З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Забігаючи наперед, скажу, що на початку 2000-х мені довелося пережити цю саму «солідарність із усім живим» (точнішої назви в нашій культурі це почуття, на жаль, не має!) у формі вже одноразового шоку, — коли оприлюднено було історію виробництва в СРСР у 1970—1980-х біологічної зброї. Найдужче потрясли кадри мертвої лабораторії на належному нині до Казахстану острові Возрождєнія (так!) в Аральському морі. Це не була хорор-сцена з «О, щасливчика» Ліндзея Андерсона, реальність виявилася буденнішою: двоповерхова цегляна будівля барачного типу, стіни, як у всякому радянському казенному закладі, пофарбовані до половини олійною фарбою, ряд замурзаних порожніх кліток різного розміру, від пташиних до мавп'ячих, і серед них одна незрозумілого призначення — акурат на людський зріст. Після цих кадрів мене кілька днів фізично нудило від того, що я — теж людина. Удар був тим тяжчий, що територіально я зростала в тій самій країні — ходила до школи, потім до університету, закохувалась і розкохувалась, здружувалась і роздружувалась, подорожувала, співала в хорі, писала вірші, — а за тисячі кілометрів на схід від мене у тій клітці цілий той час хтось сидів (засуджений до смертної кари? про те, що таких насправді не страчують, а відправляють «на уранові рудники», в пізньому СРСР говорили мало що не вголос…). У якийсь спосіб це заднім числом робило мене  с п і в у ч а с н и ц е ю — і покривало все, чим я займалась, як пліснявою, незримим, їдким пухом неправди: в «колективному розумі» людства вже існувала на той час інша правда, по якій слід було міряти школи й університети, і цю «останню» правду про людину знав той, хто сидів у клітці — по одну сторону із морськими свинками й макаками-резус. Може, якби ту правду не було поховано разом із ним (чи — ними? скільки їх відсиділо в тій клітці, з якою частотою їх міняли?…), то в травні 1986-го в такому самому піддослідному становищі не опинилися б уже мільйони нас, тих, хто гордо звав себе гомо сапієнсом, і кого точніше було би звати за Аристотелем — «двоногі без пір'я»?..

— Людство — це рак планети, — сказав мені в ті дні мій коханий (ми одружилися через кілька місяців і прожили в шлюбі ще майже сім років, але, здається, ніколи не любили одне одного так, як тієї весни). Коханий був фізик і сприймав усе, що діялося, зі спокійним, розважливим фаталізмом — продовжував, наприклад, викурювати свою пачку цигарок денно, бо, за його словами, при тій «таблиці Менделєєва», яку отримували наші легені, різниця між курінням і некурінням уже нічого не важила, і на черги, що гарячково вимітали з аптек усі «чорнобильські плацебо», від спирту до активованого вугілля, дивився приблизно таким поглядом, як у «Меланхолії» Джастін — на свою сестру Клер, коли та в паніці намагається втікати кудись галасвіта; на диво, саме таке наставлення й було єдино помічним (тут Л. фон Трієр угадав правильно!), бо принаймні втримувало тебе при контролі над власним глуздом. — Рак планети, її генетична помилка — от хто ми насправді.

Це вперше я почула тоді ці слова, нині розтиражовані сотнями екологічних сайтів до рівня банальности. У Києві 1986-го вони не звучали банально — і не потребували посилань на першоджерело (якого я, між іншим, не знаю й досі!). Вернадского ми тоді, звісно, не читали, за радянських часів він узагалі був в Україні персоною нон-ґрата («гетьманець», «самостійник», який, як і більшість інтелектуальної еліти його покоління, мусив, щоб жити й працювати, назавжди виїхати з України, де його навіть як засновника Української Академії Наук не згадувано!), — але сама ідея «живої планети» як єдиної екосистеми, своєрідного «розумного організму» настільки органічно випливала з усієї української інтелектуальної традиції з її кількасотлітнім, від бароко й Сковороди, холізмом і пантеїзмом, «Космічним оркестром» молодого Тичини й «Зеленою Євангелією» Антонича, що й без книжок було очевидно: якийсь фундаментальний — космічний, авжеж! — природний закон людство таки порушило. І, що найжахливіше, сталося це не сьогодні й не вчора.

«В усякому разі, коли я, сидячи в цьому номері готелю, бачитиму, що світ руйнується, я скажу без жалю, що нічого кращого людство не заслужило».

Це не героїня Ларса фон Трієра говорить своїй сестрі з екранів 2011-го — це запис у щоденнику Олександра Довженка, датований листопадом 1945-го. З київського травня 1986-го між ними ясно видно прямий зв'язок, майже за біблійною логікою «хто-кого-породив». За бажання можна звідси виснувати оптимістичне припущення, що всяка правда, вже наявна в «колективному розумі» людства, таки рано чи пізно його опанує. І що все питання тільки в тому — рано чи пізно?..

Здається, я ще не пояснила найголовнішого. Найголовніше полягало в тому, що в травні 1986 року столиця одного напівзабутого народу, місто, зване в східнохристиянській традиції «другим Єрусалимом» і, за аналогією з першим, теж уважане «вічним» (початки невідомі, засновники легендарні, неперервної історії — щонайменше п'ятнадцять віків), ціле разом водночас відчуло себе  с м е р т н и м  — і кілька тижнів, мов стявшись у кулак, жило в цьому стані. Всі описані в  стресології послідовні фази людської реакції на катастрофу («Не може бути!», «Як таке могло статися?» і «Чому я?») кожен, звісно, переживав по-своєму, але суб'єктом страждання було все-таки «ми»: «ми»-місто, «ми»-народ і — дальшим планом, але невідворотно — «ми»-людство й «ми»-життя [80]. Жодні аналогії тут непридатні, і власне це я й називаю жахом, можна навіть з великої літери — Жахом: відчуття, що кінець світу вже настав, тільки ми про те довідалися надто пізно. Історія скінчилась, залишилася фізика: порожні, сяючі мокрим блиском вулиці, нестерпно квітучі сади й парки (місця підвищеного радіоактивного фону!), наглухо позачинювані вікна, що також сяяли проти сонця суцільним блиском, як більма наглої сліпоти (як прообраз наших сьогоднішніх «чорнобильських катаракт» і ранніх глауком…), — планета без людей, світ, який ми, вимивши й причепуривши, лишаємо після себе, от тільки — кому?.. Якби серед білого дня де-небудь на вулиці висадились інопланетяни, ніхто б не здивувався. Принаймні це відповідало б знаним із попередньої доби законам композиції: хоч якась розв'язка.

Але інопланетян не було.

Ми, ті, хто не зміг виїхати (а були й такі, що не схотіли, вирішили залишитися «зі своїм містом», як ті чорнобильські самосели, — в кожному разі, до тих, хто штурмував вокзали і в паніці втікав світ за очі, загальне ставлення було трохи зневажливе, виняток робили лише для батьків із малими дітьми, хоч, може, тут важило ще й те, що виїхали-то насамперед ті привілейовані, «номенклатура», достоту як це було і в перші дні війни…), — ми збиралися за наглухо зачиненими вікнами, пили наше «протирадіаційне» каберне (йодистого кальцію однаково не було в продажу!), хрипкими, «йодистими» голосами старих силікозників переповідали собі чутки, анекдоти й сороміцькі віршики («Українці — горда нація, нам до с…ки радіація!», «На городі оре трактор, за селом горить реактор, а як з х…м щось не те — викликайте МАГАТЕ!»), дивилися з-за чисто вмитих шиб на своє місто — найпрекрасніше місто в світі! — і час від часу примовляли: «Хороший був город!», — дотеп, який у всякому товаристві незмінно викликав сміх, хоч би скільки разів його повторювано: чутки про ймовірну евакуацію Києва, вслід за Прип'яттю, кружляли вельми настирливо (як стало відомо вже після розпаду СРСР, такий варіант «у верхах» справді розглядали!), а якийсь час над містом висіла ще й загроза витоку зі станції радіоактивних вод та потрапляння їх у Дніпро, — в перспективі, отже, зараження цілого чорноморського басейну, і що ж нам було робити, як не сміятися, — не Ваґнера ж, справді, слухати?.. (Де можна слухати Ваґнера без істерики, там ще не є так зле!)

Тут нотабене: у фон Трієра ніхто  н е  с м і є т ь с я,  к о л и  с т р а ш н о, і це, як на мене, найпевніший знак, що його людство «нічого кращого не заслужило». Сміх — це не тільки спосіб психологічного самозахисту, це ще й прояв соціальної щирости (не з усіма можна сміятися, і вже точно не надто попосмієшся на самоті!); спільний сміх так само насущний для міжлюдського зв'язку, як і спільне споживання їжі. Якщо ж навіть у родині, навіть перед лицем спільної смерти кожен до кінця залишається, як і на церемонійній вечірці, безнадійно-самотньо ув'язненим у власному «рольовому коконі» («опікунчий батько», «ніжна мати-господиня», «проблемна бунтарка-дисидентка» — ніщо, порівняно з першою частиною фільму, не змінилося, всі маріонетки зостаються на своїх місцях!) — і наважується вилізти з того кокона й «узятися за руки» тільки аж коли треба заспокоїти дитину перед падінням неба на Землю (та й то, навіть не вилізти, а змінити «ігровий сценарій» — цього разу на дитячий, від чого в останні хвилини гра нарешті, істинно «магічним» чином, набуває сенсу: більше не роз'єднує, а ріднить), — то такому людству, погоджуся, справді вже ніщо не допоможе. В наших умовах у таких «рольових коконах» продовжували дефілювати партійні ортодокси, лектори ЦК Компартії, які своєю поведінкою дуже нагадували героя Кіфера Сазерленда (чи то герой «Меланхолії» через двадцять п'ять років наслідує їх?..), та ще офіцери КҐБ, які єдині тоді мусили бути щасливі, бо їм додалося праці: в кінці травня один такий приходив вербувати й мене (цей сюжет я потім використала для схожого епізоду в біографії Дарини в «Музеї покинутих секретів»), і ми з ним близько трьох годин мужньо блукали вулицями «на свіжому повітрі», дивуючи нечастих перехожих (він, правда, запропонував піти до ресторану — на той час гуляти «на свіжому повітрі» вже не рекомендувалося цілком офіційно, — але на це я згодитись не могла: ресторан — то вже, як не крути, «початок угоди», після якого відмовлятися від «співпраці» було б набагато складніше, і наковтатися трохи зайвих мікрорентґенів — яка вже різниця, кількома більше чи кількома менше? — було однозначно привабливішою опцією). Через п'ять років країна всіх цих серйозних мужчин якраз і накрилася своєю «Меланхолією», і якщо чимало з них так само серйозно сприйняли це за «планетарний вибух» (чи пак, за словами російського президента, за «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття»), то порівняно з героями фон Трієра вони мали бодай ту перевагу, що так нічого й не зрозуміли. Ті, хто намагався зрозуміти, цієї переваги не мали. Із Жахом, який нам відкрився, треба було вчитися жити: кажучи мовою фон-Трієрівського міфу — вчитися приймати сонячні ванни в світлі Меланхолії.