Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— З якого приводу? — перервав Харрі.

— З приводу хвороби.

— Однієї й тієї самої? Якої?

— Це не важливо.

Харрі рушив до дверей:

— Отже, для вас буде не важливо й те, що ми викличемо вас для давання свідчень. Ми ж нічого незаконного не знайшли.

— Зачекайте!

Харрі обернувся. Ветлесен поставив лікті на стіл і затулив обличчя долонями:

— Хвороба Фара.

— Фара?

— Так, Фара. Рідкісне серйозне захворювання, схоже на хворобу Альцгеймера. Людина втрачає здатність на когнітивному... тобто пізнавальному рівні, потім виникають проб­леми з руховим апаратом. Зазвичай перші симптоми виникають після тридцяти, але буває, що й у дитячому віці.

— Гм. Отже, Бірта та Сильвія знали, що в їхніх дітей ця хвороба?

— Вони прийшли до мене, тому що підозрювали це. Хворобу Фара важко діагностувати. Бірта Беккер та Сильвія Оттерсен побували в багатьох лікарів, і ніхто не зміг постави­ти їхнім дітям діагноз. Гадаю, обидві шукали через Інтернет, вводили у пошуковець симптоми, вийшли на хворобу Фара і, звісно, добряче перелякалися.

— І тоді вони звернулися до вас? До пластичного хірурга?

— Я спеціалізувався на хворобі Фара. Випадково.

— Що значить — «випадково»?

— У Норвегії усього близько вісімнадцяти тисяч лікарів. А знаєте, скільки лікарів існує в світі? — Ветлесен кивнув на свої дипломи на стіні. — Хвороба Фара випадково опинилася в програмі курсів із захворювань нервової системи, які я відвідував у Швейцарії. В нас у Норвегії хворобою Фара ні­хто не займається. Ось так я і став фахівцем з цієї хвороби, хоча, звісно, не встиг вивчити її досить глибоко.

— Розкажіть усе, що знаєте про Бірту Беккер та Сильвію Оттерсен.

Ветлесен знизав плечима.

— Раз на рік вони приходили сюди зі своїми дітьми. Я їх оглядав. Жодних погіршень не знаходив. Окрім цього, я нічого про їхнє життя не знаю. Ні про життя... — Він затнувся і тихо додав: — Ні про смерть.

— Ти йому віриш? — запитав Харрі. Вони їхали мимо пустиря.

— Не зовсім, — відповіла Катрина.

— І я теж. Вважаю, нам слід зосередитися на ньому, а Берген залишимо на потім.

— Не згодна, — заперечила Катрина. — Тут явно є зв’язок.

— Невже? І який?

— Поки що не знаю. Звучить дико, але мені здається, є якийсь зв’язок між Рафто та Ветлесеном.

— Що ти маєш на увазі?

— Рафто міг змінити зовнішність за допомогою пластичної операції. У нього ж таки. Це пояснює вибір жертв: і в Силь­вії, й у Бірти діти ходили до одного й того самого лікаря. Можливо, саме в клініці Рафто їх і побачив.

— Ти рано виходиш на пряму, Катрино.

— Ти так вважаєш?..

— Такі розслідування схожі на головоломку, пазл. Спочатку ми збираємо різні шматочки та крутимо їх так і сяк, припускаючи, куди кожен з них стане. А ти надто рано намагаєшся ці розрізнені шматочки поєднати.

— Та мені просто захотілося озвучити свою думку. Щоб самій почути, наскільки по-ідіотськи це звучить.

— А звучить таки по-ідіотськи.

— Ми хіба не до управління? — з подивом запитала вона.

Харрі почув у її голосі ледве помітне тремтіння й скосив на неї очі, але обличчя Катрини було непроникне.

— Я хочу перевірити те, що сказав Ветлесен, у декого з моїх знайомих. Який, до речі, його знає.

Матіас вийшов назустріч Харрі та Катрині у білому халаті та жовтих гумових рукавичках. Він зустрів їх у гаражі одного з корпусів лікарні «Гьоустад», того, що виходив вікнами на третю кільцеву дорогу.

Матіас допоміг їм поставити машину на місце — схоже, воно було закріплене за ним, але було вільне.

— Намагаюся більше їздити на велосипеді, — пояснив Маті­ас і відчинив за допомогою пластикової картки двері, які вели з гаража у підвальний поверх Інституту анатомії. — Цей вихід дуже зручний, коли доводиться заносити та виносити трупи. Я б із задоволенням запропонував вам каву, але ми щойно закінчили з однією групою студентів, а друга вже на підході.

— Вибач за клопіт. Ти й справді виглядаєш втомленим.

Матіас запитально подивився на Харрі.

— Мені вчора телефонувала Ракель і сказала, що ти працював допізна, — пояснив Харрі, подумки проклинаючи себе та намагаючись, щоб вираз обличчя його не видав.

— Так, авжеж, — кивнув Матіас. — Ракель і сама затрималася. Вечеряла з подружками і сьогодні навіть узяла відгул. Коли я телефонував недавно, вона була зайнята генеральним прибиранням. Жінки... Хто їх зрозуміє?

Харрі посміхнувся і запитав себе, чи існує на це стандарт­не запитання адекватна відповідь.

Чоловік у зеленій уніформі лікарняного санітара провіз до дверей гаража металеву каталку.

— До університету Тромсьо відправляємо? — запитав його Матіас.

— Попрощайся з Х’єлльсеном, — посміхнувся той у відповідь. У його вусі була ціла низка кілечок, щільно притиснутих одне до одного, як у жінок племені масаї. Тільки ті носять кільця на шиї, а ці надавали обличчю санітара якоїсь дратівливої асиметричності.

— Х’єлльсен? Справді? — Матіас зупинився.

— Тринадцять років на службі. Тепер черга Тромсьо копирсатися у нього всередині.

Матіас трохи підняв простирадло. Харрі побачив обличчя. Кістки черепа проступали крізь шкіру, розгладжуючи старечі зморшки на безстатевому, білому, наче гіпсова маска, обличчі. Харрі знав: це тому, що труп забальзамований, усі кровоносні судини наповнені сумішшю формаліну, гліцерину та спирту. Ця суміш протистоїть розкладанню тканин. До вуха була прикріплена металева пластинка з тризначним числом. Матіас стояв і дивився, як санітар котить Х’єлльсена до гаражних дверей. А потім — наче струсив із себе заціпеніння та оговтався.

— Вибачте. Все від того, що Х’єлльсен пробув у нас надто довго. Він був тут професором анатомії, коли інститут тільки створили. Фантастична постава... чудово окреслені м’язи. Нам його бракуватиме.

— Ми тебе надовго не затримаємо, — сказав Харрі. — Хо­тіли попрохати, щоб ти розповів, як Ідар ставиться до пацієнтів-жінок. Та їхніх дітей.

— Ти маєш на увазі оте...

Харрі кивнув.

Матіас відчинив перед ними наступні двері. Вони увійшли до приміщення з металевими столами та дошкою, яка висіла на одній із стін. Столи були обладнані лампами та раковинами. На кожному з них лежала пачка одноразових рукавичок. Швидше за все, питання Харрі знайдуть місце в голові Маті­аса між чиїмось плюсном та великою стегновою кісткою. Трохи пахло хлоркою, зовсім як у відділі судової медицини, подумав Харрі. Матіас сів на стілець, Харрі — на вентиляційний короб, а Катрина підійшла до одного зі столів і втупилася на три викладені в ряд мізки, гадаючи: муляжі це чи?..

Матіас досить довго розмірковував, а потім сказав:

— Я ніколи не помічав сам і не чув від інших, щоб між Ідаром та його пацієнтками або їхніми дітьми було щось сумнівне.

Він так наголосив на слові «пацієнтки», що Харрі запитав:

— А з непацієнтками?

— Я не так добре знайомий з Ідаром, щоб розмірковувати про це. — Матіас нерішуче посміхнувся. — Сподіваюся, це допоможе?

— Звісно, — відповів Харрі. —Я ось іще про що хотів за­питати. Що ти знаєш про хворобу Фара?

— Дуже небагато. Патологія, яка швидко розвивається. І дуже серйозна.

— А ти знаєш когось із норвезьких фахівців з цієї хвороби?

Матіас замислився:

— Та щось нікого не пригадаю.

Харрі пошкріб підборіддя:

— Ну, гаразд, дякую за допомогу, Матіасе.

— У тому-то й річ, що нема за що. Якщо захочеш дізнатися більше про хворобу Фара, зателефонуй увечері. Дома в мене будуть під рукою якісь книжки.

Харрі підвівся й підійшов до Катрини. Та щось роздивлялася під кришкою одного з великих металевих резервуарів біля стіни. Він заглянув через її плече, і язик його відразу закололо, як голками. І зовсім не від вигляду шматків людської плоті, які лежали в ящику. Ні, від запаху спирту. Рівно дев’яносто градусів, подумав він.

— Тут зберігається те, — пояснив Матіас, — що залишається після ампутацій.

Харрі поглянув на Катрину. Її обличчя нічого не виражало. Двері позаду них відчинилися, стали заходити перші студенти та взялися натягувати блакитні халати і білі гумові рукавички.