Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗

Варя Лукашевич довго вчитувалась у задачу, кілька разів бралась за ручку, відкладала її і знову вчитувалась, не знаходячи рішення. Тетяна Максимівна стискувала пальці, дуже хотілось допомогти дівчині навідним запитанням; можливо, вона б це зробила, але Варя раптом почала швидко писати і вчителька полегшено зітхнула: учениця знайшла спосіб рішення.

Обурював Тетяну Максимівну Мечик Гайдай. Спочатку він хвилин десять подумав над задачею, потім, не знаючи, як її розв’язати, почав нишком озиратись, чи не підкине хтось шпаргалку. Переконавшись, що надії на це марні, він з байдужим виглядом почав розглядати свої нігті.

— Невже в шахи легше грати? — спитала його Тетяна Максимівна. — Де ж ваша наполегливість, Гайдай?

Мечик знизав плечима і знову неохоче взявся за ручку. Було видно, що ніякого інтересу до задачі в нього немає.

Ніна мимохіть поглянула на Марійку. До закінчення уроку лишилось п’ятнадцять хвилин, а Марійка все ще писала в зошиті — зосереджена, зморщивши лоба.

Ніна першою розв’язала задачу і вийшла з класу. Біля дверей вона ще раз озирнулась і побачила, що Марійка так само напружено схилилась над зошитом.

«Не виходить задача! — майнула думка.— Сьогодні я буду справді першою! А задача таки важкувата!»

Незабаром подали зошити Юля Жукова, Вова Мороз і Варя Лукашевич.

Юля підійшла в коридорі до Ніни.

— А знаєш, Марійка й досі сидить! — з тривогою промовила вона.

— Важка ж задача! — відповіла Ніна.— Навіть я і то спочатку не знала, як її розв’язати.

За десять хвилин до кінця уроку вийшло ще кілька учнів, і по їхніх веселих обличчях можна було судити, що вони теж успішно справилися з роботою.

Вийшов і Мечик Гайдай.

— Розв’язав? — кинулась до нього Юля,— А що з Марійкою?

— Ні, не розв’язав,— хитнув головою Мечик.— Побачив, що даремна праця, і просто подав зошит. Та й Марійці загрожує цейтнот!

— Що ти кажеш? Ну, як це можна?

— Ти — про Марійку? Пнеться щосили, а й досі не розв’язала. Сидить.

Юля схвильовано ходила під дверима класу. «Невже й справді Марійка не розв’яже задачі? Невже в чомусь помилилась?»

Усе більше зростала в дівчини тривога за подругу. Глянула на Ніну. Вона спокійно стояла біля вікна й жувала пиріжок.

«Як вона може зараз їсти? — з досадою подумала Жукова.— Невже їй байдуже за Марійку?»

Юля згадала, як зросла за останній час Марійка, згадала про її успіхи в навчанні, і тому особливо болісною була думка, що подруга й справді може не розв’язати задачу.

Стурбувалися й інші учні.

— Що з Поліщук? — питав Вова Мороз.— Схоже на те, що вона не встигне!

— Кажу ж — потрапила в жорстокий цейтнот! — сказав Мечик.— Передчасно захвалили дівчину. В такому випадку треба чесно, за моїм прикладом — здатися на милість переможця.

Юлі дуже хотілося крикнути на нього: «Замовкни, дурню!», але вона стрималась, хоч усередині все кипіло. І враз вона побачила, що Варя Лукашевич, червона, як півонія, хутко підійшла до Мечика:

— Як некрасиво! Як некрасиво ви сказали! Чи вам буде приємно, якщо вона одержить двійку?

Це було так несподівано, що всі затихли. Тим більш несподівано було для Мечика. Перші секунди він не знав, що сказати, і схопився рукою за комірець, наче він душив його. Потім швидко озирнувся навколо. Зустрів насмішкуваті погляди однокласників —хлопців і дівчат. Зрозумів — усі на боці Варі.

— Якщо вам негарно, то не слухайте, шановна мовчальнице! — нарешті спромігся видушити з себе.— Радий почути ваш голос!

Ніна бачила все це, слухала розмови, відчувала, як щиро хвилювались За Марійку її товариші. Дивне почуття стиснуло їй груди — було таке враження, ніби вона стала раптом чужою для цього колективу. Її не бачать, не розмовляють з нею — чужа, незнайома, стороння!

Холодні мурахи пробігли по спині. Дівчина здригнулася, їй пристрасно забажалось відчути дотик плечей кожного з цих юнаків і дівчат, почути від них хороше, дружнє слово.

Ніна проковтнула нашвидку рештки пиріжка і підійшла до товаришів. Тієї хвилини вона найдужче хотіла б побачити біля себе Марійку. Уявила, як сидить зараз там, за дверима, її подруга і ніяк не може закінчити задачу. «А що коли б таке сталося зі мною?»

На мить уявилось, що це не Марійка, а вона сама, Ніна, безнадійно сидить над чернеткою і чує голос Тетяни Максимівни: «Подавайте зошити, урок скінчився. Ви, Коробейник, теж не розв’язали задачі?»

Великий стінний годинник у коридорі показував, що до кінця уроку залишилось три хвилини.

— Ну, тепер — все! — промовила Жукова.— Ах, шкода Марійки!

І відразу ж після цих слів з класу вийшла Марійка. Її оточили з радісними і тривожними запитаннями:

— Подала?

— Розв’язала задачу?

— Чому так забарилась?

Марійка розвела руками:

— Чого ви хвилюєтесь? Все в порядку. Довелося трохи посушити голову. У мене ж, ви знаєте, до тригонометрії не дуже блискучі здібності.

— Ну, вітаю! — сказала Ніна.— А Юля вже зовсім вирішила, що ти не встигнеш закінчити.

Мечик елегантно вклонився:

— Радий, що мій прогноз не справдився. Я пророкував тобі не зовсім приємний для шахіста стан!

Пролунав дзвінок, мимо учнів з купою зошитів пройшла Тетяна Максимівна.

Черговою сьогодні була Ніна. Вона ввійшла в клас, відчинила кватирку і, проходячи мимо столу, побачила на ньому газету.

«Забула Тетяна Максимівна!» — подумала дівчина і взяла газету. Під нею лежав учнівський зошит. На обкладинці стояло прізвище Поліщук.

— Марійчин! — вихопилось у Ніни.

Вона зрозуміла, що газета випадково прикрила зошит, і Тетяна Максимівна не помітила його.

У Ніни чомусь дуже закалатало серце. Треба зараз же наздогнати Тетяну Максимівну і віддати їй зошит. Якщо це зробити трохи пізніше, вчителька вже зошита не прийме.

Ніна хутко перегорнула сторінки. Ось воно... «Контрольна робота з тригонометрії». Задача... А це що? «Перший спосіб...» «Другий спосіб...»

Кров застукала Ніні в скронях. Ось чому Марійка так довго сиділа над задачею! Вона розв’язала її двома способами!

Дівчина озирнулась. У класі нікого не було. Покласти зошита знову під газету... Мине ще якихось десять хвилин... Поліщук одержить двійку, як за невиконану контрольну роботу.

Протягом кількох секунд перед Ніною майнули в уяві обличчя Юлі, Вови Мороза, інших учнів, які хвилювались під дверима класу, чекаючи коли розв’яже задачу Марійка. Майнула постать самої Марійки, коли вона вийшла з класу,— спокійна, з почуттям задоволення від успішно виконаної роботи. І вже зовсім несподівано прозвучав голос батька, яскраво пригадались його сірі глибокі очі. «Щоб не залишилось у серці жодної краплини цього свинства...» Здається, так він сказав?

Ніна рвучко закрила зошит і кинулася з ним в учительську кімнату. Але Тетяни Максимівни там не було. Тоді Ніна постукала в двері з табличкою «Директор».

— Увійдіть! — почула голос.

Тетяна Максимівна сиділа за столом.

— Що у вас, Коробейник?

— Я принесла зошит! З контрольною... Це Марії Поліщук...

— З контрольною? Вже пізно. Я всі зошити забрала.

Хвилюючись, Ніна розповіла, як знайшла зошит на столі під газетою.

— Тетяно Максимівно, я вас прошу прийняти... Марійка в цьому не винна. Вона подала своєчасно... Вона вирішила задачу навіть двома способами...

— От як! А ви звідки знаєте? Поліщук вам говорила про це?

Ніна зам’ялась.

— Ні... Я сама глянула. Прийміть, я дуже вас прошу!

І тільки тут помітила, що Тетяна Максимівна не сама. Збоку, біля вікна, стояла Юля Жукова. Хтозна-чому Ніна зашарілась.

— Давайте зошит,— промовила Тетяна Максимівна і почала уважно переглядати Марійчину роботу.

Ніна не зводила очей з її обличчя. Воно швидко проясніло.

— Чудово! — сказала Тетяна Максимівна.— Другий спосіб надзвичайно цікавий. Блискуча робота! Дякую вам, Коробейник.

Потім вона звернулась до Жукової:

— В суботу збори молодих виборців. Про Лукашевич я домовилась, вона виступатиме в концерті.