Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
То що ж мені тепер залишається, Інні лекції з моралі читати чи як? Проповідниця з мене паскудна. Вона не маленька, хай сама розбирається зі своїми кавалерами.
— То що, цікаве читання? — озивається Інна. — Ти — переглядай папери, а я розповідатиму.
Гортаю сторінки. Чорт зна що. Аж страшно, так банально все починалося.
Мати-одиначка. Родичів сусіди ніколи не бачили. Та звідкись у тої взялася окрема квартира. Мо’, батечко розстарався? Та у «Свідоцтві про народження» на місці його прізвища — прочерк. Антисоціальний спосіб життя мати не вела. Доньку — в дитсадок, сама — на роботу. П’яною жінку сусіди не бачили, чи доньку лупцювала — наче не чули. Голою дівчину на мороз не виводила. Зодягала пристойно, хоч і без розкоші. Ну, останнє зрозуміло. Мати теж не дуже гарно вбиралася, бо за які такі статки? Єдине, що вибивається із цієї картини — свідчення сусідки із першого поверху. Мабуть, такі сусідки ранньопенсійного віку, що знають все і про всіх, не зустрічаються хіба що на Північному полюсі. Ще один «плюс» для тих, хто мріє про життя полярника. Якщо їй вірити… А чого б вона мала брехати?
Так-от, за її свідченням, Майю виховували суворо, як годиться. Ніяких дурних забаганок. Майя росла тихенькою, вихованою, завжди віталася. Гарна дитина. Аж раптом та сусідка побачила, що Марина (мати Майї) лупцює доньку посеред двору. Чи то справді пожаліла дівчинку, чи цікавість заїла, чим мала так провинилася? Ну, втрутилася. Марина не любила із сусідами теревенити, може, соромилася, що байстрючя ростить (це знову — здогади сусідки. Мені завжди здавалося, що на лобі в дитинчати не написано, чи затягла його матінка батечка до загсу перед тим, як потрапити до полового будинку. Та я не спеціалістка). Аж тут матір прорвало: мовляв, дівчинка злигалася чортзна з ким. Якісь шибеники, трохи старші за віком. Що їм треба від меншої?! Чого вони її гарного навчити можуть?! Он, на сусідній вулиці, банда малолітня отак у товариші набивалася, а потім погратися до хати напросилися, поки дорослих вдома не було — квартиру пограбували! Особливо допікала одна. Вихователька переказувала, що навіть в дитсадочок приходила. Бо з дітьми дитсадкової групи Майя, бачте, гратися не хоче, тому що ті дражняться, а з цією… Навіть стрічку та товаришка подарувала малій, а воно й раде! Скільки разів казати, що не можна у чужих нічого брати?! Певно, оця подруга, хай їй грець, зараз десь поруч ошивається.
Двір був безлюдний. Сусідка, хоч і пліткарка, але звичайна жінка, тобто при здоровому глузді: з інопланетянами в контакт не вступала і гігантських пацюків, що поїдають двірників і бомжів, не бачила. Тож, оглянувши порожній двір, спробувала вгамувати Марину, яка, на її думку, усе ж трішки того… пересолювала. Блакитна стрічка полетіла у контейнер для сміття. Марина поступово припинила істерику. Дівчинка так і не заплакала. Стояла, втупившись у землю і закусивши губи. Мати наостанок пригостила дівча потиличником та потягла додому. Потім усе було як завжди, без чогось незвичайного. А через тиждень після події до сусідки завітав ввічливий молодий міліціонер, почав розпитувати про мешканців 19 квартири. І ще кажуть, людям нема ні до чого справи. Неправда. Хтось помітив нещільно причинені двері квартири. Не повз пройшов, зазирнув. А там…
В Інни дивне поняття про гуманізм. Але все ж не підсунула вона мені відразу без попередження копію фотки звідти, тобто з місця подій… Слів немає, щоб матір Марину схарактеризувати. Задушити власну доньку шаликом. Гарним таким, червонястим. Не було наче у них такого шалика, бо сусідка ані на Марині, ані на Майї його не бачила. Очевидно, спеціально матір його купила задля такої оказії. Останній подарунок, так би мовити. Цинічно звучить. Марина записку написала, що, мовляв, ніж таку потороч і злодійку ростити, що вся в батька, то краще нікому не жити. А далі і зовсім щось незрозуміле.
Ідіотка чортова, навіть отруїтися правильно не змогла! Стільки у себе таблеток напхала, що шлунок не витримав. Тож у лікарні оклигувала недовго. А після забрали до в’язниці. Це яка ж експертиза визнала її правоздатною?!
Та суду горе-мама все одно не дочекалася. Повісилася. Чи допоміг хто? Але не про це зараз мова.
— В цій історії, Русю, майже всі дорослі убивці. Не лише оця, що шаликом дитя придушила. — Іннина розповідь закінчена. Останні слова звучать, мов вирок.
— Так, убивці, — відвертаюся до вікна. А вивіска напроти кидає жменю спалахів просто в очі. Так краще. Має право людина прокліпатися, коли їй в обличчя таке дурне світло?! — Убивці всі. Сусіди та співробітники жінки, котрі не звертали уваги, як вона поступово божеволіє від ненависті до власної дитини. І ті, хто вмовляв не відмовлятися від малої в пологовому будинку. Раптом у притулку таки вибрала б дівчинку для вдочеріння якась нормальна сім’я. Не калікою ж, врешті, вона народилася!
— А ті, хто відмовив її аборт робити, не вбивці?! — запитує Інна з викликом.
— Не знаю, Інно… — на мене раптом навалюється байдужість. Не хочу я зараз сперечатися. — Не знаю, не мені судити, і не тобі.
Не відомо, чи матері оті товариші Майїні ввижалися, бо виховательку оту, що скаржилася на дивну подругу, зараз не розпитаєш. Бідолаха дуже невдало головою вдарилася об тротуар під час ожеледиці. Зараз у лікарні. І не доведеш, що це — заплановано. Навіть якщо справді хто з друзів і в Майї був, то, може, просто поспівчував дівчинці, котра не мала ні приятелів, ні гарних цяцьок.
— Ну, не знаєш — то не знаєш! Але тут дивного надто багато, чи не так, дорогенька? І по тому, сонечко, як тебе вб’ють, не скаржся!
— Домовилися, Інно, — мій удаваний спокій — єдиний спосіб трохи стишити істерику. — Мого привида ти не побачиш. І взагалі, ти чого від мене хотіла?! Налякати? Налякала! Але, знай: із цього міста я доброю волею не заберуся. Бо, по-перше, це і не твоє місто, зрештою, забиратися з нього і ти чомусь не квапишся. По-друге, це діти. Діти, а не вбивці! По-третє, ти мені гарантуєш, що якщо втечу, то завтра отаке не почнеться творитися у моєму місті?
— По-четверте, заткнися, Руслано! Хіба ти не зрозуміла головного?! — різко обриває мене красуня-білявка.
— Та зрозуміла я, Інно… Аби потрапити в гості до зозулят зими, зовсім не обов’язково ставати мертвим.
Якусь мить ми мовчки міряємо одна одну поглядами. Мертві діти-вбивці? Тема для дешевого голівудського жахлика. От тільки не вірю я, не вірю, що усе так просто. Помста, звичайна помста невинно убієнних дітей дорослим за… Упевнена, тут замішані «добрі» дорослі дядечки та тітоньки…
Інна мовчки встає, йде до передпокою. Я хочу зупинити її. Бо коли чесно, мені легше спілкуватися з нею, ніж з Тетяною. Проте не зупиняю. У кожної з нас власних неприємностей вистачає…
Частина четверта
Тіні вчинків
Арсен
Вийшов на вулицю. Захотілося ковтнути холодного зимового повітря.
Ні-ні, це не банальна необхідність провітрити голову мене туди погнала. Просто до ранку перечитував принесені Олегом папери. Більшість з того знав, дещо підтверджувало мої здогади чи сумніви. Хоча багато й нового дізнався.
Холера ясна. Це ж треба так оригінально назвати — розплідник. Цікаво хто вигадав?
Так, спокійно. Нічого мені не цікаво. І взагалі, якби мене до цього не приліпили, нізащо не став би втручатися. Надто сили нерівні. Наче всі проти і нікого за. Хіба що двійко телепнів — Олег та Василь? Один із них майже мертвий. Маховик запущено і він от-от наздожене Олега, бо він у списку… Ех, не тільки він, бо і я у списку теж.
Натякнув цьому засранцю щойно про список та чи зрозумів? Вдає з себе телепня чи таким є — його справа. Дрихнуть зараз з Василем у офісі. Казав, що у них на сон три години. Поки читав, то зрозумів — час вже не має великого значення. Три чи вісім… Хай виспляться. Перед смертю не надихаєшся.
Дивна річ, часом неприятелі-недруги стають друзями? Тю, оце подумав! Яка там в дупу дружба? Нею й не пахне. Та й не вороги вони мені, зрештою. Просто так зорі стали на небі і ми зараз по один бік барикад. Мені його навіть шкода. Олега тобто. Закохатися в Нінель, зовсім голову через цю фарбовану фіфу втратити. Наче в білій сорочці у затхлому болоті викупатися. Кажуть, що грязі бувають лікувальними, але тут лишень неприємностями смердить.
