Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Король відписав, що він дійсно нічого не знає про вербованнє Волохів і Молдаван, не давав ніяких доручень переманювати кого небудь з союзної армії, і коли йому дадуть специфікацію таких завербованих, то він готов дати всяку сатисфакцію князеві. Але що до людей свобідних від військової присяги-він не вважає можливим відмовлятися від їх послуг, що вони йому пропонують, розуміється-за порозуміннєм з їх старшиною і з князем 3). З приводу сього Штернбах мав нову розмову з Ракоцієм; той заявив, що він не забороняє королеві перебрати в свою службу кілька тисяч козаків-охотників 4), але “Франца Сербина” 5) він не хотів би відпускати, бо той має до нього спеціяльні зобовязання-“що не потверджується”, завважає в своїй реляції Штернбах. “Крім того він также хотів би й для себе кілька сотень таких (охотників), але на се не дано згоди; тим часом коли кор. вел-ву вільно се, не повинно бути відмовлено і князеві” (мова мабуть про вербованнє до Ракоцієвого війська козацького охотника, з тих самочинних “козацьких” банд, що потворилися підчас походу при війську Ждановича).
“Я тим часом,-пише далі Штернбах-“післав свого чоловіка, щоб він зареєстрував їх на підставі умови і пішов з ними до армії вашого вел., але князь все се припинив”.
“Ті козаки, що були в Кракові з ген. Вірцом і післані від нього разом з иншими в експедицію на Ченстохову і свавільно втікши прийшли сюди через Люблин, оповідають, що король ще під Ченстоховою; вони дещо затрималися в Люблині, бо неподалік люде бачили 12 польських хоругов”-додає він 4). Вказівка на козацькі ватаги, що відставши від головного війська волочилися з Шведами-та з ким небудь иншим.
Як бачимо, козацьке військо і так не дуже трималося купи, а сі торги за козацькі голови, сі вербунки й обіцянки нових здобичливих походів ще більше розложили його. Жданович, очевидно, не міг відповісти завданням, і ріжна охотницька збиранина з своїми ватажками-авантуристами все більше зганяла його на другий плян. Козаки, Угри, Волохи навзаводи ходили на здобичу в сусідні околиці, полюючи на шляхту, що з своїм добром крилася по лісах і болотах. “Погинула несчисленна сила польської шляхти-вже ніякі ліси ні болота не можуть її охоронити від множества козаків та инших вояків; вчора 25 кінних з нашого війська більше як сотню визначнішої шляхти надибали в лісі, майже всіх порубали і корогву здобули”, доносить курфірстові його резидент при Карлі 24 травня 5).
Коли вияснилося, що Ракоцій ніяк не хоче відставати від Карла-боїться сам лишитися в Берестю під небезпекою татарського й московського наступу і буде йти за шведським військом за Буг, під Варшаву,-козацьке військо рішуче виступило против нього. Дійсно, відриватися від Берестя з становища українських плянів було недопустимо. Треба було навпаки приложити всі старання, щоб закріпитися тут, випросити нові контінґенти від гетьмана, звязатися з Пинщиною, з Слуцьким князівством, з Нечаєвими козаками, з прихильними елєментами Волині. Відхід шведського короля і Ракоція розвязував Ждановичеві руки в сім напрямі. Підтримуючи звязок з ними, підсилюючи по змозі їх операції, він очевидно повинен був свою роботу повести в вище сказанім напрямі, виконуючи стратеґічний козацький плян, або-коли вважав безнадійним його здійснення, повинен був відступити на Україну. З джерел наших не видно, чи робив він скільки небудь ясні і свідомі проби, чи бодай представлення в сім напрямі, але ясно, що кінець кінцем на самостійну акцію він не здобувся і тим занапастив справу. Пуфендорф каже, що козаки не хотіли переходити за Нарев, щоб їх не навели на конфлікт з московським військом (“боялися, щоб їх часом не повели на Москалів, вважаючи се недопустимим, з огляду на союз з ними”), але Ракоцій вислав до них Немирича і Штернбаха, вони заспокоїли козаків з сього погляду, і ті згодилися йти з Ракоцієм 6). Се було початком катастрофи.
Кілька подробиць з сього критичного моменту знаходимо в листі Ракоція до короля з 27 травня н. ст. Виправдуючи своє спізненнє, він поясняв, що козаки поставили “недорічне і цілком несвоєчасне жаданнє, щоб їм вертатися до дому, під якимись благовидними мотивами; я ніяк не міг того допустити, але вчора (себто 26 травня) провідники війська вимовили то собі, щоб відіслати на Україну значну частину возів, обтяжних великою здобичею (що таки й справді було), і з ними якусь частину війська. З тої причини я сьогодня міг тільки трохи посунути свій табор в напрямі до в. в-ва поза Янов-звідки вони хочуть посилати сі вози. А що ген.-майор Немирич при нагоді сеї відправи козацьких возів хоче їхати в своїх справах на Україну до п. Хмельницького, то коли в. вел. схоче доручити йому які небудь переговори там, прошу се зробити, але так щоб з того не було проволоки” 7).
В дійсности справа не була полагоджена, і тиждень пізніше, в ночи на 3 червня Ракоцій сповіщає короля, що “несподівано серед козаків виник новий бунт (rebellio), вони не схотіли слухатися своєї старшини і йти за табором моїм, а стали ладитися до повороту. О годині 12 по полудні гетьман (Жданович), бувши в 3 милях від мого табору, дав мені про се знати і я вислав до них Целестина (Штернбаха) і Немирича; в сій хвилі вони повідомили мене, що мають надію їx переконати; я посилаю до них, щоб вони йшли за мною з вибраними людьми”1).
На сім кореспонденція на сю тему вривається; як розвязано справу, докладно невідомо. Козаки пішли з Ракоцієм під Варшаву, яка частина саме-не ясно; що їх зісталося в Берестю, що пішло на Україну-не відомо так само.
Ракоцій не догонив Карла, що викликавши його з Стенбоком під Варшаву, против польського війська, сам спішно вийшов з Польщі в середніх днях червня, щоб занятись операціями против Данії. Закриваючи очі на небезпечне становище, в яке він ставив себе і Ждановича, Ракоцій наввипередки з Стенбоком заходилися коло здобуття Варшави; 19 червня місто піддалося і всі учасники-Угри й козаки, Волохи й Шведи ретельно занялися її грабуваннєм9). Ракоцієві приємно було думати, що от уже обидві столиці Польщі-Краків і Варшава в його руках. Але се була остання, дуже ілюзорна потіха. Стенбок мав уже наказ від свого короля кинути Ракоція і поспішати до головного війська, і 21 червня Штернбах повідомив про се Ракоція. Ракоцій, почувши се зробив йому істеричну сцену, нарікаючи, що Шведи його спровокували на таку небезпечну авантуру і тепер так ганебно його покидають. Мовляв сидів він спокійно дома, Поляки, цісар, Москва, Татари запобігали його, щоб він звязався з ними против Шведів, але він “во славу божу і з любови до шведського короля” (яко протектор євангелицтва) зістався в союзі з ним, пустився задля нього в такий тяжкий зимовий похід, а тепер, коли неприятель зібрав свої сили, і австрійський сукурс уже приступав, його кидають на погибіль, против точного змісту договору, і т. д. Коли ж Штернбах стоїчно витримав сю істерику, запевняючи, що король зовсім не думає покидати Ракоція і зібравши нову армію вернеться до Польщі та з новими силами поведе боротьбу против Яна-Казимира, почав Ракоцій благати Стенбока, щоб він принаймні ще на кілька день зістався при нім, щоб замаскувати відступ і не допустити до якого небудь небезпечного вибуху в війську. Бо як вони побачать, що Шведи їx кидають, то не тільки козаки теж покинуть його зараз, але й Угри можуть підняти повстаннє.
Становище Ракоція в тім менті дійсно було розпучливе; він загнався на сам край авантюри, з котрої йому тепер не було повороту. В тім моменті він ще не знав, що саме в тій хвилі коли його військо грабувало Варшаву, його колишній приятель Любомірский-котрого він так небезпечно роздражнив грабуваннєм його Ланцутської маєтности,-на чолі ріжної жадної здобичи збиранини вступив на Угорщину і віддає йому з лихвою, грабуючи його маєтки і всю країну, викликаючи загальне обуреннє против Ракоція за накликану ним біду. Але й те що він мав перед очима, приводило його до відчаю. З одної сторони він і його повірники кинулися шукати порозуміння з Яном-Казимиром і його двором, щоб забезпечити собі свобідний поворот до дому, з другого-благали Стенбока замаскувати їx відступ перед власним табором. Але Стенбок, на конференції 22 червня рішучо відмовився йти з Ракоцієм, щоб не бути відтятим від головної шведської армії. Кінець кінцем згодився провести Ракоцієве військо півтори милі горі Вислою і потім непомітно відлучитись, так щоб Ракоцієве військо того не помітило. З тим Ракоцій того ж дня 22 червня вирушив с-під Варшави Вислою, шукаючи безпечнішої дороги додому на Угорщину.
