Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Очі стрільців повернулися у бік міста. Здивуванню їхньому не було меж: від міста лава за лавою йшли його жителі!
«Старі, молоді, міщани, учні, торгівці, — згадував учасник бою Василь Афанасієвський, — все без ріжниці віку та стану… Ось іде в потертій чорній «шинелі» з міністерськими ґудзиками високий, стрункий, із довгою сивою бородою дідусь, а поруч із ним навіть без рушниці (крокував) його син-гімназист. Але й частина передостаннього ряду і ввесь останній ряд — теж не мають рушниць. «Може, заб’ють кого чи ранять — і дістану рушницю!» — гадає кожний. Далі мерехтять хустки жіноцтва, що зі старою білизною поспішає допомогти раненим. Дивне почуття при погляді на таку картину охоплює навіть тих, що у безупинних боях втратили людське почуття».
На очах у багатьох виступають сльози. «Вперед на ворога! Бийте катів!» — наче вистукує серце у грудях…
На вулицях Житомира бій вже згас. Звідти бахкають у бік 5-го червоного кавалерійського полку дві гармати.
Зачулася стрілянина й у Станишівці: це хлібороби з-за хат і тинів розстрілювали червоних, які намагалися сховатися в селі. Кулі сипалися чи не з кожної брами, чи не з-за кожної хати.
Червоні в паніці тікали, лишаючи десятки поранених товаришів. А за втікачами вже неслися озброєні месники. Напереріз окупантам вибігали й хлібороби інших сіл.
— Держи, держи! Коміса-а-ар!!! — лунають крики.
І комісар, який серед інших виділявся доброю одежею, вмить опинився в палких селянських руках. Його довго не мучили — не було часу. Кинувши бездиханне тіло, хлібороби вже мчали за іншими.
— Лови, лови його! Стій, сучий сину! — звідусіль розкочувалися вигуки.
Ненависть до червоних катів була такою, що ворогів у полон не брали… Все ж дехто вів бранців до бронепотяга.
Тим часом до Станишівки підходила лава житомирян. Дорогою в неї вливалися селяни. Хлібороби суттєво продовжили її ліве крило, і воно сховалося за обрієм.
Лава йшла мовчки, не стріляючи — бо не було в кого.
Червоні розбіглися.
Ось житомиряни насунулися на місце ранішнього бою. Жінки шукали поранених січовиків, але таких не виявилося: всіх їх добили червоні.
Он лежить фотограф-аматор. Руки його застигли, ніби він ще тримав перед очима фотокамеру. На крок від нього впокоїлося інше тіло. Верхньої частини голови немає — вона збита разом із каскою прикладом рушниці. Залишилося лише підборіддя, до якого наче приріс вузький ремінь від каски. В холодних руках вояка біліє бинт. Оцей бинт і посвідчення, яке мав кожний січовий стрілець, дають змогу пізнати загиблого — це Володимир Лівенців, брат фотографа.
А он проколотий кількома багнетами ходя…
У Житомирі ще не знали результату бою. Тож, коли до вокзалу приїхала за набоями дрезина, до неї кинулися люди:
— Ну як там?! Далеко більшовики?!
На вокзалі вешталися збуджені учні та гімназисти. Вони чіплялися до козаків:
— Де б мені дістати рушницю?.. Пане добродію, дайте патронташа — всі кишені подерті, не маю куди покласти набої…
Вмить наповнена набоями дрезина рушила назад. За нею спостерігали уважні очі козаків, які стояли вздовж колії з великими шматками хліба та сала в руках.
— Козаче! Де дістав їсти?
— А ось на фірах вивезли в поле селяне й роздають!..
«Бронепотяг» чекав дрезину на роз’їзді 28 версти. Завантаживши набої, він рушив далі — на станцію Кодню.
У Кодні більшовиків вже не було. Тож снаряди полетіли на станцію Рею.
Тим часом підключились до телефонної лінії і почали слухати розмову між Реєю і Бердичевом I.
— На что вам паровози? — питав якийсь москаль.
— Как на что?! Грузиться: нас уже абстрєлівают! — відповідав інший.
— Паровозов нєт.
— Что ж дєлать?! Полки растьопани совєршенно…
— Да что там случілось?! Бой же шол уже на уліцах Житоміра!
— Да бранєвік проклятий! Убілі таваріща камісара, ранілі в живот таваріща камандіра…
Розмова ця зайвий раз переконала, що наступ треба продовжувати — ворог деморалізований. Але від отамана Беня надійшла команда припинити наступ і відтягнути війська, залишивши тільки застави.
Наказ цей обурив козаків. Вони рвалися вперед…
Та що робити? Мусили підкоритися.
На ранок у штаб групи зголосилося понад дві тисячі добровольців-селян.
Охочі все прибували й прибували…
Вони зіграли важливу роль у боях, що розгорілися за кілька днів на шосе Житомир — Коростишів — Київ.
37. Останній день Івана Луценка
Надвечір 6 квітня 1919 року командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко отримав наказ командування вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти «большевицькі банди». Близько 17-ї години курінь, повантажившись у вагони, вирушив на завдання. О 20-й годині прибули на станцію Красилів. Тут довідались, що «большевицькі банди» виявились «6-ю Совітською дивізією з двома батареями».
По короткій нараді старшин вирішили все ж «розпочати акції для виконання завдання». Тут зі штабу прийшло ще одне повідомлення: в ніч проти 7 квітня українські частини здадуть Проскурів.
Отож дороги назад вже не було. На Рівне пробитись можна було тільки через Старокостянтинів.
Залишивши сотню на станції охороняти ешелон, Іван Луценко на чолі решти козаків (250 багнетів і 50 шабель) вирушив через Красилів на Кузьмин. Після короткого бою заволоділи цим містечком, а відтак пішли далі — на село Вороньковець. Тут о 5-й ранку більшовики зустріли їх сильним рушничним і кулеметним вогнем. Козаки засіли в рові, намагаючись прицільним вогнем вибити ворога з села та фільварку.
Шість годин йшов бій. Близько 11-ї години 7 квітня старшина Василь Мірошник доповів отаманові, що набоїв лишилося на дві години бою.
Треба було йти на багнети. Але Іван Луценко не міг наважитись на рішучий наступ. Ситуацію ускладнювало те, що не було зв’язку з базою — відділом, що лишився при ешелоні. А саме звідти могла прийти допомога, саме там можна було поповнити запаси набоїв. Порадившись із сотниками, отаман вирішив їхати до Красилова. Керувати ж боєм залишився його заступник.
У Красилові полковник Луценко застав сумну картину: 2-га кавалерійська совєтська бригада докінчувала розгром ешелону. Полонивши козаків і розстрілявши декількох старшин, більшовики взялися грабувати майно.
Тут, на своє нещастя, і наспів курінний.
Його також полонили. Довідавшись, хто він, «москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували (його) коло семафора станції Красилів». Там він і був пізніше закопаний.
«Так загинув один із найбільших українських патріотів, — закінчував свою розповідь старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник, — і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?»
Іван Митрофанович Луценко не був професійним військовим. Він був військовим лікарем, полковником медичної служби колишньої російської армії, автором наукових праць із медицини, надвірним радником.
Народився він на Одещині 1864 року. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (природничий факультет) та військово-медичній академії. Служив в Одеській військовій окрузі лікарем. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч рублів, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
Луценко був активним членом Братства самостійників, головою Одеської організації Української народної партії, заснованої 1902 року Миколою Міхновським, який і сформулював її «10 заповідей», головною з яких була — «Україна для українців!» Активно працював Луценко і в Одеській українській громаді, товаристві «Просвіта», «Українській хаті».
Ще активніше взявся він за працю з вибухом Лютневої революції. Ставши членом Українського революційного комітету в Одесі, він почав творити українську збройну силу в цьому південному, вщент зросійщеному місті.
