Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це
було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для
певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, нада-
вала сама.
— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, —
лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса»
пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері… То я візьму
почитати?
Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від по-
чатку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша
відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою
у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб догляда-
ти п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за гру-
бі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала
нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже
не зможе.
* * *
Дівчинку звали Леся, вона щойно вчора повернулась від бабу-
сі з Одеси. Коротко глянула на гостю сірими очиськами та
з байдужим виглядом схилилась над великим аркушем паперу, зосереджено розмальовувала його гелевими ручками різного
142
кольору. У квартирі ще пахло нещодавнім ремонтом та нови-
ми меблями. Усюди було чисто, як в операційній: дзеркало в пе-
редпокої не мало жодної цяточки, а вікно в кімнаті з підняти-
ми ролетами здавалося взагалі без скла. Єдиний збій у систему
тотального ладу вносили розкидані по столу гелеві ручки. Ма-
ма дівчинки, розмовляючи, механічно збирала їх докупи і на-
віть, здається, викладала в певній послідовності. Дівчинка, вибираючи колір, одним порухом ламала шеренгу й робила
розгардіяш.
За набутий досвід зійшов догляд за племінницями в Києві.
Домовились на кілька днів випробувального терміну. Опла-
чуваного? — запитала Кароліна. Авжеж, оплачуваного, —
здивувалась господиня, яку звали Анна. Двадцять гривень за
годину. Якщо встановиться взаєморозуміння між Кароліною
та Лесею — можна буде говорити про тривалу роботу. Плат-
ня була нижчою за київські мірки, а все ж влаштовувала. За
ті півгодини, що Кароліна була в цьому помешканні, дівчин-
ка двічі починала капризувати, а мама намагалась привести
її до тями втомленим знудженим голосом. Кароліні хотілося
втрутитись у виховний процес, відволікти дівчинку, але во-
на не знала, чи доречно дозволити собі це вже першого дня.
— Почати можна хоч би й зараз, — запропонувала Анна. —
Погуляйте в парку з годинку.
— Непотрібний журнал у вас є?
Анна скинула брови, припинивши наводити лад з олівцями.
— Звичайний, глянцевий, — уточнила Кароліна, — не має
значення, який саме, просто журнал.
— Ви маєте намір читати?
— Гербарій збирати. Листя закладемо між сторінками.
Дівчинка одягалась, прислухаючись до розмови дорослих.
Двоповерховий будинок на чотири квартири стояв за кіль-
ка метрів від парку, тут, на вулиці Лижв’ярській, ще було кіль-
ка особняків, старих та нещодавно зведених, або суттєво пере-
будованих. Проминули їх у супроводі гавкоту з-поза кількох
143
огорож, і опинились у парку Богдана Хмельницького, де Ка-
роліна нарешті відпустила руку маленької Лесі. Та була лише
на рік старша від Крісталіни і чимось нагадувала племінни-
цю; довірливо заглядала в обличчя, тягнучи до Кароліни все
листя підряд, чекала на похвалу. Тоді почала вибирати при-
скіпливіше, помічаючи деталі, заради яких варто було нахи-
лятись. За годину журнал розсунувся, як міх акордеона.
З нього стирчали кутики червоно-жовтого кленового лис-
тя; обережно закладене мідного кольору листя горобини,
немов над ними хтось струсив зелену фарбу з пензлика; ком-
пактне й цупке, як промаслений папір, дубове листя… А Ле-
ся усе несла й несла нові знахідки, запитуючи: таке маємо?
А таке маємо?
Не встигли переступити порогу квартири, як дівчинка-ян-
голятко перетворилася на маленького домашнього тирана.
— А я хочу! — кричала вона на весь голос.
— Ні! — тримала оборону мама. — Ось тут, у коридорі все
залиши, а до кімнати сміття не пущу.
— А я хочу!
Кароліна почувала себе винною, їй було шкода дівчинки,
з якою вони щойно бурхливо обговорювали, що робитимуть
з тим листям. Подумати не могла, що прогулянка закінчить-
ся сльозами та криками. Нарешті Анна поступилася:
— Гаразд, — сказала. — І спробуй лише насмітити!
— Ми приберемо за собою, — пообіцяла Кароліна.
Мала заспокоїлась в одну секунду, притиснула до себе
журнал.
— Якщо маєте час, залишіться ще на годинку, — відповіла
Анна. — Зробіть разом, що хотіли.
Дитяча кімната була схожа на іграшкову крамницю. Стіль-
ки іграшок вже не здатні були приносити справжньої радості.
— Ми лиш почнемо сьогодні, — сказала Кароліна, розкла-
даючи листя на столику, — зробимо, скільки встигнемо. Гер-
барій — справа не одного дня.
144
Мала не сперечалась, вона зараз нагадувала паркову білоч-
ку, що почула сухе постукування горішків один до одного
і прибігла, витягує шийку, намагаючись не пропустити най-
важливішого.
Знайшовся і чистий альбом до малювання, і довідник «Фло-
ра України». Праска, груба кухонна дошка, газети, що ще?
Анна чекала можливості піти до телевізора, починався
один з її улюблених серіалів. З хвилину вона спостерігала, як
Кароліна прасує листочки між двома газетами, а Леся під-
стрибує від нетерпіння: дай я! Дай мені! Тепер я!
— Обережно, не попечися! — і Анна з полегкістю залиши-
ла їх удвох.
До кінця серії у Лесі з її новою нянькою вже були заповне-
ні кілька сторінок альбому з гербарієм. Біля напрасованого
листя, обережно схопленого за хвостики нитками, нерівним
дитячим почерком було написано «КЛЕН», «БЕРЗЕЗА», «ДУБ»,
«ГОРУБИНА»…
— Мам, правда смачно пахне? — мала нахилилась над аль-
бомом, втягнула носом запах підсмаженого листя.
Анна не відповіла. Її палець вказував на помилку.
— Горобина, а не горубина! Перекресли «у» і напиши звер-
ху «о». І що то за берзеза? Що це таке? Викресли «з». Та не те!
Ось це «з» викресли!
— Мамо, ти нам заважаєш! — суворо сказала мала, але по-
милки повиправляла.
Свій перший виховательський заробіток Кароліна додому не
донесла. Пішла через парк до вулиці Вітовського, далі по Не-
чуя-Левицького, по дорозі, у відділі готових страв купила го-
лубці, і в тій же крамниці — сметану, вафельний торт та пач-
ку чаю.
— Хороша в тебе робота, а мене й далі випробовують, —
сказав їй на те Олег, він вже був вдома.
145
Наступного дня Кароліна працювала чотири години, а мо-
гла б залишитись і на цілий день. Вона не надто втомилась.
Секрет полягав у тому, що вона працювала граючи, та й дів-
чинка із нею поводилась інакше, ніж з мамою. Їхні стосунки
вибудовувались у проекції «товаришка-товаришка», а не «ви-
хователька-вихованка».
Вони поповнили запаси листя, тепер вже в сусідньому Стрий-
ському парку, він був через дорогу, на протилежній стороні ву-
лиці Стрийської. Леся назбирала ще й жовто-брунатних диких
чорнобривців у траві, дрібних, як ніготь, пахучих, як екзотич-
ні спеції. Після прогулянки дівчинка слухняно з’їла маленьку
тарілку борщу і котлету з пюре, тільки щоб швидше додати
кілька сторінок до свого гербарію. Почали робити колаж.
— Покажи! Покажи! — короткі хвилини уваги чергували-
ся у малої з нетерпінням та непосидючістю. — Покажи!
Кароліна показувала, як роблять картини з листя, і сама
при цьому вчилась. Щось у цьому було спільним із обгортан-
ням подарунків — новий варіант поєднання паперу, ниток, клею, сухоцвіту. У нових пропорціях, в іншій послідовності, з іншою метою. Ідеї вони обговорювали з малою, відтак Ка-
