Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗

Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗

Тут можно читать бесплатно Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги регистрация txt, fb2) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Підходячи до готельної стійки реєстрації, вона згадала, що чолов’яга з туристичної аґенції не спитав її імені, а тільки попередив телефонного співрозмовника, Я зараз пришлю до вас гостю, еге ж, гостю, й ось вона тут, гостя, яка не зможе сказати, що її звати смерть, з малої літери, будь ласка, але й не знає, яке ім’я подати, та ба, в неї ж є торбинка, черезплечна торбинка, де знайшлися темні окуляри та гроші, торбинка, де має знайтися й документ на посвідчення особи. Добридень, чим я можу вам допомогти, запитав черговий адміністратор, Зо чверть години тому вам був дзвінок із туристичної аґенції щодо броні для мене, Так, добродійко, на нього я й відповів, То я вже тут, Будь ласка, за­повніть оцей формуляр. Тепер смерть уже знає своє ім’я, підказане посвідченням особи, розгорнутим на стійці, завдяки темним окулярам вона зможе непомітно для адміністратора переписати всі дані про себе, прізвище та ім’я, дату народження, цивільний стан, професію, Готово, сказала вона, Скільки днів ви пробудете в нашому готелі, Маю намір виїхати наступного понеділка, Дозвольте мені зробити ксерокопію вашої кредитної картки, Я не взяла її з собою, але можу заплатити одразу за всі дні наперед, якщо бажаєте, Ні, цього не треба, відказав адміністратор. Він узяв посвідчення особи, щоб звірити з ним написане в формулярі, й підвів очі з виразом подиву на обличчі. На світлині в документі була жінка значно старша. Смерть скинула темні окуляри й усміхнулася. Адміністратор, розгублений, знову поглянув на документ, тепер світлина й жінка навпроти були однаковісінькі, наче дві краплі води. Чи маєте з собою валізу, запитав він, витираючи рукою спітніле чоло, Ні, я приїхала до міста на закупи, відповіла смерть.

Увесь день вона просиділа в номері, пообідала й повечеряла теж у готелі. Допізна переглядала телебачення. Потім поклалася в ліжко й вимкнула світло. Заснути вона не заснула. Смерть не спить ніколи.

На концерт смерть прийшла в новій сукні, придбаній учора в одній із центральних крамниць. Сидить вона сама-одна в ложі першого класу й дивиться, як і під час репетиції, на віолончеліста. Той іще перед притемненням світла в залі, поки оркестр чекав на дириґента, помітив цю жінку. І він був не єдиним серед оркестрантів, хто звернув на неї увагу. По-перше, через те, що вона одна займала цілу ложу, це не було чимось винятковим, але траплялося все-таки не надто часто. По-друге, через те, що вона була гарна з себе, може, не найгарніша з-поміж усіх жінок, присутніх у залі, але гарна по- особливому, невхопно й словами непоясненно, немов вірш, чий кінцевий сенс, якщо віршеві можна приписати щось подібне, ніяк не дається перекладачеві. І, нарешті, через те, що її одинока постать отам у ложі, звідусіль оточена порожнечею й відсутністю, ніби в осередді ніщоти, виглядала як утілення повної й цілковитої самоти. Смерть, удосталь і аж занадто напосміхавшись, відколи вийшла зі свого льодовитого підземелля, тепер сидить без усміху на вустах. Серед глядацтва чоловіки позирали на неї з непевною цікавістю, жінки з бентежними ревнощами, а вона не зводить очей з віолончеліста, наче орлиця, націлена ринути ня ягня. Однак є й відмінність. У її орльому погляді непохибної хижачки, чиїм жертвам ніколи не було порятунку, проступає ніби тінь милосердя, орлине плем’я, як усім добре відомо, мусить убивати за своїм природним покликом, але ось ця орлиця, можливо, воліла б тепер, бачачи перед собою беззахисне ягня, змахнути нагло потужними крилами й шугнути знову в височінь, у холодне повітря просторищ, до недосяжних хмариних стад. Оркестр замовк. Віолончеліст заводить своє соло, граючи так, наче тільки заради цього виступу й народився на світ. Йому невтямки, що оця жінка в ложі має у своїй новісінькій ручній торбинці лист фіолетового кольору, призначений йому, він того не знає й не може знати, та все одно грає так, наче прощається з цим світом, наче висловлює наостанок усе раніше замовчуване, недобачені сни, нездійснені прагнення, коротко кажучи, суть життя. Інші музиканти дивляться на нього зачудовано, дириґент із подивом і повагою, публіка зітхає, тремтить, тінь милосердя в гострозорому орльому погляді переходить у сльозу. Соло вже скінчилося, оркестр, як велике й неквапливе море, помалу залив собою спів віолончелі, ввібрав його в себе, побільшив його, немовби прагнучи привести туди, де му´зика вивершується тишею, тінню бриніння, що пробіжить шкірою наче останній і нечутний відголос барабана, зачепленого метеликом. Згадка про шовково-зловісний лет бражника мертва голова швидко промайнута в смертиній пам’яті, але вона відігнала її помахом руки, подібним і до того, після якого зі стола в підземеллі зникали листи, і до подячного на адресу віолончеліста, що саме тепер повертав голову в її бік, шукаючи її очима в перенагрітому мороці театральної зали. Смерть повторила свій помах, її тонкі пальці неначе дотяглися до руки, що водила смичком по струнах, і спочили на ній. Хоча серце зробило все від нього залежне, щоб таке трапилося, хибної ноти віолончеліст не взяв. Більше пальці його не торкатимуться, смерть зрозуміла, що ніколи не треба відволікати митця від його мистецтва. Коли концерт добіг кінця й зала вибухнула овацією, коли засвітилися люстри й дириґент підняв з місць оркестрантів, і далі, коли він дав знак віолончелістові, щоб той постояв сам-один, отримуючи належну собі порцію оплесків, смерть, нарешті усміхнена, підвелася на ноги в ложі, мовчки схрестила руки на грудях і сам лише погляд спрямувала на інших, що плескали в долоні, щось вигукували, десять разів виклика`ли дириґента, на відміну від них, вона просто дивилася. Відтак, поволі й ніби знехотя, публіка почала розходитися, тимчасом як оркестр ладнався покинути сцену. Коли віолончеліст повернувся в бік ложі, її, жінки, там уже не було. Життя, воно таке, вихопилося в нього ледь чутно.

Він помилявся, життя не конче буває таким, жінка з ложі чекатиме на нього біля входу для артистів. Декотрі з оркестрантів, полишаючи театр, дивляться на неї значущо, але розуміють, невідь-як, що вона захищена невидимим колом, ланцюгом великої напруги, що спопелив би їх, мов дрібних нічних метеликів. Аж ось з’явився віолончеліст. Побачивши її, він завмер і мало не почав задкувати, ніби зблизька ця жінка була вже не жінкою, а чимось іншим, чужим, несьогосвітнім, прибулим зі зворотного боку місяця. Він нахилив голову і спробував приєднатися до походу колеґ, утекти, але з віолончельним футляром на плечі виконати цей ухильний маневр було нелегко. Жінка поставилася навпроти нього, кажучи, Не уникайте мене, я просто прийшла висловити вам подяку за почуття й задоволення від вашої гри, Велике спасибі, але ж я простий оркестрант, не якийсь там широкославний соліст, із тих, на кого шанувальники чекають цілу годину, аби тільки до нього доторкнутися й попросити автограф, Якщо ви про це заговорили, то я теж могла б у вас його попросити, я не взяла з собою альбом для автографів, але маю ось тут конверта, який цілком на те згодиться, Ви мене не зрозуміли, я хотів сказати, що ваша увага, звісно, лоскоче моє самолюбство, але я не думаю, що заслужив її, Схоже на те, що публіка не поділяє вашої самооцінки, День на день не випадає, Ваша правда, день на день не випадає, й саме сьогодні випав день, коли ось я перед вами, Я не хотів би виглядати у ваших очах невдячним і невихованим, але вже завтра, найімовірніше, рештки вашого сьогоднішнього зворушення минуть і вийде з того ой була та нема, Ви мене не знаєте, я ніколи не відступаю від задуманого, І що ж ви задумали, Тільки одне, обізнатися з вами, Ми вже знайомі й тепер можемо попрощатися, Ви мене боїтеся, запитала смерть, Хіба лише почуваюся трохи напружено, Почуватися напружено в моїй присутності, то майже ніщо, Почуватися напружено не конче означає боятися, то може бути просто відруховий вияв обачности, Обачність спроможна тільки відкласти неминуче, раніше чи пізніше ви здастеся, Маю надію, що в моєму випадку так не буде, А я маю певність, що буде. Музикант перевісив віолончель з одного плеча на друге, Ви втомилися, запитала жінка, Сама віолончель важить небагато, а от футляр ще й як, особливо цей, старосвітський. Мені треба з вами поговорити, Не бачу для цього можливости, незабаром виб’є північ, усі вже порозходилася, Ще кілька душ тут стоїть, Вони чекають на дириґента, Ми могли б порозмовляти в якомусь барі, Уявіть лишень, як я входжу з віолончеллю за спиною до перелюдненого закладу, всміхнувся віолончеліст, бракувало б тільки привести з собою всіх колеґ з їхніми інструментами, Ми мог­ли б дати ще один концерт, Ми, повторив музикант, заінтриґований формою множини, Еге ж, колись, було, і я на скрипку грала, є навіть мої портрети в такій подобі, Ви, здається, поклали собі дивувати мене кожним вимовленим словом, Дізнатися, як сильно я вас іще можу здивувати, залежить тільки від вас, Відвертіше вже нікуди, Помиляєтесь, я не мала на увазі того, про що ви подумали, А про що я подумав, якщо можна знати, Про ліжко, і про мене в ліжку, Вибачте, То моя провина, якби я була чоловіком і почула ті самі слова, то напевно подумала б те саме, що й ви, це плата за двозначність, Дякую вам за щирість. Жінка зробила декілька кроків і сказала, Нумо ж, рушаймо, Куди, запитав віолончеліст, Я до готелю, в якому зупинилася, а ви, слід гадати, додому, Ми більше не побачимося, То вам минуло почуття напруги, Я взагалі не напружувався, Неправда, Добре, хай напруга була, але тепер я її не відчуваю. Смертиним обличчям промайнуло щось схоже на усмішку, але нітрохи не веселу, Саме тоді, коли на те побільшало причин, завважила вона, Я ладен ризикувати, тож повторюю своє запитання, Яке саме, Чи ми ще побачимося, Я прийду на суботній концерт, сидітиму в тій самій ложі, Буде інша програма, без моєї сольної партії, Я це вже знаю, Так виглядає, що ви про все подумали, Авжеж, І чим це має закінчитися, Воно ще тільки починається. Наближалася вільна таксівка. Смерть зупинила її помахом руки й повернулася до віолончеліста, Я підвезу вас додому, Ні, це я завезу вас до готелю, а тоді вже поїду додому, Буде, як я сказала, або вам доведеться брати іншу таксівку, Ви звикли до того, що ваше зверху, Інакше не може бути, Не зарікайтесь, трапляється, що й на мудрому чорт катається, а кулі бог усіляко носить, Я можу тут-таки показати вам, що мої кулі завжди влучають, Я готовий до показу, Не дурійте, раптом змінила тон смерть, у її голосі пролунала глибинна, темна, жахлива погроза. Віолончель покладено до баґажника таксівки. За всю дорогу жоден із пасажирів не прохопився й слівцем. Коли таксівка зупинилася біля першого місця призначення, волончеліст сказав, перш ніж вийти, Мені несила зрозуміти, що між нами відбувається, мабуть, краще нам більше не бачитися, Цього ніщо не може відвернути, Навіть ви, чиє завжди зверху, запитав музикант, намагаючись бути іронічним, Навіть я, відповіла жінка, Це означає, що ваша куля не влучить, Це означає, що вона влучить. Водій іще раніше вийшов був і відкрив баґажника, чекаючи, коли виймуть футляр. Чоловік і жінка не попрощалися, не сказали одне одному до суботи, не доторкнулися одне до одного, між ними неначе розірвався чуттєвий зв’язок, ураз і незворотньо, ніби вони заклялися небом, землею та пеклом більше ніколи не бачитися. Несучи віолончель на плечі, музикант віддалився й увійшов до будинку. Він не озирнувся навіть тоді, коли ненадовго затримався перед порогом. Жінка не зводила з нього очей і міцно стискала свою торбинку. Таксівка рушила.

Перейти на страницу:

Сарамаго Жозе читать все книги автора по порядку

Сарамаго Жозе - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Смерть бере відпустку отзывы

Отзывы читателей о книге Смерть бере відпустку, автор: Сарамаго Жозе. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*