Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
— Звідки тобі відомі ці чарівні рядки?!
— О великий правителю, я дістала можливість насолодитися цими віршами в тутешній бібліотеці з милостивого дозволу валіде–султан. Мене вразила глибина переживань людини, що їх написала: здається, його слова йдуть від самого серця! Тому я запам’ятала цей вірш.
— А що за пісню ти співала?
— Це пісня про кохання і розлуку. У вашого народу, о великий султане, витончені чуттєві вірші, зате в мого народу прекрасні пісні.
— Так, це правда, — погодився повелитель правовірних. Після цих слів йому явно зробилося сумно, тоді він коротко розпорядився, звертаючись до кізляр–аги: — Відвести її назад. І не карати в жодному разі.
* * *
Звістка про те, що русинку приводили посеред ночі для короткої бесіди з султаном, шокувала весь гарем. Але час минав, а Сулейман ні хустинки, ані подарунка русинці не надсилав. Здавалося, він забув про нічну співуху...
Насправді ж це було далеко не так! Султан не міг викинути з голови її посмішку, її очі, її дзвінкий голос і манливі вуста, з яких злітали незрівнянні вірші Алішера Навої. При цьому правитель боявся почуття, що настільки раптово підкорило його. В обіймах Сулеймана побувало багато жінок, у тому числі Гюльбехар і Нейше... але жодна не западала в його серце настільки глибоко, ніякої іншої він не бажав настільки жагуче, як цю дивну слов’янку! Він всім своїм єством жадав злитися з Роксоланою — з простою рабинею, яка тим не менш оцінила витончену красу східної поезії, вміла сумувати й веселитися одночасно. Прагнув притиснутися до неї, але боявся, що, пославши русинці хустку, вже не зможе вирватися з її обіймів. А як же гігантська імперія, що перебуває під його рукою?! Тому султан відкладав наступну зустріч із дивною рабинею. Здавалося, Хуррем також зачаїлася: її чудовий спів більше не порушував нічного спокою володаря, сама вона також не потрапляла на очі Сулейманові.
Прогулюючись якось увечері садом, султан увійшов до улюбленої альтанки біля великого фонтана... й раптом помітив куточок паперового аркуша, що стирчав з–під подушки. Вийнявши його, розгорнув: то був вірш про кохання. Короткий, але чуттєвий:
Ти — весь Всесвіт,
Лише для тебе я живу!
Схилившись до землі,
Хочу розцілувати я
Сліди від ніг твоїх,
Залишені на жовтому піску...
Підпису не було. Втім, султан здогадався, хто автор... Сховавши записку в рукав шовкової сорочки, покликав євнуха, а коли той примчався, наказав коротко:
— Принеси набір для писання.
Євнух здивувався настільки незвичайному проханню, але виконав наказ правителя негайно. Через кілька хвилин під заповітну подушку лягла відповідь. Отак зав’язалося любовне листування Роксолани й Сулеймана.
Не до кінця знайома з палацовими звичаями, Олександра наївно вважала їхні романтичні відносини таємними. Однак непомітні спостерігачі постійно стежили за всіма подіями у гаремі й доповідали про все валіде. Одного разу Хафіза наказала забрати й принести їй послання султана. Не знайшовши на звичному місці відповіді, слов’янка явно розхвилювалася й занервувала. Тоді велична пані наказала привести до себе зухвалу служницю й учинила їй найсуворіший допит за всією формою. Роксолана трималася як кремінь, не проронила ані слова. Після цього листів султанові більше не писала. Незрозуміло, чим би вся ця історія скінчилася, якби не байрам під оглядини...
Свято було в самому розпалі. Одаліски співали, грали на музичних інструментах — а султан позіхав. Почалися танці, одна танцівниця змінювала іншу — а володареві було нудно. І от перед Сулейманом постала Олтун, яка у танцях не знала рівних. Вона була високою і стрункою, довгі ноги, широкі стегна, легка плавна хода обіцяли море насолоди. Уже при перших акордах султан змінився, упіймав ритм і почав відбивати такт, ляскаючи в долоні. Його погляд був прикутий до майданчика, по якому плавно ступала Олтун...
Як раптом там виникла ще одна танцюристка! Маленька, тендітна, струнка, нескладна.
Це була Роксолана. Служниці й євнухи кинулися до нахабниці, щоб відтягнути її назад, однак Сулейман беззаперечним жестом зупинив їх.
І почалася своєрідна танцювальна дуель! Олтун рухалася чудово, однак її танок нагадував рухи бездушної механічної ляльки. Зате рудоволоса бісиця вкладала у свій дикий танець душу, думки й почуття. Здавалося, увесь навколишній світ перетворився для неї на прекрасну музику, то величну подібно до струмливого водоспаду, то ласкаву й ніжну, немов дзюркотіння слабенького струмочка.
Немов загіпнотизований, Сулейман не міг відвести очей від стану русинки, що граціозно вигиналася у такт мелодії. Світ для султана зник, він милувався танцем. Здавалось, його погляд обіймає танцюристку, ніжно пестить... але ж руки впораються із цим набагато краще!..
— Роксолано!
Вона здригнулася, почувши тихий голос, і завмерла на місці. Однак схоже було, що слів Сулеймана не чув більше ніхто, окрім неї. Чи то був лише уявний заклик?! Чи ж султан, як щирий закоханий, умів говорити так, щоб його сприймав лише об’єкт пристрасті?..
Кров ударила в голову правителеві. Він зірвав з шиї шовкову хустку й кинув Олександрі. Вона спритно упіймала знак вищої уваги й миттю зникла. От і сталося...
За звичаями гарему, Гюльбехар мала підготувати слов’янку до першої ночі з паном. Однак Махідевран закомизилася й демонстративно пішла у свої покої. Тоді всі турботи взяла на себе наставниця Емель. Насамперед, вона викликала доглядачку лазень і звеліла привести русинку до ладу. Ароматичні ванни, масаж, видалення найменших волосинок з розпареного тіла — і от уже рабині перешіптуються між собою, що Хуррем далеко не настільки доглянута, як Гюльбехар, що шкіра в неї груба, волосся тверде і неслухняне, тіло худе й кощаве... Почувши це, Махідевран залишилася задоволеною: вона — сама досконалість, і захоплення Сулеймана незабаром мине.
Стара мавританка з обслуги докладно повідала Олександрі, як належить наближатися до пана, як продемонструвати намір лягти в постіль. Нарешті кілька чорних невільниць повели Роксолану до султанської спальні. Пара мавританок залишилася там, кожну другу годину їм на зміну приходили нові чорношкірі служниці, головним обов’язком яких було доглядати за смолоскипами, що горіли тут всю ніч. Один із смолоскипів палав біля дверей, інший — у ногах ліжка.
Нарешті слов’янка постала перед султаном... і миттю забула те, чого навчала її наставниця! Вона підняла очі на володаря, їхні погляди зустрілися. Султан із здивуванням вдивлявся в глибину величезних смарагдових очей, милувався пишним волоссям, що відливало золотом, свіжими рум’яними щоками й червоними губами, стрункою поставою. Ця ніч вся до сотанку належала Роксолані — тільки їй одній!
Ніч, у якій співало все навколо, навіть світлоокий місяць і яскраві зірки.
— Я кохаю тебе...
Сулейман притягнув до себе наложницю, вдихнув солодкий аромат її волосся. Голова пішла обертом, султан ніжно пригорнув її до грудей.
— Я так довго чекав на тебе...
Султан припав до її вологих жагучих губ — і світ розколовся, перестав існувати, місяць зник, зірки вибухнули й померкли! Залишилися самі лише пестливі руки, палкі поцілунки й важкий гарячий подих, то прискорюваний, то майже завмираючий.
* * *
Ранком володар пішов, залишивши обраниці в подарунок чималу суму. За звичаєм гарему, слов’янці відразу ж надали окрему простору спальню, прозору нижню білизну й особистих служниць.
Тепер Сулейман досить часто переходив коридор, що розділяв селамлік і гаремлік. Він мав потребу в спілкуванні з Роксоланою навіть більшу, ніж у її пестощах. Намагався говорити її мовою. Вона весело сміялася, коли володар неправильно вимовляв слова, але султан не ображався.
