Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
«Багато тоді полягло стрільців, а ще більш — селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву…» Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.
36. Бій під Станишівкою
22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.
З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння кулеметів. На залізничному вокзалі Житомира враз все ожило й заметушилося: адже було зрозуміло, що то пішли в наступ більшовики — в надії знову відбити губерніальне місто.
Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир — Кодня — Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:
— Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!
Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.
Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний «черепахою».
Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.
Постріли помалу віддалялися.
— Наші женуть! — радісно загукали на бронепотязі.
Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.
— Але чого ж це ми не їдемо вперед?! — захвилювалися козаки. — Що ж це наш полковник заснув?!
Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій «черепасі», що спокійно чекала помилки з боку «петлюрівців», було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український «бронепотяг», змонтований із звичайних «теплушок».
Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.
Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.
І справді… Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.
Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.
Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.
А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.
Поруч нього строчив із «Люїса» Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.
Одна світлина зроблена.
— Відступаємо? Он де наші вже.
— Ні, хочу ще одну…
Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.
А лава козацька відходила… А лава більшовицька наближалася…
Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій «Максим» вперед — за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи «одиноким оком», він на всі боки поливав із «Максима».
З лави, що віддалялася, йому кричали:
— Ходя! Назад!
— Моя назад не хаді, моя стреляй! — коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет…
Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.
— Панове, киньте, — каже шляхетний поручник, — все одно загину, а так, може, ви втечете.
Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.
Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.
Втрата командира позначилася відразу: лава безладно побігла. З відстані ста кроків розстрілювали її червоні…
А тут ще заговорила «черепаха».
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — гримала шестицальовка.
Жах опанував стрільців — хоч і гатила «черепаха» не по них, а по їхньому «бронепотягу». Його командир, полковник К-ко, що виконував й обов’язки машиніста, ухиляючись від більшовицьких гостинців, пересував ешелон із місця на місце — то вперед, то назад.
Двері вагонів українського потяга були розчахнуті навстіж: команда з великою напругою і болем у серці намагалася зрозуміти, що діялося за горбком.
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — рвалися над нашим «панцерником» ворожі стрільна.
— Ж-ж-ж-ж-ж! — свистіли осколки і кульки шрапнелі.
Стрільці потяга не ховалися — настільки заворожив їх бій.
Ось між крайніми будинками Станишівки замаячили фігури.
Полем все ясніше розлягався ординський крик: «Ура-ра-а!» Вже можна було розгледіти січовиків в однакових сірих шинелях та касках, які тікали з села в бік залізничного мосту через річку Тетерів — якраз туди, де стояла «черепаха». Їх переслідував натовп різноманітно одягнених червоних… Долю втікачів неважко було передбачити.
А тут ще розгорівся бій у запіллі — на околицях Житомира…
Раптом стрільці, що купою стояли біля дверей вагонів, побачили, як вздовж лісу в бік Станишівки шалено мчать вершники й тачанки скорострільної сотні їхнього полку. З’явилась надія… Але до бою вже розгортався 5-й «Чертовский» імені Л. Троцького кавалерійський полк. Ще хвилина-друга, і втікачі-січовики будуть посічені й порубані. Їхні очі з надією зверталися до свого бронепотяга. Порятунок міг прийти тільки від нього.
Але він мовчав…
— Пане полковнику, дозвольте стріляти! — почувся голос начальника кулеметної команди.
— Своїх постріляєте! — тривожно відповів командир потяга.
— Ні! Наші ж під горбком, он — у касках. А червоні — на горі, кричать «ура».
— Берете відповідальність на себе?!
— Беру!
— Беремо! — покривали голос свого начальника кулеметники.
Ще не пролунала команда стріляти, як у бійницях грізно зарухалися люфи кулеметів.
— 18, 20! Вогонь!
— Та-та-та-та-та-та!
Мов скосило червоних. Стала й кіннота 5-го «Чертовского» ім. Троцького полку, яка вже була почала переслідувати січовиків.
— Цик, цик! — застукали кулі по колесах і металевих частинах вагонів.
Кулеметники не звертали на них уваги.
Двері широко відчинені. Хто не має кулемета, стріляє з рушниць. Ось у відкритих дверях встановлюють «Кольт», знятий із протилежного боку вагона.
— Ха-ха-ха-ха-ха-ха! — дико заливаються «Максими».
Люто сміється й «Кольт».
Кулі залили верх горбка, накривши червоних. Таку зливу витримати було неможливо, і москалі побігли назад, залишивши купу забитих і поранених.
Червоні зникли в селі. Замовкли кулемети, лише наша трьохцальовка била по ворожій кінноті. Кілька снарядів послали й у бік «черепахи». Вони розірвалися прямо перед нею, засипавши її панцир землею.
«Черепаха» відповіла, але, побачивши, що український «бронепотяг» рушив уперед, завбачливо почала задкувати і зникла за горбком. А з Житомира линув дзвін: бум-бум-бум-бум-бум…
