Архе - Дереш Любко (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
нишпорив у підворіттях і під'їздах, назбирував візуальний І матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури "і сучасної міфології й
упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою
симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.
«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб
аж сочилося. А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.
Нарешті П'явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився
навпроти запльованої брами під'їзду. Конспіративно мовив:
-Тут.
Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис
«ОСТАННЯ ТЕРШГОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П'явку. Той
156
157
занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна...), П'явка
кивнув і дозволив пройти мені першому.
Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до
під'їзду й ввійшов. П'явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь
ірраціональним.
Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький
настільки, що в ньому насилу розминалися двоє людей. Від котрого мимоволі
напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в
якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми
пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч
човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та
пропахлі ацетоном темні діди-номади. Щораз по-іншому розминаючись із
зустрічними, місячи ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як
мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки
близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна
скільки років; я запанікував, але П'явка вчасно звернув убік - у вузький
під'їзд зі сходами-серпантином.
Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх
конвульсій зими. Жарівок не було. П'явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.
- Не бійся. Вони там. Нагорі.
Під скрипіння пружини брама затраснулась.
У темряві знову спалахнув П'явчин «Cricket», і ми рушили далі.
На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері. Біля дверей - лякаючий
архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч
вугликом дописано:
опера скрипу тут і зараз
З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.
- Ти тисни, тисни, вони відкриють, - нагадав про себе П'явка, силкуючись
розвіяти власну тривогу.
Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я буквально зубами відчув: ще
секунда - і з-за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у
відділ».
Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства
кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні - в ті
моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.
Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.
10
П'явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.
- Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду... - сказав він і затупотів
сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.
Я знизав плечима. З-за дверей війнуло теплом і сандалом. Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.
Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале-рейку, я натрапив на тьмяно
освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш
ніж потрапити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала
оранжеве світло на підлогу - його було достатньо, щоб із користю для себе
обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.
Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри
Руку.
Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюцинацій і навіть до
найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі
особливу відкритість
158
159
до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве.
Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Менделєєву, ходячій
галюцинації в галошах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів
наносекунд23 я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки
заснув, чи, може, чимось уколовся.
Неоформлений хаос знадвір'я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно
причарувавши сутінковою камер-ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від
вух, як то кажуть, відлягло. Прилившись уважніше, я відмітив, що картон у
кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, глянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий антураж
видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я
поквапився розцінити як знак.
Домінуючим був розчинений у м'яких тінях стигло-жовтий - це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п'ятницю; колір білого вина при
світлі настільної лампи. Добре світло ночі.
Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли
простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий
запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав'язливий -
сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий
прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.
Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг
асоціацій винятково
23 А я встиг розгледіти кожну.
суб'єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну
позицію лицем до входу.
Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене
звуками старої української оиери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія
Крушель-ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне
поскрипування грамофонної платівки створювали вічно дивну атмосферу дежав'ю.
Об'єкт №2. ЧОРНЕ РАДІО
Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну коробку з важкого ебоніту.
Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має
коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.
Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах
Евгенія Миська періоду 1923-1928 pp., де чорне радіо опосередковано
передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про
які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану
Лососеву вдалося зосередити всю потугу Об'єкта №2 на горищі старого
австрійського будинку по вул. ***, де й була заснована Опера скрипу.
Існує версія, нібито саме крізь Об'єкт №2 у наш світ еманує таке явище, як
ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким
смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і
в'язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає. Торкає.
IT ROCKS.
ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють
і почувають себе скалою.
