько відсторонив і?і? рукою, аби по-джентльменськи увійти першим.
– Гляньте-но! Мій ліжник!!! – Естер зраділа, наче зустріла старого приятеля з дитинства. – Цілий і неушкоджений!!! – вона сіла обережно на краєчок збитого з дощок ліжка і гладила своє стареньке пропахле цвіллю покривало, мов пестила мале безпомічне кошеня, котре загубилося і врешті було знайдене і врятоване, – скільки ж часу я провела тут у самітництві?… Мріяла про ті часи, коли підросту і приі?де за мною принц на білому коні, і назавжди забере з ненависноі? батьківськоі? в’язниці… І де той принц?.. І де та воля?..
Естер похмурніла, неначе раптом зачепила живе й болюче, про що нікому в світі не наважувалась до цього зізнатися. Та вже за мить схаменулась, переводячи все на жарт:
– Скажіть мені щиро, Максе, не боючись образити… Якби я була здоровою та фізично повноцінною, чи зважились би ви обрати собі таку принцесу, як я?!
Макс розгубився. Він не очікував такого відвертого запитання та й лукавити з Манюнею не міг… Не мав права… Він прив’язався до неі? останнім часом, наче до молодшоі? сестри, котра потребує захисту, невпинноі? присутності когось дужого і мужнього поруч… Але уявити і?і? своєю принцесою не міг…
Естер миттєво впіймала його вагання, проте відступати не бажала… Очі і?і? запалахкотіли тим небезпечним нервовим вогнем, що зовсім не нагадував нещодавні іскорки щастя, пробуджені споминами про приємні хвилини з дитинства…
Макс розумів, що і?м треба повертатися в будинок, де завжди напоготові медсестра-покоі?вка і мама.
– Може, час додому, Манюне? Тут доволі волого й незатишно… Ми повернемось сюди, коли потепліє, приведемо все до ладу, і ти знову матимеш власну схованку, – Макс невдало намагався приховати наростаючий неспокій у серці.
– Ви розмовляєте зі мною зараз, наче з душевнохворою, Максе, – Естер з останніх сил контролювала емоціі?, та загострена виразність рис видавала і?і?. В скронях виразно пульсував нерв. – Отже, ви гадаєте, що ось така, якою я є, я не здатна привабити жодного чоловіка на світі?…
– Я такого не каз…
…Естер несподівано, одним порухом, попри всю видиму незграбність і вузлуватість, вправно скинула з себе хутряну кацабаєчку, під якою виявився простенький вовняний светрик. Не роздумовуючи, вона замахом рук звільнилась від одягу, оголивши гострі плечі і пласкі, не розвинуті, мов у хлоп’яти, груди.
– Навіщо? Навіщо, Манюне, ти це робиш?! – Макс, вщент розгубившись, відвернувся до скособоченого з розкраяним тріщиною склом віконечка. – Прошу тебе, одягнися, тут холодно, застудишся… його скроні пульсували потужніше за дівочі. Та Естер вже було не спинити.
– Ти не хочеш на мене навіть дивитися, Максе… Невже я у всіх навколо протягом життя викликатиму жаль і огиду?! – голос і?і? тремтів, набуваючи істеричних відтінків.
Макс відчував, що от-от у неі? розпочнеться нервовий напад, і думав, що робити далі… Звісно, без стороннього втручання не обійдеться, і якими будуть очі тих, хто прийде на поміч, побачивши дівчину майже голою… Він примусив себе обернутися, і жаль охопив його серце. Скоцюрбившись на незручному дерев’яному ложі, підібгавши під себе ноги і обхопивши і?х руками, Естер заховала обличчя поміж коліна і безмовно здригалася. Вона ридала нечутно, наче німа, і від цього було ще страшніше. Макс підійшов до неі? впритул, присів поруч і обійняв гостре, мов надломлене крило, плече:
– Ну що ти, дурненька… Годі… Ти є привабливою жінкою, хоч і поводишся, мов дитина… Без сумніву, існує на світі принц, котрий тебе знайде… І настане час, коли збудуться всі твоі? дитячі мріі? і ти проміняєш остогидлий дім на білосніжний палац… Просто треба бути терплячою, – він погладжував теплою долонею рідке волоссячко, і поволі і?і? подих вирівнювався, наче у прирученого дикого звіряти… Макс цілував і?й по-батьківськи потилицю, і вона довірливо тулилася до нього, так, як не тулилася ще до жодного з чоловіків…
– Поцілуй мене, – просила його, і те прохання більше скидалося на благання… – Поцілуй мене по-справжньому, не так, як тато, а так, як чоловік цілує жінку, – вона брала Максову руку в свою і клала на ледь виразні, мов у дитини, груди, і водила тією рукою по власному тілі, даючи тим знати, що хоче ласки… Шукала устами його уста і прикипала до них так, що не відірвати, бо ж не знала, як цілуватися по-справжньому…
– Невже я так тобі огидна? – задивлялася до його очей, обціловувала ті очі, шию, вуха… Наче допалася до джерела, пройшовши через пустелю, і не могла відірватися, усвідомлюючи, що на інше не натрапить і напитися треба по самі вінця…
Макс сидів, немов заворожений. Він боявся пручатися, аби і?і? не образити, бо ж розумів, що цього робити не можна. Необхідно знайти вихід із ситуаціі?…
– Зачекай, Естер, зачекай… Припини. Я тобі ось що скажу…
Та вона не хотіла слухати… Невгамовна хвиля ласки, накопичена та не розтрачена роками, набрякла до розмірів стихійного лиха, що, як цунамі, накочувалась страшною нестримною силою, і Макс розумів, що за мить пручатися вже буде пізно.
– Зачекай, кажу тобі! Спинися! – вже рішуче й не вагаючись він відірвав і?і? від себе, намагаючись привести до тями, і той крик пролунав наче постріл у порожній залі.
– Ти не хочеш мене?! – Естер переповненими жахом очима прикипала до нього, боячись почути правду. Вона нагадувала згаслий астероі?д, випадково вихоплений земним тяжінням з небесноі? невагомості, що, впавши на землю, з сяючого небесного тіла перетворився у нетрібні друзки. – Ти мене зовсім не хочеш…
