Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 - на роботу. 13.00 - 13.45 - обід. 17.15 - закінчення роботи. Телефон - ні. Нічого - ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті - слухаєш - не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся - нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки Михайло Козоріз, очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.
По чотирьох місяцях нестерпної роботи, після якої я надовго зненавиділа нові книжки, я прийшла у приймальню тодішнього ректора університету Костянтина Червінського із заявою звільнити мене за власним бажанням. Це була тривала розмова. Адже молодий спеціаліст (такими були всі випускники, які працювали за розподілом) мав право на пільгове житло, яке він отримував упродовж трьох років, а найголовніше - на постійну прописку за місцем проживання. Ні того, ні іншого у мене не було. Була сім'я. І ми з чоловіком ледве знайшли кімнату у Чернівцях у квартирі з господарями. Квартири у найм тоді ніхто не здавав - заборонено. А як здавав - то підпільно. Або в комуналці. За кімнату платили 50 рублів. Зарплата бібліотекаря тоді була 100. Податки загальні, податок за бездітність, профспілкові і т. д. - на руки «чистими» 80 рублів.
Ректор говорив зі мною, як з дитиною. Хоча хімік за фахом К. Червінський (19.05.1919-22.08.2002) не був людиною сентиментальною. А все ж умовляв.
(Ага! Мене умовиш, якщо я прийняла рішення!).
А на прощання сказав: «Єдине, що вам можу пообіцяти - не подавати документи в прокуратуру за те, що ви не працюєте за розподілом». Так-так, тоді могли притягнути до кримінальної відповідальності, якщо ти покинув місце роботи, куди тебе «розподілили» після університету!
Однак я мушу чесно сказати, що через кілька років, після мого виступу у драмтеатрі з нагоди, здається, ювілею Ю.Федьковича, К.О.Червінський підійшов до мене і сказав: «Даремно я вас тоді не вмовив. Я почуваю себе дещо винним. Вами наш університет буде пишатися». Не думаю, що ректор був винен. Винна людина мало коли визнає свою вину... А я своїм університетом справді пишаюся. І мій підпис стояв другим після підпису Андрія Кушніренка у поданні до Верховної Ради України про необхідність присвоєння університетові імені Федьковича.
...Отож після бібліотеки я опинилася на вулиці. В обласні редакції не брали, хоча усі там мене знали дуже добре - я була активним дописувачем. Відмова формально звучала правильно - нема прописки. А нема прописки - нема роботи. Замкнуте коло.
З великими трудами, через кілька місяців я опинилася на тимчасовій роботі на машзаводі. І пропрацювала там... вісім років. Це була Академія життя - не університет. Це, може, найгустіші мої спогади. Бо це так, ніби кинули тебе У воду, а ти не вмієш плавати. Нічого, «обтесали»! І правду в очі говорити там же навчили. «Будь ворогом наперед, ніж потому», - казала колись моя бабця так само.
Ось так комуністична партія дбала про майбутніх своїх погромників!
А Бог планував інакше...
Один колишній історик десь на початках 90-х довірливо розказував, як у ніч на 22 травня(день перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні) щороку «плазом» між кущів «добував» у Чернівцях квіти від погруддя Т. Шевченкові у тодішньому міському парку відпочинку і культури ім. Калініна. Тоді це мені було дивно, бо я про жодні події, пов'язані з 22 травня, нічого не знала.
Дізналася більше від Миколи Тимошика - випускника журфаку Київського університету. У 80-ті роки він працював кореспондентом обласної газети «Радянська Буковина» у відділі сільського господарства. Він розказував, як їх, студентів, совісні викладачі застерігали, просили, спарили - не йти до пам'ятника Шевченкові у Києві 22 травня. Ходіть хоч кожен день, хоч скупіть усю квіткову «Бесарабку» - лише не 22!
Ми з Миколою товаришували, і на початках його роботи я була йому маленьким гідом по Чернівцях і навіть Буковині, оскільки на літніх канікулах щороку тимчасово працювала в редакції (на час відпустки редакційної секретарки Ірини). Тодішній редактор «Радянської Буковини» Михайло Лазаренко мав сентимент до працьовитих людей, поважав людей творчих (а мене, мабуть, трохи жалів), був дуже довірливим, за що згодом і поплатився. У нього із сейфу викрали папку з документами «Совершенно секретно». У папці було рішення бюро обкому партії про необхідність посилення контрпропагандистської роботи з боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму. Ясна річ, з партії - «шлюз», каже моя мама, з роботи - «шлюз». Отакі були часи. Михайло Іванович (легка йому земля!) розказав мені про це значно пізніше. Ми з ним спілкувалися не дуже часто, але щиро. Я його провідувала в обласній лікарні після операції - і він одного разу заплакав: «Я тебе на роботу в редакцію не взяв, бо не дозволили, і ти прийшла, а ті, кому я «вибивав» обкомівські квартири, кому...» Прожив він після того не дуже довго. Не кожна людина, викинута з «вовчим» білетом, живе довго. Його дружина Олена Іванівна зателефонувала мені в гуртожиток і повідомила про смерть Михайла Івановича. Я на похорон ходила. З редакції були не всі.
А чернігівець Микола Тимошик нині - професор журфаку Національного університету ім. Шевченка. Відомий «огієнкознавець». І видавець. І чудова людина. Із твердим характером справжнього українця. Буковина навчила! Ми негусто, але з приємністю згадуємо свою буковинську молодість, а подеколи жартуємо: «Якби я тоді був (була) знав (знала), що ти будеш такою (таким)! Я би...»
Але дружину Микола вибрав собі буковинку Надію! Із Вижниччини. Майже мою землячку.
Файні були хлопці. Але не всі. Не-файних не пам'ятаю. Ліньки!
ІВАСЮКИ
«Я ЙОГО МАМА...»
(28.08.1922 - 6.03.2002)
Зима 1976 р. У Розтоки в школу приїхала перевірка з області. З облвно. З інституту підвищення кваліфікації вчителів. Ще з якихось інстанцій... Дві жінки з перевіряючих розмістилися у нашій великій кімнаті. «Пролюдній», кажуть у Розтоках. Тобто тій кімнаті, яка для (про) людей. Найкращій тобто.
Такі перевірки у сільських школах бували частенько. Перевіряли все. Учительські плани. Методику викладання. Рівень знань учнів. Політичну поінформованість. Дисципліну. Фізичну підготовку. Одне слово, усі завжди були в тонусі.
Здебільше частину комісій доводилося забирати моїм батькам до себе додому, адже в селі тоді ніде було переночувати в пристойних умовах, окрім приватних квартир. Це згодом колгосп відкрив невеличкий готель і баню.
Вечеряємо. Батьки. Діти. Перевіряючі. Наш дім багатий - ми вже маємо чорно-білий телевізор. На той час це майже розкіш. Із Москви йде музична передача. Три молоді буковинські «олені» - Володя Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич у супроводі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» співають чи то «Червону руту», чи то «Водограй». Успіх - неймовірний. Ми всі за столом раді - начебто хтось із нашого дому потрапив на екран телевізора. Володимир Івасюк дає опісля коментар про народний мелос у своїх піснях, про стан сучасної естрадної пісні.
Моя мама зітхає: «Яка, мабуть, щаслива Володина мама, що має такого сина...»
Одна із наших гостей за столом, жінка надивовижу спокійна і скромна, трохи повагавшись, у відповідь також зітхає, проте легко і радісно, але наче й винувато: «Так. Щаслива. Це я його мама».
Німа сцена тривала довго. Бо Софія Іванівна Івасюк уже кілька днів квартирувала в нашій родині, але і словом не обмовилась (не похвалилась!) своїм знаменитим сином. Отака була скромність матері всесвітньовідомого композитора.
