Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
— Треба в лікарню,— коротко сказав він,— у клініку шкіряних захворювань. Ні, ні, вдома лікування не дасть потрібного ефекту. В клініці вам робитимуть ванни, перев’язки.
Він поверх окулярів глянув на Марійку:
— А ви... ви не хвилюйтесь так... Ви...
Його голос здригнувся, і він швидко почав писати щось до блокнота.
В очах у лікаря Марійка помітила глибокий жаль і ще щось невимовлене; і тривога ще дужче стиснула їй серце.
— Я прошу вас...— звернулась вона до лікаря.— Який діагноз? Що це за хвороба?
І враз побачила, як лікар заметушився, одвів очі, недоречно розвів руками, пробурмотів скоромовкою:
— Безперечно, тяжке захворювання шкіри... Ще не зовсім вивчене. Але обов’язково вилікуємо... Поставимо вашу маму на ноги.
Марійка зачинила за лікарем двері й повернулась до матері. Вражена, зупинилась на порозі: мати, тамуючи біль, усміхалась! Та не могла вона зовсім сховати зусилля, якого коштувала їй ця усмішка.
— Доню, ти хвилюєшся більше, ніж я. Повір, що все буде гаразд!
Тоді, неймовірним зусиллям волі подавивши спазму, яка перехопила горло, Марійка відповіла:
— А хіба в мене є якісь сумніви? За тиждень ти будеш здорова!
Того ж дня Євгенію Григорівну забрали до клініки.
Увечері прийшли Ніна й Юля, вони вже знали про Марійчине горе.
— Слухай, Маріє,— сказала Юля.— Не думай, що ми прийшли розважати тебе чи втішати. Не такий, мабуть, у тебе сум на серці, щоб його можна було так легко розвіяти. Але з нами тобі буде все-таки не так самотньо. Правда ж?..
Утрьох посідали пити чай. Невеселий він був.
— Мене тривожить,— замислено промовила Марійка,— що в мами якась загадкова хвороба. Лікар чомусь не назвав її... Чи справді не знає, чи не хотів сказати...
— Можливо, що це — на нервовому грунті,— сказала Ніна.— Я читала, що багато шкіряних хвороб нервового походження. А от гангрену так навіть лікують тим, що роблять операцію на якомусь там нерві. Це — факт.
— Ну, в наш час,— підхопила Юля,— майже немає невиліковних хвороб. Найстрашніше — рак, проте й від нього виліковують, якщо своєчасно виявляють. Я вірю, що мине десять-п'ятнадцять років, і наші вчені знайдуть якийсь могутній засіб довголіття. Ось побачите, дівчата. Ми житимемо до ста п’ятдесяти літ.
Потім розмова зайшла про наступні вибори до місцевих Рад. Юля розповіла, як вона робила в агітпункті доповідь про Конституцію СРСР, і потім посипалось стільки запитань про міжнародне становище, що відповідь на них забрала більше часу, ніж сама доповідь.
— Я могла б сказати,— розповіла Юля,— що запитання — не на тему доповіді, але, думаю, чи вірно ж це буде? Та й як же так: я — агітатор і піду, не відповівши виборцям? Ну, і стала відповідати на всі запитання. А багато з них такі: «Коли ж Народно-Визвольна армія Кореї скине в море розбійників-інтервентів?» Або: «Чому робітничий клас Америки не заборонить своєму урядові гонку озброєнь?» Ну, серед виборців веселе пожвавлення, хтось кидає репліку: «А тому, що це зовсім не «свій» уряд!»
— У мене завтра теж бесіда, — сказала Марійка.— 3 домашніми господарками. Це мій перший дебют як агітатора. Як ви думаєте — не провалюсь?
— Ну, от! — промовила Юля.— Тільки знаєш що? Ми тебе звільнимо від агітаторських обов’язків у зв’язку з хворобою Євгенії Григорівни.
— Ні,— різко заперечила Марійка.— Я працюватиму, як і раніше. Знайду час і маму відвідати, і на бесіду піти.
Бесіда відбувалась в червоному кутку великого житлокоопу. Марійка прийшла з конспектом, діаграмами і навіть картою побудови нових гідростанцій, вирізаною з «Правды». Навмисне повільно вона розкладала весь цей матеріал на столі, чекаючи, доки стихне її хвилювання.
— Молодесенька,— почула вона розмову двох бабусь у першому ряді.— Наче моя Зіночка.
— Папірці розкладає,— промовила друга бабуся,— щоб не заплутатись. На тому тижні приходив до нас лектор і, сердешний, візьми й заплутайся. Усі слова розгубив. То ми ледве допомогли йому розплутатись.
— Так, у них теж діло делікатне, у цих агітаторів та лекторів. Науку проходять.
Марійка глянула перед собою. В кімнаті вже було повно народу — і жінок, і чоловіків. Недалечко сидів дідусь — сивий, але жвавий і, видно, балакучий. Він щось розповідав стиха своїй сусідці — жінці з білою шерстяною хусткою на плечах, а та раз у раз легенько прикривала вухо. Прийшло кілька дівчат, а за ними ще два дідусі...
«Тут не тільки домашні господарки,— подумала Марійка.— І старики прийшли, і дівчата. І всі вони чекають від мене цікавої розмови. Їм, напевне, не потрібна гола агітація, їх цікавить змістовна, переконлива розповідь, та побільше фактів, фактів...»
Марійка постукала олівцем, і в кімнаті настала тиша. Сивий жвавий дідусь приставив до вуха рупором широку долоню.
— Я не читатиму вам ні лекції, ні доповіді,— почала Марійка. — Сьогодні всі ми будемо тут доповідачами... Давайте поговоримо від щирого серця про наше життя, про нашу працю, про все те, що дала нам священна й непорушна Конституція СРСР. Я нагадую вам, що записано в цьому великому документі.
Марійка розповіла про основні статті Конституції і спитала:
— Хто хоче сказати своє слово?
Найбільше дівчина боялась, що після цього запитання настане довга пауза. Хоч кожному з присутніх і було про що сказати, та не кожен хотів виступати першим, хотілося послухати, що скажуть інші. А кому й байдуже було — чи першим висловитись, чи останнім, тому заважала непевність у своїх ораторських здібностях. Розказати в колі знайомих або друзів якусь історію чи цікавий випадок — це так, та інша річ виступити з розмовою перед такими зборами.
Може б, і справді не відразу почали говорити присутні. Та Марійка, як тільки розпочала бесіду, так і намітила собі сухеньку бабусю в першому ряді — здається, ту, що розповідала про лектора, який «заплутався». Ця бабуся стала Марійчиним «барометром». По ній можна було спостерігати, як впливають на аудиторію слова доповідача.
До неї Марійка відразу й звернулася:
— От, мабуть, вам,— пробачте, що не знаю ні імені, ні по батькові,— є що сказати...
— Євдокія Гнатівна,— промовила бабуся.
— Ну, ми й просимо вас, Євдокіє Гнатівно, сказати своє слово про великий закон радянського народу — про Конституцію. Ви — з місця, можна сюди й не виходити.
Бабуся встала, повернулась обличчям до слухачів:
— А скажу я те, що такого закону, може, сотні років ждав руський народ. Сестру мою рідну... Наталочку... її ж кровопивці після дев’ятсот п’ятого на каторгу послали, і не вернулась звідти. А за віщо? За те, що думи в неї були про народний закон... Щоб не златий телець правив світом, а труд. До чого ж хороше сказано в Конституції про труд!.. Старшенький мій, Сашенька, професором у лабораторії. Подумайте, за минулий місяць сорок дослідів проробив! Як то вже трудиться, забуває поїсти. Середній — Аркаша, той на заводі трактори випускає, а Петя — в Зеленотресті квітами завідує. Любить він дуже квіти... Троє їх у мене, синочків, і всі постів яких досягли! Бо дано їм право на освіту і труд. А сестра моя рідна, Наталочка...
Бабуся схлипнула, дістала хустинку й сіла. Її сусідка теж схлипнула і теж витерла очі хустинкою.
— А можна мені? — обізвалась молода вродлива жінка.— Я хочу розповісти, як вперше на літаку літала.
В кімнаті прокотився легенький смішок.
— І то — діло! — хтось вимовив неголосно.
— Я не для сміху хочу розповісти,— промовила жінка,— а щоб подякувати нашій Радянській владі та рідній партії! Три роки тому я працювала слюсарем на машинно-тракторній станції. Було це в степах, до найближчої залізничної станції сімдесят кілометрів. І раптом починає в мене боліти нога. Болить день, другий. Глянула — аж воно й шкіра на пальцях уже не біла, а сірою стала, мов мертва. Я — в районну поліклініку. Глянув лікар, і каже: «Вам треба робити негайно операцію».
«Як це? Пальці відрізувати?» — злякалась я.
«Ні, можливо, що пальці ще врятують. Операцію вам зроблять у місті сьогодні ввечері».
