Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗

За ввесь наступний день смерть не зателефонувала, а віолончеліст не виходив з дому, чекаючи. Минула й ніч, і ні слівця від неї. Спав віолончеліст іще гірше, ніж попередньої ночі. У суботу зранку, перед виходом із дому на репетицію, йому майнула в голові химерна думка порозпитувати по найближчих готелях, чи в них не зупинилася жінка з такою фігурою, з таким кольором волосся, з такою лінією вуст, з таким усміхом, з такими жестами рук, але до здійснення цього нісенітного наміру не дійшло. Було очевидно, що йому одразу даватимуть відкоша, з неприхованою підозрою та різкістю в тоні, Ми не маємо права надавати відомості, що вас цікавлять. Репетиція пройшла для нього ні гарно, ні погано, він обмежився тим, що грав по- писаному, намагаючись тільки не фальшивити понад міру. По її закінченні він знову поквапився додому. По дорозі він думав, що в разі, коли вона телефонувала під час його відсутности, їй не було як залишити повідомлення через брак отого нещасного автовідповідача в його апараті, Я не з епохи п’ятисотрічної давнини, я троглодит із кам’яного віку, всі нормальні люди ставлять собі автовідповідачі, тільки я один його не маю, пробурмотів він. Та наступні кілька годин дали чіткий доказ того, що вона таки ж не телефонувала. Загалом беручи, хто не дотелефонувався до когось, телефонує ще раз, але клятий апарат уперто мовчав упродовж пообіддя, байдужий до дедалі розпачливіших із бігом хвилин позирків віолончеліста. Спокійно, є всі ознаки того, що дзвінка від неї не буде, можливо, якісь причини їй стали на заваді, але ж вона піде на концерт і вертатимуться вони обоє разом тією самою таксівкою, що й після попереднього концерту, а коли доїдуть до цього місця, він запросить її до себе й вони матимуть нагоду неквапно побалакати. Вона врешті віддасть йому жаданого листа, й потім вони обоє навтішаються надмірними похвалами, написаними нею в мистецькому запалі після репетиції, на якій він її не бачив, і він скаже, що з нього кепський ростроповіч, а вона, що хтозна, які повороти йому готує майбуття, й коли вони вже набалакаються до краю, або ж коли слова почнуть іти в один бік, а думки в інший, тоді стане видно, чи вимальовується щось таке, про що варт буде згадувати на старі літа. У такому душевному стані віо­лончеліст полишив свою домівку, той-таки душевний стан привів його до театру, з тим самим душевним станом він вийшов на сцену й сів на своє місце. Ложа була порожня. Вона запізнилася, сказав він сам собі, ось-ось має з’явитися, адже дехто ще заходить до зали. То була правда, перепрошуючи за завданий клопіт тих, що вже встигли сісти, спізнілі глядачі діставалися своїх місць, але жінка так і не з’явилася. Може, в антракті. Марні очікування. Ложа залишилася порожньою до самісінького кінця. Та все ж можна було не без надії сподіватися, що, не мігши прийти на концерт із причин, які пояснить, вона чекатиме на нього перед театром, біля входу для артистів. Не було її й там. А що надіям притаманна властивість одна одну породжувати, завдяки чому вони, попри таку силу нездійснень, ще не перевелися в цьому світі, то чи не чекатиме вона біля входу в під’їзд, з усміхом на вустах і листом у руці, Ось нате, де обіцянка, там і данка. Не було її й тут, віолончеліст зайшов до свого помешкання, наче робот, старезний, ще першого покоління, що йому треба було просити дозволу в однієї ноги, аби переставити другу. Він відтрутив пса, який прийшов з ним привітатися, притулив віолончель абиде й абияк і гепнувся на ліжко. Маєш собі научку, йолопе, й цілком заслужену, в які дурні ти пошився, поприписував на власний розсуд значення словам, а тепер видно, що сенс вони мали зовсім інший, але його ти не знаєш і ніколи не знатимеш, ти повірив усмішкам, а то були всього-навсього свідомо розраховані м’язові скорочення, ти забув, попри ласкаве нагадування, про свій п’ятисотрічний баґаж літ, і ось тепер лежиш, наче ганчірка, на ліжку, де думав бути з нею, а вона тим часом сміється з того, як ти сів маком, і взагалі з твого безнадійного недоумства. Забувши про образу, відштовхнутий було пес прийшов його втішати. Він поклав передні лапи на матрац, підтяг тіло, поки не доліз до лівої руки господаря, відкинутої безглуздо й безсило, й легенько поклав на неї голову. Він міг би її лизнути раз і ще багато разів, як те поробляють пси пересічні, але природа, в цьому разі прихильна, наділила його особливою чулістю, що підказувала йому навіть різні способи зовнішнього вираження завжди тих самих і незмінних емоцій. Віолончеліст повернув тіло в бік пса, зігнувся так, щоб його власна голова опинилася на відстані долоні від собачої, й вони обидва залишилися в цих позах, дивлячись один на одного й безслівно промовляючи, Врешті-решт, я не маю уявлення, хто ти такий, але яка різниця, головне, що ми один одного любимо. Віо­лончелістова розпука потроху меншала, адже, сказати правдоньку, таких ситуацій у світі хоч греб­лю гати, він чекав, вона підманула, вона чекала, він підманув, в істоті речі для нас, неприторенних скептиків і невірних хом, значно гірше було б, наприклад, зламати собі ногу. Сказати це було легко, але далеко краще було б помовчати, бо слова часто справляють ефект, протилежний задуманому, аж настільки, що зовсім не дивина після прокльонів і запевнень, Я її ненавиджу, Я його ненавиджу, бачити, як той самий чи та сама, хто це сказав чи сказала, одразу ж по тому заходяться плачем. Віо­лончеліст усівся на ліжку, обійняв пса, який на додатковий знак солідарности поклав йому лапи на коліна, й удався до самокартання, Ану збери себе докупи, їй-богу, годі вже слину розпускати. Потім звернув запитання до пса, Ти, ясна річ, хочеш їстоньки. Вимахуючи хвостом, пес відказав, Авжеж, їстоньки я хочу, бо вже не їв кілька годин, й обидва вони рушили на кухню. Собі віолончеліст не взяв нічого, бо не мав охоти, та й застряглий у горлі клубок заважав би йому ковтати. По спливі пів години він уже був у ліжку, випивши перед тим піґулку снодійного, користь від якої, одначе, була невелика. Він то прокидався, то засинав, і знову то прокидався, то засинав, йому не виходило з голови, що треба бігцем-бігцем наздоганяти сон, щоб нічниці не присусідилися до нього в ліжку. Жінка з ложі йому не снилася, але раз він прокинувся й побачив, як вона стоїть посеред музичної зали зі схрещеними на грудях руками.

Наступний день припадав на неділю, коли треба було вивести пса на прогулянку. За любов любов’ю платиться, неначе наполягало готове до виходу звіря, аж гризучи повідець. Коли віолончеліст, уже в парку прямував до своєї улюбленої лавки, виявилося, ще здалеку, що на ній сидить якась жінка. Садові лавки нічийні, призначені для загального користування та найчастіше безкоштовні, й тому, хто нас випередив, не скажеш, Ця лавка моя, зробіть ласку й пошукайте собі іншу. Цього ніколи не зробив би такий вихований чоловік, як віолончеліст, тим більше, коли ця постать йому виглядала схожою на ту саму жінку, що він її бачив у ложі першого класу, на ту, що його підманула, на ту, що постала перед ним зі схрещеними руками посеред його власної музичної зали. Як відомо, в п’ятдесят років очам уже не можна довіряти, ми починаємо моргати, щулити їх, ніби наподоблюючи героїв дикого заходу або давніх мореплавців, у сідлі або на прові каравели, з рукою на крисах капелюха і пильним поглядом, що роззирається в далеких обріях. Жінка вдягнена інакше, в штани та шкіряну куртку, то напевно інша особа, пояснює віолончеліст серцеві, але той, хто має гостріший зір, підказує, розуй очі, це вона, тепер уважай на себе. Жінка підвела голову, й віолончелістові сумніви відпали, то таки вона. Добридень, промовив він, зупинившись біля лавки, чого-чого я сьогодні не чекав, то це зустріти вас тут. Добридень, я прийшла попрощатися й вибачитися за вчорашню непояву на концерті. Віолончеліст сів, відчепив псові повідець, сказав йому, Біжи, та, не дивлячися на жінку, продовжив, За що мені вас вибачати, щось таке трапляється повсякчас, люди купують квитки, а потім із тієї чи тієї причини не можуть прийти, то річ природна, А наше прощання ви ніяк не прокоментуєте, запитала жінка, Це дуже мило з вашого боку, що ви надумали прийти попрощатися з незнайомцем, хоча мені геть невтямки, звідки вам може бути відомо, що я цей парк щонеділі навідую, Обмаль є того, що мені про вас не відомо, Будь ласка, не повторюймо безглуздих четвергових розмов на виході з театру та пізніше телефоном, ви про мене нічого не знаєте, ми ніколи раніше не бачилися, Не забувайте, що я була на репетиції, І я не розумію, як вам це вдалося, наш дириґент дуже не любить пускати сторонніх, і тільки не розповідайте мені, що ви й його знаєте, Не так, як вас, але ж ви виняток, Краще б я ним не був, Чому, Ви хочете, щоб я вам це сказав, справді хочете, щоб я вам це сказав, запитав віолончеліст палким, майже розпачливим голосом, Хочу, Бо я закохався в жінку, про яку нічого не знаю, яка бере мене на кпини, яка завтра десь завіється й яку я більше ніколи не побачу, Я виїжджаю сьогодні, не завтра, Ще й оце на додачу, І то неправда, що я вас беру на кпини, А дуже скидається саме на те, Що ж до вашої закоханости, то не чекайте від мене відповіді, деякі слова мені не вільно вимовляти, Ще одна таємниця, І не остання, Із цим прощанням їм усім настане край, Але на зміну можуть прийти інші, Будь ласка, дайте мені спокій, не мучте мене більше, А лист, Мені до того листа нема діла, Якби я навіть хотіла, то не могла б вам його віддати, бо залишила в готелі, сказала жінка з усміхом, Тоді подеріть його, Я поміркую, що з ним робити, Що там міркувати, подеріть його та й квит, Жінка підвелася на ноги, Ви вже йдете, поцікавився віолончеліст, не встаючи. Голову він мав похнюплену, щось залишилося недосказаним. Я до вас жодного разу не доторкнувся, стиха вирвалося в нього, Це я не хотіла, щоб між нами був доторк, Як вам це вдалося, Мені це не важко, І навіть тепер ні, Навіть тепер ні, Хоч руку подайте, Руки маю холодні. Віо­лончеліст підвів голову. Жінки поряд уже не було.