Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн (электронную книгу бесплатно без регистрации .txt) 📗
І скільки б я не боровся з цим дияволом, настане мить — і всі янголи небесні не врятують Гіткліфа!
Я з цікавістю роздивлялася пістолет. У мене промайнула одна думка: якою сильною я зможу стати, якщо володітиму такою зброєю! Я взяла пістолет і помацала лезо. Ерншо спостерігав за мною, вражений із того почуття, що на коротку мить відбилося на моєму обличчі: то був не переляк, а заздрість. Він пожадливо вихопив у мене пістолет, закрив ніж і знову сховав зброю до кишені.
— Я не проти, якщо ви йому розповісте, — сказав він. — Скажіть йому, хай буде насторожі. Я бачу, ви знаєте про наші стосунки: те, що йому загрожує, вас не вразило.
— Що вам заподіяв Гіткліф? — спитала я. — Як він вас скривдив, аби заслужити таку ненависть? Хіба не розумніше було б попросити його поїхати звідси?
— Ні! — ревнув Ерншо. — А якщо сам схоче мене покинути — то хай вважає, що він уже мертвий; а ви, якщо вмовите його це зробити, — убивця! Чи я мушу все втратити без змоги помститись? А Гортонові що — старцювати? Прокляття! Ні, я таки своє візьму; і його золото, і його життя також! А пекло хай прийме його душу — і стане вдесятеро чорнішим, ніж досі, отримавши такого мешканця!
Ти розповідала мені, Неллі, про звичаї твого колишнього хазяїна. Він, вочевидь, божеволіє: принаймні так він виглядав минулої ночі. Я здригалася від жаху на думку, що він поруч; навіть бундючність старого слуги видалася мені приємнішою ці від його люті. Ерншо продовжив свою мовчазну прогулянкукімнатою, а я, відсунувши засув, нишком увійшла до кухні. Джозеф, схилившись, зазирав до великого казана, що погойдувався над вогнем, поруч на лаві стояла дерев'яна миска з вівсянкою. Вода в казані закипала, і він повернувся, готовий У занурити пальці до миски; я збагнула, що це готується наша 2 вечеря, і, оскільки я вже встигла зголодніти, мені хотілося, щоб страва була хоча б їстівною. Тому я рішуче вигукнула:
— Кашу зварю я! — і, відсунувши миску подалі від нього, почала знімати з себе капелюха й амазонку— Містер Ерншо, — вела я далі,— запропонував мені самій дбати про себе; так і робитиму. Я не збираюсь удавати з себе вельможну пані, бо тоді просто помру з голоду.
— Ох, Боже святий безсмертний! — пробурмотів він, усівшись на лаві й підтягуючи свої смугасті панчохи. — Як піде все тут на новий лад, а я тільки сяк-так притерпівся до двох хазяїв — і на тобі, маєш ще й хазяйку, мов грім із ясного неба! Час уже мені, либонь, чухрати звідси. Хоч і не гадав я дожити до такої днини, аби мене турнули зі старого місця — та бачу, це вже не за горами!
Я не звертала уваги на його голосіння — й хутко взялася до роботи, з гіркотою згадуючи ті часи, коли вона була для мене веселою розвагою; та скоро примусила себе відігнати ці спогади. Вони навіювали мені тугу за минулим, і що владніше його образ загрожував постати перед моїми очима, то швидше я крутила черпаком у казані та жменя по жмені підсипала у воду вівсянку. Джозеф стежив за моєю роботою з дедалі більшим обуренням.
— Отак! — вигукував він. — Гортоне, ти сьодні не з'їси вечері: то буде не каша, а самі грудки, та такі великі, як мій кулак. Знов сипле! Я б на вашім місці вергнув туди усе разом із мискою. Тепера тільки зняти з вогню — і готове. Хрясь та й хрясь! Дякувати Богові, хоч казана на череп'я не розтрощили!
Зізнаюся, моя каша вийшла таки густувата; її розсипали в чотири тарілки і принесли з хліва глек із теплим молоком; Гортон жадібно вхопив його і заходився сьорбати, розливаючи на стіл. Я обурилась і почала вимагати, щоб він пив зі свого кухля, бо мені не смакуватиме напій, який хтось так А спаплюжив. Старий нечема вибухнув праведним гнівом на таку гидливість; він кілька разів оголосив мені, що «дитя таке саме чисте», як я сама, і «таке ж здорове», і він, Джозеф, дивуеться, «чого це я так догори пнуся». Тим часом малий розбишака продовжував цмулити молоко і переможно зиркав на мене, пускаючи у глек слину.
— Я вечерятиму в іншій кімнаті,— сказала я. — Чи є в цьому домі таке місце, яке заведено називати вітальнею?
— Вітальнею! — луною повторив слуга, шкірячись у посмішці. — Вітальнею! Не-е, вітальнів у нас немає. Як вам не до шмиги наше товариство, йдіть до хазяїна; а як із ним занудьгуєте, вертайтеся до нас.
— Тоді я піду нагору, — відповіла я. — Покажіть, де мені влаштуватись.
Я поставила свою тарілку на тацю і пішла принести собі молока. Старий підвівся, злісно буркочучи, і почалапав попереду. Ми піднялися на горище; він відчиняв двері то тут, то там, зазираючи у приміщення, повз які ми проходили.
— Осьо кімната, — сказав він нарешті, штовхаючи убік дошку, що хилиталася на петлях замість дверей. — Аби попоїсти, згодиться. Оно в кутку лантух із житом; мо' бруднуватий, та як ви боїтеся обшмарувати своє шовкове плаття, постеліть зверху хустку чи що.
«Кімната» виявилася чимось на зразок комори, де тхнуло солодом і зерном; різноманітні мішки із збіжжям стояли усюди, а посередині залишався невеликий клаптик вільного місця.
— Та що ви, справді! — скрикнула я, розлючено дивлячись на нього. — Я не можу тут спати! Я хочу побачити своюспальню.
— Спальню! — повторив він глузливо. — Ви всі тутешні спальні побачили; моя осьдечки.
Він вказав на другу клуню, яка різнилася від першої лише голими стінами та великим низьким ліжком під ядучо-синьою ковдрою.
— Ваша мені не потрібна, — відповіла я. — Сподіваюся, містер Гіткліф не мешкає під самим дахом?
— О! То ви хочте до кімнати містера Гіткліфа! — вигукнуви він, ніби зробивши несподіване відкриття. — Наче одразу не могли сказати! Я б тоді не ходив околясами, а отак напрямки й одказав, що вам туди не можна — він замикає її на ключ, і всім туди зась, окрім нього.
— Гарний у вас дім, Джозефе, — не змогла я втриматись, — і люди в ньому приємні, що й казати! Напевне, все божевілля, що є на світі, зібралось у моїй голові того дня, коли я вирішила з'єднати з ними свою долю! Проте зараз це вже не має значення. Тут, мабуть, є й інші кімнати; заради Бога, покваптеся і влаштуйте мене хоч де-небудь!
Він не відповів на це палке благання; лише поплентався вниз дерев'яними сходами і зупинився перед кімнатою, яка, судячи з його шанобливого зволікання перед дверима і вельми гарних меблів, була в домі найкращою. Тут лежав килим — досить гарний, але вкритий товстим шаром пилу, тож візерунок не можна було й розібрати; порізьблена ширма перед коминком була подерта на пасма; дубове ліжко також було добряче, в сучасному стилі, оздоблене малиновими завісами з дорогої матерії, що, вочевидь, зазнали недбалого поводження: тканина звисала фестонами, зірвана з кілець; металева дротина, на якій вони трималися, була зігнута дугою з одного боку, і завіси валялися по підлозі. Стільці були також понівечені — і дуже жорстоко; шпалери спотворені глибокими подряпинами. Мені знадобилася неабияка сміливість, щоб наважитись увійти до кімнати, коли мій недолугий проводир урочисто оголосив: «Оце хазяйська спальня». Моя вечеря до того часу вичахла, апетит у мене зник, а терпіння було вичерпане. Я почала наполягати, щоб мені негайно знайшли місце і дали можливість відпочити.
— Якого вам іще дідька? — завів побожний старець. — А Господи, прости й помилуй! До якого ви пекла хочете? От же ж пристане, як шевська смола! Ви ж усе бачили, окрім Гортонового закутня. Нема тут більш ніякої нори, аби вам залізти!
Я була така зла, що жбурнула свою тацю з посудом на підлогу; а тоді сіла на верхню сходинку, затулила лице долонями й розридалася.
— Еге! — вигукнув Джозеф. — Оце добре, міс Ізабелло! Оце добре! Зара' ітиме хазяїн та перечепиться об оце череп'я — отоді ми щось почуємо; взнаємо, як нам далі бути. От безсоромниця! Скарати б вас як слід, аби аж до Різдва пам'ятали. Ач, свинство: розкидає під ноги дари Божі, бо їй, бач, попритчилося! Та бодай би я скис, як вам ще дозволять отако приндитись! Думаєте, Гіткліф вас розуму не навчить? От якби він вас зара' спіймав на гарячому! Була б вам наука!
І, без упину буркочучи, він почвалав до свого кубла унизу і забрав із собою каганця; я залишилася в темряві. Роздуми, до яких я звернулася після цього нерозумного вчинку, переконали мене, що треба приборкати свою гординю, стишити гнів і спробувати хоч якось виправити його наслідки. Несподівана підтримка з'явилася в особі Гризька, в якому я тепер впізнала сина нашого старого Сталкера: своє щеняцтво він провів у Грейнджі, а потім батько подарував його містеру Гіндлі.
