Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
— Так, — кажу я, — сьогодні хочу.
— Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості — це звичайна втеча від самого себе.
— А що таке «сам»?
Верніке дивиться на мене.
— Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.
Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.
І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.
— Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, — невпевнено кажу я.
Верніке сміється.
— А що таке розум? Логічне мислення?
Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.
— Вона дуже хвора? — нарешті питаю я.
— В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.
— Видужують від чого?
— Від своєї хвороби. — Верніке запалює сигарету.
— Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?
— Бо її мати платить за лікування, — сухо відповідає Верніке. — Крім того, вона не щаслива.
— Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?
— Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.
— Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?
— Так, чому? — каже Верніке. — Я сам себе питаю про це. Чому ми оперуємо хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Можна скласти цілий список цих, «чому». Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не п’єте свого вина і не прикусите нарешті язика? Чому ви не милуєтесь ніччю, а своїми плутаними думками? Чому ви розмовляєте про життя, замість того, щоб його відчувати?
Він встає і потягується.
— Я ще мушу обійти замкнених. Хочете піти зі мною?
— Хочу.
— Накиньте білий халат. Я поведу вас у особливі палати. Після цього ви або почнете блювати або будете втішатися вином з глибокою вдячністю.
— Пляшка вже порожня.
— У мене в комірчині є ще одна. Можливо, вона нам знадобиться. Знаєте, що найдивовижніше? Те, що ви, як на свої двадцять п'ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму — і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставати запитання, безглуздіші за які важко й придумати. Але такий уже, мабуть, плин життя —» коли ми, нарешті, справді чогось навчаємось, тоді ми вже надто старі, щоб скористатись своєю наукою, і так тривав далі, хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Жодне нічого не вчиться від попереднього. Ходімо!
Ми сидимо в «Кафе-Централь» — Георг, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома. Верніке Показав мені відділ будинку для божевільних, у якому я ще не був, — палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, тих, кого було засипано землею, і понівечених. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків, цей відділ здавався якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже забули, тут триває далі. У вухах цих нещасних все ще лунають вибухи гранат, у їхніх очах, як і п’ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплющують їх, як камбалу; гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хропіння засипаних у бліндажах — все тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує серед троянд і чарів літнього вечора. Одні віддають накази, інші скоряються уявним командам, ліжка здаються окопами і бліндажами, людей раз у раз засипає, і їх відкопують, їх убивають і душать, вони захлинаються, по палатах тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, повзуть, хриплять і ридають або, зненацька згорнувшись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…
— Встати! — гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів. Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столу і стає струнко. Оркестр кафе виконує «Duetchland, Deuthland uber alles». За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи хазяїн кафе охоплені націоналістичним запалом. Все через кількох юних скандалістів, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один з них підходить до оркестру і замовляє національний гімн з таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити.
— Встати! — лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.
— Встати! — гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.
— Поцілуй мене в… — відповідаю я, — але спочатку витри носа.
— Більшовик! — реве хлопець, хоч сам ще, певно, не знає як слід, що це значить. — Тут є більшовики! — кричить він до своєї зграї.
Хулігани хочуть влаштувати скандал. Вони знову й знову замовляють гімн, і щоразу деякі відвідувачі не встають: надто вже все це безглуздо. Тоді до них кидаються крикуни з палаючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують і почувають себе патріотами.
Біля нашого столу вже зібралося з десяток чоловік.
— Встати! Бо пожалкуєте!
— Що? — питає Віллі.
— Ось побачите що! Боягузи! Зрадники! Ну!
— Відійдіть геть від столу, — спокійно каже Георг. — Ми не маємо бажання слухати накази якихось шмаркачів.
Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.
— Ви не поважаєте національного гімну?
— Не в кафе і не тоді, коли ним хочуть спровокувати скандал, — відповідає Георг. — А тепер дайте нам спокій із своїми дурницями.
— Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?
— На жаль, в окопах.
— Так кожен може сказати! Доведіть це!
Віллі підводиться. Він просто-таки велетень. Музика саме замовкає.
— Довести? — питає Віллі. — Ось! — Він повертається задом, ледь піднімає ногу, і в залі лунає звук, схожий на постріл з гармати середнього калібру. — Це все. — докінчує він, — чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.
Ватажок банди мимохіть відскакує.
— Ви нібито назвали нас боягузами? — питає Віллі, глузливо посміхаючись. — А самі немовби злякались?
Підходить хазяїн кафе з трьома кремезними кельнерами.
— Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кафе!
Оркестр грає «Дівчину з Шварцвальда». Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх біля двадцяти, і сидять вони поблизу дверей. Нам, либонь, доведеться скрутно.
Але тут з’являється несподівана допомога. До нашого столу підходить дуже худий низенький чоловік. Це Водо Ледергозе, торговець шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.
— Хлопці,— каже він, — я бачив, що сталося. Я тут із своїм Союзом співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті морди чіплятимуться. Домовились?
— Домовились, Бодо! Тебе нам просто бог послав.
— Не думаю. Однак тут не місце порядним людям. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті. Але тутешній хазяїн — безхарактерне гузно.
Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; але саме тому в цій вимозі є щось величне. В розтлінні часи треба вимагати неможливого.
— Ми скоро йдемо звідси, — каже Бодо, — а ви?
— Ми теж.
Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них опиняються палиці, каміння й кастети. Скандалісти півколом оточують вхід.
