Варан - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн txt) 📗
Він прокинувся через кілька годин від того, що вві сні його ляпали крила. Підскочив, ледве не стукнувшись головою об навислу корму. Затрусив головою – крила ляпали наяву, вітер, розчахнувши двері, гуляв по камінню смерчиками пір’я і пилу.
Варан метнувся надвір.
На ближчій скелі стояла невелика сіра крилама. Вершник її був одягнений негодяще для прогулянок верхи – на ньому була широка світла хламида, довга, з мінливими брижами. На вказівному пальці поблискував під сонцем червоний камінь. Обличчя закрите срібною сіточкою вартового.
– Сідай…
Відпльовуючись від пір’я, Варан здерся в сідло за його спиною. Уже на злеті озирнувся: далеко на північному заході, над самим видноколом, ледь маячіли чотири крилами, запряжені в літаючу повозку.
– Хочеш пити? – Маг щільно запинав фіранки.
Варан не відмовлявся. Тут, наверху, йому хотілось пити майже завжди – попри те, що батько возив йому знизу повні фляжки.
– Що, ти надумав? Я ж іще зранку вийшов продихнути, нюхнув – леле, весь острів просмердівся твоєю рішучістю…
– Ти смієшся, – сказав Варан, відриваючи від губ кварту.
Маг вийшов з-за розписної тканинної ширми. Замість блискучої хламиди на ньому був світлий костюм, у якому Варан побачив його вперше. Безумовно, чистий, сухий і відпрасований.
Варан озирнувся. Кімната зберігала сліди чужої присутності: дві великі мушлі з рештками їства… Друге крісло перед столом… Строго зсунуті ширми… І велика прозора посудина, до половини наповнена мулькою рідиною. Під поглядом Варана маг прибрав посудину на полицю.
І ще – в кімнаті був запах. Незважаючи на те, що, рушивши по Варана, маг залишив усі вікна розчиненими.
– Можна спитати?
– Хто це був? Та так… чиновник. Сідай… ти зважився від’їхати? Я не можу дати тобі карти, адже або ти її загубиш, або тебе через неї вб’ють. Знайди собі велику мушлю й зроби добрий відбиток…
Варан дивився, як він копається в скрині, як витягає й розгортає карту. Папір похрускував, і від цього хрускоту шкіру дряпав озноб.
– Ти ж не Імператор, – пробурмотів Варан.
– Правда? – хмикнув Лереаларуун.
– Тоді хто ти, Спалаху?
Не дивлячись на нього, маг розстелив на підлозі карту.
Узяв зі столу перламутрову мушлю з залишками трапези, викинув об’їдки за віконце, на секунду впустивши в кімнату сонячний промінь. Варан замружився.
– На, – маг кинув мушлю до його ніг. – Візьми дряпальце – і візьмись… ніж вештатись без діла.
Варан знайшов у кишені писальний ножик. Сів на підлогу. Маг примостився на краю столу, закинув ногу на ногу:
– Усім чадам будь-якого Імператора дають те саме ім’я.
– То ти… – Варан помовчав. – Я здогадався.
– Ти надзвичайно проникливий.
– Ну пробач, – сказав Варан, роздивляючись велику кричайку в лівому нижньому кутку карти. – Я всього лише дурний піддонець… Що значить «будь-якого Імператора»?
– Імператор безсмертний… як вічний трон. Але трон, як і будь-які меблі, доводиться лагодити. А імператори змінюють один одного, щоб Імператор ніколи не вмер.
Варан повагався.
– А… син Імператора й водночас маг… Так буває?
– Не буває. Не було досі. Це мій козир – і водночас моє прокляття. Тут або на трон, або… або взагалі ніяк.
– А твоя мати…
– Давай не будемо про мою матір. У палацах, знаєш, також є змуровані кимось пічки… Батька свого я ніколи не бачив, але це неважливо.
Варан провів долонею по перламутру. Побачив усередині мушлі власний викривлений відбиток.
– Але що ти тут робиш? – спитав тихо.
– Чекаю вирішення своєї долі, – сухо відповів Спалах.
– І хто її вирішує?
Маг сидів, постукуючи п’ятою по дерев’яній ніжці столу. Дивився у вікно, буцімто міг прозирати крізь щільно запнуту штору.
– Нащадків багато. Імператор старий. Клани, очолювані моїми братами, ведуть нескінченну війну, про яку тут, на Круглому Іклі, не мають уявлення – навіть князь. Я сиджу тут – мене прибрали геть з очей, сховали в тайник, щоб витягнути звідти, коли хтось переможе…
– Ти ж маг, – сказав Варан. – Чому ти скоряєшся?
Маг улігся спиною на стіл. Хруснули рідкі зім’яті папери.
– У них заручницею моя мати.
Варан мовчав.
– На службі в моїх братів – теж маги, – пробурмотів Спалах, мовби виправдуючись. – Але поки я не буду рипатись, мати в безпеці.
– Князь знає? – спитав Варан.
– Здогадується… Ти ніколи не задумувався, навіщо тут, на маленькому острівці, що цілковито некорисний дев’ять місяців на рік… навіщо тут Імператорський маг? Це місце заслання, Варане. Чи усамітнення. Мій попередник, що так лепсько оздобив цю кімнату, був престарий мудрець, який…
Маг затнувся. Перекотився на бік, упав зі столу, приземлився навпочіпки. Ударився коліном. Засичав од болю.
– …який, очевидячки, був не від того, щоб погратись з імператорськими грошима… Можливо, з чисто наукових міркувань. Може, йому лестило, наскільки високого ступеня майстерності він досягнув… А може, його заслали сюди саме за це. За підробляння грошей. Навряд чи ми дізнаємося… У тебе не так багато часу, цю карту треба дуже точно перемальовувати, а враховуючи неминучу зміну масштабу… роботи не на один день, ти мені повір.
– Удай мертвого, – сказав Варан.
– Що?
– Ти ж маг! Влаштуй як-небудь власну смерть. Нехай вони повірять, що ти… тоді вони не скривдять твоєї матері, правда ж?
Спалах, він же Лереаларуун, він же Подорожник, мовчав.
– Ми б утекли разом, – сказав Варан, сам дивуючись власній сміливості. – На човні. Вільно… куди схотіли б. Утекли… і знайшли б того бродягу, про якого ти розповідав. І спитали його…
– Про що?
– Хтозна, – тихо сказав Варан. – Мені багато про що хотілося б… наприклад, як він вибирає оселі, де згодом будуть, ну… мир і щастя? І як вирішує, де скласти пічку, щоб потім народився маг?
Хвилини дві вони сиділи один проти одного, дивились і мовчали.
– Дякую за… довіру, – маг сопучи підвівся з підлоги. – Твоя ідея щодо фальшивої смерті… вона гарна. Але вона не діє. Мені доведеться пред’явити бездоганний власний труп – тоді тільки вони повірять. Крім того… справа може так повернутися, що я, саме я стану Імператором. Власне, я тут уже півроку сиджу й угадую, хто я – Імператор чи мрець…
Він слабко всміхнувся.
– З тебе вийшов би непоганий гвинтовий, – сказав Варан.
Лереаларуун підняв брови:
– Це похвала? Спасибі… Тепер берися за карту. Імператор при смерті. Ми не знаємо, коли по мене прилетять. Якщо завтра – ти не встигнеш.
Від напруженої роботи Варанові боліли очі.
Бували дні, коли Спалах-Подорожник-Лереаларуун не прилітав по нього. Тоді Варан ішов на пристань, допомагав робітникам за кварту води або миску репсу. Слухав розмови. Усе повторювалось: про загибель сердешного Ройка, про донний урожай, про хвороби кричайок, про чутки з Маленької. Про Імператора й близьку його смерть взагалі не розмовляли – і подивилися б на Варана, як на враженого Шуу безумця, здумай він завести мову на таку тему.
Ніла дожидала весілля. А Варан хотів – і не зважувався сказати їй про майбутню подорож. Куди там – про майбутню втечу.
– То й не кажи, – сказав Подорожник. – Скажеш у човні, коли відчалите… Це право чоловіка – вирішувати, чи не так?
Варан згодився.
Він не просив Подорожника допомогти з картою, хоч у того напевно була можливість перенести її на перламутр одним кивком пальця. Він розумів, що його робота – ретельна, виснажлива – це єдиний різновид магії, приступної тим, хто народився в оселі зі звичайним вогнищем, що змурував звичайний пічник. Неначебто зусилля над малюнком були офірою, що приносять морю задля щасливого плавання. Неначебто, проходячи шлях на перламутрі, він заклинав його щасливий кінець.
Минув тиждень відтоді, як на Кругле Ікло навідалась літаюча повозка. Що ближчим був кінець роботи, то повільніше вона посувалась – Варан, потай від себе, тягнув із останніми штрихами. Неначе боявся, що з закінченням карти світ – справжній, а не намальований – зміниться.
