РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
Лікар до боїв без правил виявився геть не готовим. Звалився і знову втратив свідомість. Коноваленку — ніби хтось перцю під хвіст. Загарчав… Ногами — по дядькові недвижному. Бив, бив, аж поки тактовна охорона не повідомила — півгодини минули, треба на цукрозавод телефонувати.
На третю ночі лікарня залишилася без світла, а Іван Степанович вдруге прийшов до тями на м’якому шкіряному дивані. Озирнувся… За столом розкішного кабінету сидів високий міцний чоловік з глибоко посадженими очима. Виймав документи з його дипломата і по черзі підпалював дорогою запальничкою. До останнього тримав у руці палаючий папір і, тільки коли полум’я починало пекти пальці, кидав у великий, як ванна, акваріум, де вже гойдалися пузами догори яскраві різнокольорові рибки.
— Плани змінюються, — грубо повідомив Івану Степановичу. Які, в дідька, плани? Лікар нічого не пригадував. Про плани.
Коноваленко закінчив знищувати рибок і документи, уп’явся в лікаря.
— Варіант перший. Ми тобі зараз швиденько відновимо морду і ти повідаєш, як син народного депутата Сердюка штовхнув на самогубство дівчину. За правдиву розповідь з деталями отримаєш конверт із грошима і поїдеш додому. Я навіть забуду про твої судові позови. Ти не знаєш, із ким зв’язався, терапевте! — замовк. На дядька з презирством. — Варіант другий. Я покличу двох покидьків, і вони битимуть тебе доти, поки не розкажеш про самогубство на мості. Варіанта третього — нема Твій вибір?
— Яке самогубство? — здивувався Іван Степанович, чим автоматично прирік себе на другий варіант.
До кабінету ввійшли вже знайомі дядькові «земляки». Коноваленко скривився, жестом зупинив їх.
— Почекайте, поки вийду. Мені ваші методи…
Зо дві години продрімав у кімнаті відпочинку, о п’ятій ранку повернувся до кабінету — позіхає — і остовпів. «Земляки» сиділи на м’якому шкіряному дивані, втомлено курили і байдуже дивилися на синьо-червоного від крові дядька, що нерухомо лежав посеред кабінету на підлозі, тільки розбиті губи ворушилися ледь чутно:
— Хлопці… Яке самогубство? Яке…
Свиря слушну тактику обрав: примічав будинок багатий та пишний, кружляв над ним, заглядав у вікна. А раптом саме тут нова українська влада зраду пестує? Худий голодувальник, коли вони з кумом Микишкою до будинку уряду намірилися, наставив:
— Нема там нікого. Влада всі питання на своїх дачах та у своїх палацах вирішує.
Свиря запам’ятав, та, скільки не заглядав у темні вікна офісних центрів та реконструйованих старовинних будинків на Подолі, так нічого путнього і не побачив. Аж під ранок зазирнув у віконце розкішного дому на Набережно-Хрещатицькій. Світилося, вабило.
На землю став, до стіни притулився й обережно зирк — хто там свічки не береже? І очі на лоба. Пресвята Богородице, матінко Божа! На підлозі лежав той самий дядько, що їх з Микишкою добрим салом з добрим хлібом пригощав. А над ним двійко, певно, бусурманів. Свиря такі підлі пики серед татарви бачив. Ось убік відійшли, поміж собою теревенять… Свиря озирнувся: що би його таке в руки взяти? Під вікном сміття купа: вибирай!
Свиря знов — до вікна. Бусурмани раптом завмерли, одночасно повернули голови вбік і швидко, мов хтось їх за мотузки смикнув, вибігли з кабінету. Свиря підхопив з купи сміття шматок металевої арматури…
— Що ж за іродова душа добре залізо посеред дороги лишила? Оце би пальця йому відтяти, як ще на колу не сидить… Підкрався до вікна, одним майстерним рухом встромив арматуру в дубову віконну раму, напружився… Чпок! Петлі повідлітали. Свиря обережно прочинив вікно і вскочив всередину.
Лікар Іван Степанович рук-ніг не відчував. Голова… Голова… Роздулася. Велика… Важка. Крається від болю, очі не розплющити. Не бачив, як кум Свиря по-звірячому граціозно вскочив у кабінет, підхопив дядька, потяг до вікна. Привалив лікаря до підвіконня, сам спершу вискочив, дядька — на себе. Витяг. На мить замер.
— Півня би червоного бусурманам лишити! Ех, часу нема… — дядька на спину і геть.
За мить до кабінету ввійшов Ростислав Дмитрович Коноваленко. Із задоволенням вдихнув свіже — Дніпро поряд — повітря. Тільки на це помічники і здатні — кабінет провітрити після своєї грубої і безрезультатної роботи. Усе сам! Нічого… Ростислав Коноваленко ще замолоду навчився людям язики розв’язувати. Батіг не допоміг. А в нього пряник є. Всівся у крісло і тільки тепер побачив розчинене вікно й шмат арматури на закривавленій підлозі.
— Свідок де?! Свідок де, дебіли?! — кричав, а кричати вмів. —
Покидьки! Виродки, мать вашу… — Жбурляв у помічників — за мить перед Коноваленком стали — все, що під руку траплялося. А снайпером, мабуть, ніколи не був: цілив мармуровою попільничкою в помічника, а вцілив у акваріум. Дрязь — вода зі склом на підлогу. Кров змила. Чисто стало. На мокрому паркеті мертві рибки упереміж зі склом видавалися екзотичними прикрасами. У кожної справи своя естетика.
День другий
Сонце зійшло. Відлетіла перша після Любиного польоту і ніч, та забуття не прийшло. Щоденні сенсації губляться І тільки в суспільній свідомості й телевізійних новинах. У реальності кожна має продовження аж до щасливої — чи не дуже — крапки.
У цю ніч Люба не спала. Макс не спав. Володимир Гнатович подумки розкладав пасьянси, Євгенія крутилася. Шиллєр гроші рахував, Коноваленко трудився. Дядькові заснути не дали, серденята тривожилися. І Макар не спав. І Гоцик. А раніш за всіх до справ взялася Марта-клопотуха. Не з власної ініціативи. О шостій ранку полковнику Баклану, що хропів поряд з нею на готельному ліжку, зателефонували підлеглі з регіону і повідомили — лікар вдома не з’явився.
— Марто, передай Сердюку новину… У мене зранку нарада в прокуратурі, — попросив коханку Баклан.
— І як я поясню Володимиру Гнатовичу свою… поінформованість? — не второпала Марта.
— А-а-а… Що там пояснювати? Скажеш, я не схотів турбувати його о шостій ранку, тому зателефонував тобі.
— А… о котрій мені потурбувати шефа? — спробувала уточнити Марта.
— Твій робочий день коли починається?
— О десятій.
— От о десятій і потурбуй! — порадив Баклан.
Марта вирішила інакше — поїхати додому, причепуритися, почистити після Баклана зуби і тільки потім зателефонувати шефу. Підсвідомо відтягувала момент. Переживала, бідолашна, — як Володимир Гнатович сприйме погану новину? Вона й так винуватою почувається — проґавила лікаря. А тепер виходить… Та Сердюк на диво спокійно вислухав Марту.
— Знайди Шиллєра і будьте на зв’язку. Як зателефоную — під’їдете вдвох до мене додому, — наказав.
— Добре, Володимире Гнатовичу! — зі шкіри пнеться, а розуміти — не розуміє. Може, шеф не почув… про лікаря?
І звідки Марті знати, що о восьмій ранку Сердюку телефонував заступник міністра Лактіонов — довго вибачався за ранній дзвінок, белькотів щось про енергетичну безпеку, посадові інструкції й урешті наважився…
— Лікарню довелося… відімкнути. Дзвінок з Адміністрації президента…
Сердюк поклав слухавку і раптом відчув такий азарт, аж ніздрі затремтіли. Коноваленко! Це міг зробити тільки Коноваленко. Тепер Володимир Гнатович напевно знав й інше — лікар додому не повернеться.
По вітальні — туди-сюди. Мізки працювали. Компромат на
Коноваленка. Терміново. Давно вже потрібно було цим зайнятися.
Знав же, знав — комсомольські функціонери образ не забувають. Сам такий. Баклан, сука, мобільний вимкнув. Нічого… Що ще? Перевірку податкової на цукровий завод. Екологічну інспекцію! Довкілля точно забруднюють. Ще? Все про інші джерела доходів Коноваленка, зв’язки, друзів, партнерів. І… увімкнути електрику у клятій лікарні. Тепер це вже справа принципу. Військову частину знову доведеться відрубити? Та хоч всю країну.
Володимир Гнатович зачинився у ванній, скинув халат і глянув на себе у дзеркало. Була у Сердюка таємниця, «скелет у шафі», особлива відмітка. Ніхто не знав. Навіть Женя, хоч від неї і прищ на язиці не приховаєш. В юні роки фізіологічне дорослішання Вовки Сердюка пішло не так, як у інших. Однолітки вже вуса брили, а у Вовчика Сердюка над губою чиста шкіра. Натомість на грудях почало рости спочатку ріденьке, а потім все густіше чорне волосся. Вовчик перелякався. Футболки на річці влітку не знімав — соромився. Аж одного разу роздягся догола, став перед дзеркалом — від відчаю вирішив обскубати себе, як курку, та раптом… Придивився і збентежився від захвату. Чорне волосся росло не абияк. На Вовчиному тілі виросло чорне, неймовірно гармонійне і сильне дерево. На грудях — пишна крона з волосся. По центру живота вниз — стовбур з волосся, а нижче пупа, під трусами — справжнє волосяне коріння. Ні в кого не було такого дерева. Вовчик Сердюк тоді упевнився: він — унікальна людина. З роками любов до дерева не минула. Час від часу Сердюк зачинявся у ванній і довго розглядав свою гордість, своє дерево. Може, він Самсон? Може, у тому волоссі його сила? Бо — дивна річ — сивина голову посріблила, м’язи втратили тонус, печінка коле, серце прихоплює, а дерево — таке ж сильне, молоде і чорне. Жодної сивої волосинки. Наче силу Сердюкову береже від дурного ока. Володимир Гнатович сам прикмету вигадав і вірив — поки на дереві не з’являться сиві волосинки, жодна тварюка його не переможе.
