Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения (е книги txt) 📗
Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько!
- Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя!
А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало…
- Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю!
- Якого хлопця? Ти любила багато хлопців!
- Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат?
- Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема!
- Так! Один цей сталінський френч чого вартий!
- Не френч, а гімнастерка!
- Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини!
- Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня – цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ!
Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда.
- Він був дисидентом? – запитав Рональд.
- Oh, how stupid you are! – не стримала роздратування Оксана, – дарма що доктор економіки!
Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.
Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.
– Бери трубку, – стогне мати.
- I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!
Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!
- Тобі вітання…
- Я зворушена.
- Він уже замовив готель у Женеві…
- Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…
- Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.
- А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…
- Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…
- Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…
- Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…
- Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…
Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?
- Він обрав мене з багатьох…
- Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?
Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:
- Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана – дочка кивнула на портрет, – цінує мою освіченість.
- Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…
– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.
- Таж Гелена, здається, одружена?
- Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…
- Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?
Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.
Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:
З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.
Але я вірю в логіку сюжету,
В закони жанру й танення снігів…
Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.
- Ти паспорта поклала?
- Так, мамо.
- А квиток?
- Ну звісно…
- Так, як ми пакувалися, все можна було забути.
- Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму!
– Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз!
- Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік!
- Ну, дай тобі, Боже!
В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. – Не треба, мамо! – рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки тихо обнялися.
- Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету?
- Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати – що?
Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно.
Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала:
«А й справді, що ж воно буде далі?..»
