Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
— Таточку, мама померла!
Хуржик погладив його по голові, притиснув до грудей.
— Я вже знаю, Василечку. Царство їй небесне! Вона довго і тяжко хворіла,— ти сам бачив, як вона мучилась. Тепер її муки скінчилися, і вона, праведниця, бесідує з Богом. Не треба тужити й побиватися — їй тепер добре на небесах.
Він відсторонив від себе сина і гейкнув на волів. Валка в’їхала в двір. На скрип ярем і радісне скавуління Бровка з хати вибігли Параска та Катря. Обидві направилися до господаря. Параска перехрестила Хуржика і, по-материнському схлипнувши, поцілувала в голову, а Катря спочатку кинула бистрий погляд на всю валку і, не знайшовши біля жодної мажі Івася, враз спохмурніла. Привіталася стримано:
— Із щасливим поверненням будьте здорові, господарю!— і по хвилі запитала: — А де ж це Івась, що його не видно?
— Прибуде твій Івась,— навмисне недбало відмахнувся від прямого запитання Хуржик, а сам не зводив з дівчини погляду — такою гарною та пишною вона стала.
Катря справді за літо розквітла, похорошіла. Ради неділі вбралася у святковий одяг — і коли б не міцні, загрубілі від щоденної роботи руки та не густий загар на миловидному обличчі, була б схожа на яку-небудь лубенську панночку чи попівну, а ніяк не наймичку. В Хуржикових грудях прокотилась якась млосно-солодка хвиля, що забила йому віддих. “Бісова дівка!— подумав Хуржик.— Яка гарна! Здається, я все зробив, щоб вона була моєю! Однак ще рік після смерті Ганни доведеться вижидати. Дурний звичай! Та що поробиш: звичай — той же закон! Або й вище, бо за законами пильнують лише городничий, пристав та суддя, а за звичаями — вся громада! І все ж прийде час — і ти, пташко, станеш моєю!”
Ці мислі промайнули в його голові за якусь коротку мить, за яку, однак, він встиг обвести поглядом усе рідне подвір’я — чималу хату під гонтом, хатину, що стояла поряд, під солом’яною, але акуратною фігурною стріхою, конюшню, воловню, корівник, саж для свиней, возівню, клуню, колодязь посеред двору з жолобом та журавлем...
Господи! Яке багате у нього господарство! Який просторий двір! Яке все це рідне і багато що зроблене його руками, його працею! І ось він тут, дома! Щасливо повернувся сюди, уникнувши багатьох небезпек!
Він раптом грюкнувся на коліна і, перехрестившись, поцілував землю, почав молитися.
— Боже праведний, дякую тобі за те, що зберіг мене в далекій дорозі, що відвернув від мене всі небезпеки та напасті, що допровадив мене додому! — молився щиро й гаряче.— І прошу ще, аби прийняв благословенну душу усопшої жони моєї і взяв, яко праведницю, до себе, на небеса! Амінь!
Підвівшись і помітивши тривогу в Катриних очах, він зрозумів, що дівчина жде зручної хвилини, щоб знову запитати про Івася. Цього запитання він не хотів, потрібно було якось відтягти його. Тому гукнув:
— Василю, розпрягай з хлопцями волів! Дайте їм води, закладіть сіна, заженіть у воловню! А я трохи погуторю з жінками.
Василь з наймитами кинулись виконувати розпорядження господаря, а він тим часом підійшов до передньої мажі, витягнув з-під попони, що прикривала лантуха з сіллю, чималу торбу і підійшов до наймичок. Запустив руку в торбу — вийняв лантуха з сіллю, чималу теплу вовняну хустку, свитку та чоботи.
— Це тобі, Параско! — простягнув старій наймичці.— Взуття та одяганка на зиму! Купив у Кременчуці. Спасибі, що доглядала хвору господиню. Не знаю, що б я без тебе робив!
Розчулена такими щирими подарунками та несподівано щирими словами, Параска просльозилася, піймала господареву руку, поцілувала.
Хуржик зніяковів, висмикнув її.
— Що ти! Що ти, Параско! Ми ж свої! Як рідні! Скільки років разом! Скільки праці ти вклала в це господарство! Ти заробила!— і глянув на Катрю, всю напружену, зблідлу, з тривогою в очах. Зрозумів: дівчина здогадується, що з Івасем щось трапилось в дорозі. Поспішив знову глянути в торбу й почав виймати нові подарунки.
— А це тобі, Катре! З самого Криму віз! На твої руки теж припало немало роботи по господарству. Та думаю, що скоро полегшає,— візьму тобі на допомогу ще одну наймичку. Дай тільки трохи оговтатись після поїздки та оглянутись довкола...
І він почав викладати та класти на воза подарунки, призначені для молодої наймички.
Чого тут тільки не було!
Шовкова — у квітках — хустка літня, м’яка й тепла хустка зимова, корсетка з синього оксамиту, разок червоних коралів та разок намиста з янтарю, а під кінець — гарні чобота з жовтого хрому на високих закаблуках, підбитих залізними підківками. Просто-таки подарунки королівні, а не наймичці!
— Бери, Катре! Це все твоє!
Катря глянула на те “все” — з її очей бризнули сльози.
— Дядьку Семене, а де ж Івась подівся? Що з ним сталося?— промовила вимогливо.
Хуржик зіжмакав в руках лантуха, відвів очі. Не знав, що відповісти.
— Івась... А-а... Бачиш, Катре, Івась невідомо де подівся... Я й сам не знаю, що з ним...
— Як-то не знаєте!?— вигукнула вражена дівчина.
— Дуже просто. Пішов хлопець увечері волів пасти, а на ранок його не стало.
— Де ж він подівся?
— А хтозна. Обшукали ми пів-Криму — нема! Ніби у воду канув. Може, татари вбили або вкрали. Таке лихо! Таке лихо!
Катря похилила голову — заплакала. Параска пригорнула її — почала втішати.
— Ну, чого ти, дурненька! Зник — це ще не те, що вмер. Скільки, бувало, людей зникало, а потім об’являлися живі й здорові! Дивися — і Івась об’явиться! Дай, Боже, щоб так і сталося!
Катря заплакала ще дужче. На подарунки і не глянула.
— Легко вам говорити! А мені серце підказує, що з ним щось негаразд!
Хуржик розсердився, запхнув подарунки жужмом назад у лантух.
— Та що ж, по-твоєму, я його з’їв? Чи як? Якщо живий, то об’явиться. А якщо загинув, то царство йому небесне! І досить про це! Ходімо до хати — пора обідати!
Він закинув торбу за плечі і рішуче рушив до ганку. І при цьому не помітив, що мимовільним свідком цієї сцени і цієї розмови був син, котрий непоміченим стояв серед волів, поки вони цмулили з жолоба воду. Коли він побачив батькові подарунки Катрі і те, як він дивився на неї, то просто отерп. Пекучий біль пронизав його серце. Не треба було бути дуже розумним та спостережливим, щоб здогадатися про батькові почуття та наміри.
Хлопець завмер, задерев’янів. Ноги ніби приросли до землі. Воли вже напилися і, стомлені, поволі почвалали до воловні, а він не міг зрушити з місця, приголомшений тим, що побачив і що почув. Перед ним раптом розверзлася бездонна прірва, що не залишала ніяких надій. Справді-бо — якщо батько коли-небудь повінчається з Катрею, то буде вона для нього навіки втрачена. Навіть після батькової смерті він не мав би права взяти за себе його вдову, а свою мачуху.
"Боже! Твоя воля! — подумав парубок.— Якщо таке станеться, то навіщо мені жити на світі!”
3.
Холодний листопадовий вечір наліг над Санкт-Петербургом сивим туманом. Вряди-годи з низьких хмар сіявся дрібний дощ, і рідкісні перехожі піднімали коміри, прискорювали крок.
Здавалося, пишна північна столиця завмерла, причаїлася в густій осінній імлі. Лише Зимовий палац, особливо його південно-західне крило, світився всіма вікнами. Через них виривалися назовні, в холодну темряву міста, веселі звуки кадрилі.
Катерина вперше після повернення з Криму влаштувала бал. Були запрошені найвищі сановники імперії та дипломати.
Старіюча цариця трохи нездужала, а тому не танцювала,— сиділа за столиком у товаристві графа Безбородька та посла де Сегюра і з неприхованою заздрістю дивилася, як танцює молодь. Однак і в такі хвилини не переставала думати про важку війну, що вже кілька місяців палахкотіла на Чорному морі та прилеглих до нього степах. Особливо стурбував її останній лист Потьомкіна про те, що султан нібито готує величезну ескадру і весною направить у гирло Дніпра, до Очакова, і французи допомагають у її спорядженні.
Посол де Сегюр нещодавно повернувся з Парижа, і Катерині давно кортіло по-дружньому побалакати або просто по-жіночому побазікати з говірким французом — раптом прохопиться про щось важливе. Та хитрун де Сегюр теж був не ликом шитий — викручувався, мов в’юн, і вміло вислизав з розставлених царицею сіток.
