Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— А ким працюватиме Юрій Юрійович? — нарешті почувся несміливий голос з останнього ряду.
— Юрій Юрійович? — перепитав здивовано Добронравов, наче погано пригадував, хто це такий взагалі. — Юрію Юрійовичу ми запропонуємо посаду, з якої він починав — начальника відділу реалізації і половину ставки експедитора. Тоня, сподіваюсь, також залишиться, мою доньку потрібно навчити, що таке реклама на практиці, тож посада заступника відділу на неї чекає з підвищенням окладу. Тож дуже прошу, давайте їм всі подякуємо за ці прекрасні роки, за чудово зроблену роботу! — і Добронравов із усієї сили заляпав у долоні.
Такому прояву ентузіазму та щирої вдячності важко щось протиставити: спочатку почулися поодинокі хлопки, їх підхопили, і зрештою закінчилося тим, що всі співробітники стоячи, аплодували під захоплені рухи Добронравова, який видавався водночас і диригентом і єдиним справжнім поціновувачем цього концерту.
Славка, судячи з усього, вони вирішили поки не чіпати: по-перше, кращий спеціаліст у місті, по-друге, безробітних родичів-дизайнерів Микола Миколайович не мав, по-третє, потреба притримати на деякий час Антоніну виявилася дуже високою, бо донька Добронравова взагалі нічого не розумілася на рекламі, взагалі.
Славко, як людина прониклива, вже давно відчував щось недобре. Кілька разів він намагався поговорити про це з Юрієм Юрійовичем, але той не вірив і відмахувався, мовляв, не може такого бути, вони ж не самогубці. Тому після полум’яного спіча боса і овацій підлеглих Славко встав і прямим текстом послав того. ну, самі розумієте, куди. Прямим текстом, так. Така поведінка настільки не притаманна Славку, що, здається, він і сам здивувався, що це на нього найшло.
Славко й Тоня через тиждень звільнилися і поїхали до Києва. Виявляється, вони давно вже підшукували там роботу. А Юрій Юрійович перейшов, ні, переповз, як вірний пес, якому невдячний хазяїн перебив хребет, на посаду експедитора; його робоче місце тепер знаходилося у маленькій кімнаті під східцями, поруч зі складом. Він сидів там серед нерозпроданих газет, або, як кажуть газетярі, серед «списання», заповнював накладні та довіреності, тримав зв’язок із друкарнею та таке інше.
Сказати, що такий несподіваний і несправедливий перебіг подій став для нього принизливим засланням — не сказати нічого. Він смертельно переживав, кілька разів намагався поговорити по душам із Миколою Миколайовичем, але той навіть і слухати нічого не хотів:
— Йди до свого безпосереднього керівника, до Віті.
— Але ці питання вирішуєте тільки ви!
— Я вже все вирішив. Ні про що говорити, — і Добронравов розвертався і йшов в інший бік.
Після майже трьох років, які Юрій Юрійович очолював газету, після стількох перемог, невдач, проблем, але все ж таки в основному перемог, після майже трьох років бурхливих плавань, коли серед сотні різноманітних курсів він вибрав, можливо, єдиний вірний і зберіг газету для родини Добронравових-Йолкіних, він отримав таку подяку. Він відчував себе, наче пташка, яку посадили в клітку, наче папуга, яку накрили хустиною і наказали спати. Звісно, по редакції покотилися чутки — недоброзичливих людей скрізь вистачає, — що М2, як тепер називали Добронравова, правильно зробив, бо редактор був не чистий на руку і поки бос гнив на нарах, сколотив собі величезні статки. Небайдужі до біди Юрія Юрійовича неодноразово натякали йому, що ці чутки мають одне походження, а саме кабінет самого Миколи Миколайовича, але той, звісно, не вірив, не міг вірити у таку підлість.
Але той злощасний день у житті Юрія Юрійовича ще не закінчився. Пізно ввечері, коли після оголошення відставки він, самотній, сидів вдома і безнадійно очікував на візит коханої, йому зателефонувала Катерина і повідомила, що більше вони, на жаль, не будуть бачитись. Ніколи. Як дівчина вихована, вона вибачилася за зруйновані плани, подякувала за проведений разом час і побажала доброї ночі. Ніхто не знає, чому так сталося, що спричинило такий фінал їхніх стосунків. Вона нічим не пояснила своє несподіване рішення.
Пізніше хтось, не пам’ятаю хто, якийсь випадковий, але життєво важливий співрозмовник, по типу вас, пане майоре, їй-богу, повідомив поміж іншим, що справа полягала в якомусь давньому підлітковому коханні Катерини, і як раз того дня все й вирішилося. Не на користь Юрія Юрійовича, на жаль.
Такий от дивний і жорстокий збіг обставин.
Не важко собі уявити, у якому стані знаходився Юрій Юрійович. Він майже ні з ким не розмовляв, взагалі уникав спілкування, навіть випадкового; цілісенькими днями сидів у себе в комірці під східцями, що так яскраво характеризувало його нову роль і місце, які він займав у газеті, і бухав. Так, Юрій Юрійович став настільки часто прикладатися до пляшки, наскільки це взагалі можливо у робочий час. Всі його настільки жаліли, що ніхто навіть не міг собі дозволити відмовитись від запропонованої чарки, чим насправді лише заганяли ситуацію в глухий кут перманентних похмільних синдромів. Це так по-нашому, по-українські: замість рятувального круга — камінь на шию, зате від душі, щиро і дружньо. Він схуд і посивів; коли ходив, то голова сильно нахилялася вниз, а плечі піднімалися, наче він очікував удару, і здалеку здавалося, що йде горбун. Пахло від Юрія Юрійовича зазвичай горілкою, але час від часу він забував слідкувати за собою, тож тхнув несвіжою білизною та смітником. Інколи траплялося, що він не виходив на роботу, посилаючись на зубний біль, і коли йому телефонували із якимись запитаннями, то зібравши останні сили в кулак, він цідив крізь зуби у слухавку: «Дуже болять щелепи». Ця фраза, як і знамениті «Не потрібно мене ставити перед факсом!», увійшла у редакційний фольклор, тож похмілля у «Газеті Добронравова» стали називати виключно зубним болем, і, цигикаючи, молоді журналісти перекривляли удавано сипло-прокуреними голосами у спину колишнього зіркового редактора: «Щелепи дуже болять.» й іржали, як жеребці.
За цим важко було споглядати.
Добронравов, хитра курво, прекрасно все бачив, але мовчав, бо був дуже зайнятий; він потихеньку видавлював тих, кого приймав на роботу його попередник: пішов Володимир Іванович, зі скандалом пішов Олександр Васильович, ще декілька людей, постійні автори, у зв’язку з тим, що гонорари рядових журналістів впали, а у керівного складу виросли зарплати, потихеньку пішли в інші видання; словом, газета змінювалась буквально на очах. Зрештою, коли від першого складу редакції нікого не лишилося, а для тих, хто прийшов пізніше, Юрій Юрійович був лише алкоголіком з-під східців, який їздить за газетами до друкарні, Добронравов через секретарку звільнив і його: роздавленого, приниженого; кінчену людину без виробничої честі й корпоративної совісті. Формальну причину з таким способом життя і справді знайти не складно, тим паче що Добронравов приставив до свого колишнього редактора і лідера шпигуна, який фіксував всі порушення трудової, блін, дисципліни. Та хіба б вистачило у Юрія Юрійовича, зламаного обставинами, сил та духу судитися? Звісно, ні. Та й навіщо?
Пастка зачинилася з цвинтарним скрипом: історія, що почалася біля нотаріальної контори, отримала воістину діккенсовський фінал!
Дивно подумати: з того моменту, як Юрія Юрійовича підступно звільнили з посади головного редактора і директора, не пройшло й десяти місяців. Вгору збиратися завжди довго, котитися вниз значно швидше. Йому було тоді лише тридцять років.
На жаль, мені довго не було відомо, як склалося подальше життя Юрія Юрійовича. По правді, я не дуже-то й цікавився, мої інтереси якраз були направлені в бік кордону і процесу його нелегального перетину. Приблизно ж у той час я перевів до Росії свою першу вантажівку з цукром, ну, ви цю історію добре знаєте, майоре. Казали, що він потрапив до божевільні; казали, що працює десь у Москві таджиком; казали, що вчителює десь у селі; казали, що емігрував у Сполучені Штати і працює там на заправці, це остання чутка, яка циркулювала нашими спільними колами, яких лишилося нуль цілих хрін десятих; але щоб не казали, в один голос всі підкреслювали: пропаща людина, геть зовсім спився і опустився.
