Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Валіде побачила, що у погляді Роксолани більш нема ані краплі переляку або розгубленості. Тоді стало зрозумілим, що вона справді не скаже щодо листа жодного слова. Навіть під катуваннями...
Тут з коридору долинув слабенький передзвін порцеляни. Валіде згадала, що настав час чайної церемонії, тому біля дверей очікують служниці на чолі з наставницею.
— Добре, йди, — наказала вона Роксолані й додала багатообіцяюче: — Я подумаю над твоїми словами.
Служниці пересувалися легко й граціозно. Дві з них опустилися на коліна, простягаючи пані латунний таз і вузькогорлий глечик з рожевою водою для обмивання рук, третя подала невелику серветку для їхнього обтирання. Обмивши руки, Хафіза взяла у наставниці невелику порцелянову чашечку, яку четверта служниця наповнила свіжозавареним чаєм. На витончених тарілочках були щедро розкладені абрикосові, фігові цукати, халва, лукум, а також зацукровані пелюстки троянд.
Тепер Хафіза була задоволена собою: для війни з Гюльбехар у неї припасено надійну зброю! Тому пила ароматний напій повільно, смакуючи кожен ковток.
По закінченні церемонії викликала управительку й наказала повернути русинку в кімнату, розташовану поруч зі своїми покоями.
Знову перейшовши у служіння до валіде, Олександра поспішила знищити передсмертну записку Марисі, немовби спалювала якийсь міст у попереднє життя. Але перш ніж остаточно позбутися дорогого серцю клаптика паперу, ще раз уважно перечитала горбаті карлючки передчасно втраченої подружки, щоб назавжди запам’ятати написане. І заприсяглася обов’язково помститися всім, хто винен у смерті милої Марисеньки, синочка Дмитрика й милого чоловіка Іванка. Але щоб здійснити таку помсту, доведеться багато що здолати, довідатися й вивчити! Заплющити очі на багато речей, прийняти їх як важке, але необхідне випробування долі. І, мабуть, змінитися зовні...
Вона зрозуміла, що не можна досягти поставлених цілей, залишаючись у становищі простої служниці, а хоча б навіть служниці, що дістала милість в очах валіде–султан! Щоб помститися, необхідно зайняти якомога вище становище... й опиратися не на саму лише величну пані Хафізу, що розпоряджалася всього лише в гаремі, а на когось набагато більш впливового.
Тому, важко працюючи щодня, Роксолана вперто навчалася і музики, й танцю. Відвідуючи бібліотеку, захопилася витонченою мусульманською поезією. Нарешті, з мовчазної згоди валіде–султан, уста–хатун почала навчати русинку витонченого мистецтва кохання.
Тепер Роксолана вже не була похмурою й замисленою, а знову зробилася безжурною й життєрадісною. Іноді брала лютню, награвала і співала для власного задоволення, відбиваючи такт витонченою ніжкою, кружляла в заразливому танку. А безсонними ночами при свічі писала вірші про самотність...
Незабаром русинка знову відповідала своєму веселому прізвиську — Хуррем.
Атласні шовкові завіси щільно закривали витончені вікна в розкішних султанських покоях. Було задушливо. Повелитель правовірних осудливо поморщився, зітхнув, не встаючи з ложа, простягнув руку до глечика з освіжаючим шербетом. Взяв посудину, збовтав напій... але потім поставив на місце: слабке бажання випити чомусь зникло. Сулейман знову заплющив очі й забувся тривожним сном.
Прокинувся вже близько півночі: тепер у кімнаті було темно і прохолодно. Вийшовши на невелику веранду, з боку гарему султан почув сумну пісню. Голос було тихий і явно жіночий, свіже нічне повітря надавав йому особливої чарівливості. Сулейман заслухався співом. Оскільки він доволі непогано знав деякі мови північних країн, то легко визначив, що співала русинка. Але ж його незабутня наложниця Нейше також була родом з тих самих земель!..
Усвідомивши це, султан вирішив дізнатися, що це за нічна співачка. До речі, колись він уже чув цей голос... і між іншим, просив тоді кізляр–агу дізнатися, хто сміє порушувати спокій мешканців палацу! Здається, цей ледар тоді нічого не доповів своєму володареві, а потім він захопився бідолашною Нейше... Здається, і нічні співи після загибелі наложниці припинилися, зате тепер дивовижний голос звучав знову.
— Ясміне, де ти? — нетерпляче забуркотів султан. Ніхто не відгукнувся.
— Привести до мене ледаря кізляр–агу!!! — гаркнув правитель.
Десь за дверима пролунав тупіт ніг: один з охоронців побіг за головним євнухом. Незабаром заспаний хадім–агасі стояв перед Сулейманом.
— Ясміне, розжирілий ти негіднику, здається, я вже просив тебе дізнатися, хто це співає по ночах у моєму палаці? — з докором запитав султан.
— О володарю правовірних, я довідався, що минулого разу співала якась рабиня з почту валіде–султан.
— І все?!
— Я б довідався більше, але тоді невідома рабиня більше не співала.
— То піди й довідайся зараз, хто це, допоки спів не припинився знов!!! А ще краще приведи до мене цю рабиню... чи хто там вона така!.. Я сам хочу подивитися на цю жінку.
— Чи приготувати її для мого пана?..
— Ясміне, ти явно старієш! Я не сказав, що хочу лягти з цією рабинею, я хочу всього лише глянути на неї. Тільки глянути. А може, і поговорити. Ти нарешті второпав?..
— Слухаюся й підкоряюся, о мій володарю! Я миттю знайду її.
І кізляр–ага щодуху кинувся виконувати найвище доручення. Султан повернувся до покоїв і заходився очікувати.
Через півгодини в коридорі пролунав галас, потім двері покоїв прочинилися. Оточений численними стражами, Ясмін тягнув за собою мініатюрну рудоволосу невільницю. Увійшовши в покої султана, євнух із силою штовхнув її вперед і скрикнув:
— На коліна перед володарем правовірних!
Рабиня впала, голосно охнувши. Султан піднявся з численних подушок і підійшов ближче до дівчини, щоб роздивився її уважніше. Піднявши голову, невільниця уп’ялася очима у володаря. Від цього відвертого погляду зніяковів сам Сулейман.
— Опусти очі, негіднице!!! — заверещав Ясмін, ледь не задихнувшись від гніву.
Однак, не звертаючи на зойк хадім–агасі найменшої уваги, рабиня продовжувала розглядати повелителя правовірних. Не можна сказати, щоб вона була красунею... втім, чарівливості зухвалій нічній співусі було не позичати! Дуже бліде, рухливе обличчя, живі палаючі очі, колір яких у світлі смолоскипа було неможливо визначити — вони здавалися то зеленими, то синіми... Чудове руде волосся, що непокірливо вибилося з–під квітчастої хустки... Мініатюрні ручки, довгі пальчики... Струнка фігурка... Чарівна посмішка, білі рівні зуби...
— Як її звуть? — запитав султан.
— Роксоланою, а через веселу вдачу в гаремі її також називають Хуррем, — улесливо промуркотав Ясмін.
— Кажеш, веселої вдачі... Чому ж пісні такі сумні?
— А хто їх розбере, русинок цих! То регоче досхочу, то плаче, то...
Втім, що хотів сказати головний євнух, так і лишилося невідомим, бо в наступної ж миті дзвінким струмочком задзюрчав голос зухвалої рабині:
— Блиснула в темряві нічній краса її чола — свіча,
І мовби сонечко зійшло — світліша від зірок була свіча!..
— Мовчи, нещасна!!! — завив хадім–агасі.
Але поривчастим жестом змусивши його прикусити язика, вражений султан коротко кивнув рабині. Та продовжила декламувати:
— Їй серце палить пристрасть, тримає ноги мідь кайданів, —
Чи не тому від божевіль уберегла себе свіча?
Щоночі до зорі вона, ридаючи, розпалює себе —
Сумним супутником в юдолі лих і зла для мене є свіча.
Не говори, що полум’я — то бич: прихильна до мого безсоння,
Своїм тремтливим язичком мені казки розказує свіча.
Сулейман застиг із широко роззявленим ротом: русинка читала один із безсмертних шедеврів Алішера Навої!!! Що за мара?! Нарешті отямившись від зніяковіння, султан спитав, звертаючись до рабині:
