Син землі - Турянський Осип Васильевич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Увійшов старезний, сивий жебрак із грубою та суковатою палицею, уклонився аж до пояса й, піднісши праву руку вгору, закликав пророчим голосом:
— Слава во вишніх богу, а на землі війна та революція! Покайтеся, панове шляхта, купи тримайтеся й камінним муром станьте, а то з'їдять вас, пожеруть вас і стереблять двоногі миші та безхвості щурі, безштаньки, гольтіпаки, хлопи й жебраки.
На той чудний заклик не знав пан Гаєвич найти зараз відповіді, а граф Залуський аж за боки взявся з сміху й закликав:
— Чудово! Знаменито! Пане жебраку, прошу далі...
Тоді жебрак покірно обізвався:
— Вибачте, панове шляхта, графи, барони... Але я утомлений з далекої дороги... Прийшов я з празнику, голодний, як жебрак...
— Як-то? — сміявся граф Залуський,— був на празнику й голодний?..
Жебрак зітхнув тяжко:
— Так, ясновельможні панове:
На заручинах сидів,
Мед, горівку й пиво пив,
Все по бороді текло,
Але в роті не було...
— На яких заручинах ти сидів?.. — аж крикнув пан Гаєвич.
Жебрак відповів знов пророчим голосом:
— Покайтеся, панове шляхта! Страшний суд іде! Ясновельможна панна граф'янка Галя нині на хлопському празнику заручилася з хлопським сином Іваном Куценком. Амінь!
Немов планети вдарили об землю, так та вістка збурила думки пана Гаєвича. Люлька випала йому з рук на підлогу. Він прискочив до жебрака, вхопив його за барки, струснув ним і крикнув:
— Брешеш, гаспидський сину! Я тебе зацькую собаками!
— Зацькуйте, пане,— застогнав жебрак,— хай цей грішний світ дістане ще одного мученика за правду...
Граф Залуський приступив до жебрака й велів йому сісти на крісло, а до Гаєвича обізвався:
— Пане-товаришу, спокійно, спокійно, вислухайте все. Він же ж нам розказує цікаві речі...
Пан Гаєвич велів жебракові подати шматок хліба з маслом, але жебрак не прийняв його.
— Дякую. Я не скажу більше та й не буду їсти. Бувайте здорові.
Граф Залуський і Гаєвич затримали жебрака з бажанням, щоб він далі розказав, що знає.
— Добре, — відповів жебрак, — але під одною умовою...
— Під якою? — запитав пан Гаєвич.
— Дасте мені на вечерю великий, як верета, віденський шніцель з капустою та бомбу чорного пива...
— Оригінальний жебрак-смакун... — сміявся граф Залуський.
Пан Гаєвич обіцяв йому таку вечерю. В тій хвилі увійшла в салон пані Гаєвичева в білій сукні. Коли чоловік представив їй графа Залуського і сказав, для чого пустив жебрака в салон, запитав жебрака:
— А не бачив ти на празнику пана Пенкальського?..
— Бачив, бачив, він був теж.
— Де ж він тепер?..
— Не знаю. Він іще прийде, як його не вбили...
— Що ти верзеш?.. — крикнув знову Гаєвич.
Жебрак оповідав:
— Я бачив, як за ним гналися молоді гайдамаки та собаки і кричали: «Бий, забий!»
— І що сталося? — непокоївся Гаєвич.
— Нічого. Він утік їм з рук, бо мав у руках револьвер.
— Чому ж його досі нема? — спитав Гаєвич і глянув на годинник.
— Він набезпечне сховався й десь пізно уночі прийде...
— Розказуй, що бачив і чув.
Жебрак розказував:
— Я чув, що панна граф'янка буде на хлопському празнику і знав, що вона з тим парубком Куценком ходить по лісах. І я собі думаю: «Старче божий, чоловік живе не тільки хлібом, але й божим словом. Значить так: не дадуть мені на празнику їсти й пити, то хай я насичу бодай свою жебрацьку цікавість». Важко було мені дістатись до стола. Тому я збоку приглядався і все бачив, і все чув. Знаєте, панове шляхта, хоч я жебрак, але той хлопський празник — це була чиста Содома й Гомора. Подумайте: панна граф'янка їсть з хлопами борщ, якого навіть я, жебрак, не взяв би до рота, а потому, мабуть, із дяки за той борщ, устає і каже:
«Знайте всі, дорогі гості, що я кохаю Івана Куценка й хочу за нього вийти замуж».
— Неможливо! — крикнула пані Гаєвичева.
— Ясновельможна пані, я це чув на власні вуха,— запевнив жебрак і розказував далі ось як:
— Це страшне, нечуване. Це так, якби гарна й багата панна шляхтянка, не граф'янка, поцілувала мене, жебрака, й мені так шепотом сказала: «Мій сивенький, солоденький жебрачиську: я за тебе вийду замуж...»
А потім, ясновельможні пані й панове, друга, не менше страшна річ, а для декого то, може, ще страшніша: панна граф'янка сказала всім хлопам так:
«На знак і доказ, що я з паном Куценком не жартую, лиш направду його люблю, я завтра відступлю безплатно частину мого лісу на читальню «Просвіти» й на хати всім тим бідним селянам, яких хати старі, розвалені чи спорохнявілі, або тим, які не мають хат і живуть, як комірники».
Пан Гаєвич ухопився за голову, ходив великими кроками по салону та кричав:
— Ця божевільна граф'янка мене знищить, мене знищить! Чуєте, пане графе Залуський, які страшні часи й відносини тепер у нас?
Граф Залуський слухав спокійно та мовчав, а жебрак розказував:
— Вибачте, ясновельможні панство, як я найперше так... для прикладу поставлю вам таке в історії нечуване питання: «Що ви думали б, що здавалося би вам, якби,— говорю так для прикладу,— якби ясновельможна пані Степанія Гаєвичева мене, жебрака, в руку поцілувала?..»
— Та що ти верзякаєш, дурний дідоводе?.. — гримнув пан Гаєвич, а його дружина обізвалася з обуренням:
— Що ти собі тут позволяєш, негіднику!..
Жебрак закликав радісно:
— Правда? На саму таку потворну думку вам, ясновельможні панство, кров у жилах буриться. Але що ви скажете на те, коли я вам розкажу, що таке щось подібне сталось не в моїй хорій фантазії, а в потворній дійсності...
— Що сталося?.. — нетерпеливився Гаєвич.
Жебрак одповів стишеним, могильним голосом:
— Панна граф'янка поцілувала в руку хлопа Костя Єгомостя, того, знаєте, блазня, з котрого все село сміється!
Пані Степанія пригадала собі в тій хвилині дуже живо, як вона цілувала хлопського сина Івана Куценка, й зараз же звернулась до графа Залуського й до нього застогнала:
— Чуєте, пане графе? Мабуть, од наших околиць зачинається кінець світу...
На те граф Залуський відповів з усміхом:
— Не бійтесь, пані. Для одних це початок кінця світу, для других початок небесного царства...
Пані Степанія, котра ще чула на устах поцілунок Івана Куценка, зітхнула зі словами:
— Все можливе... пане графе...
Жебрак розказував:
— Потім була музика, танці, одним словом, справжнє бісове весілля без вінчання. А якби ви побачили, як уся та сільська гайдамацька торба викрикувала панні граф'янці «славно!», як ревіла та ричала з радощів, як той сільський сміхун Кость Єгомость бажав панні граф'янці, щоб вона з Іваном Куценком породила дванадцять синів, гайдамаків! Ах, серце мені тріскає з болю й чоло мені лупається зі стиду, що така гарна граф'янка запропащує шляхетський світ, багном обтраскує великопанську славу й силу і на ноги зводить заялозених хлопів, голопупенків та обірванців і жебраків, таких, як я...
Граф Залуський усміхнувся філософічно і сказав до жебрака;
— Коли зближаються до влади такі, як ви, то ви повинні тим радіти, пане жебраку...
— Як же мені радіти,— крикнув з дна душі жебрак,— коли я — не я!..
— Хто ж ти такий?.. — спитав Гаєвич.
Жебрак нагло скинув з себе вуси, бороду й перуку, і в тій хвилі пан Гаєвич і його дружина впізнали в ньому свого управителя Пенкальського. Роль жебрака так розвеселила паню Степанію, що вона закликала:
— Ах, які ж ви потішні!
На питання графа Залуського, чому він був на празнику перебраний за жебрака, Пенкальський відповів, що не можна було інакше. Його, як вірного та безпощадного оборонця великопанської традиції, сільська юрба так ненавидить, що небезпечно було б йому показатися в селі, так розгайдамачилось тепер те хлопство.
— А що воно зробить,— говорив він,— як завтра панна граф'янка наділить безплатно хлопів лісом? Про те страшно навіть говорити. Післязавтра ми, наприклад, сидимо при вечері. Аж тут нараз затрясся дім, валяться двері, до покоїв упаковується п'яна сільська галайстра, хапає нас за горла та реве: «Давай гроші, давай поле, давай ліси й пасовиська!»
