Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Тож Естер розчахнула ворота, «Додж» протиснувся на путівець, відчалив від мальовничого хостелу, який чіплявся за крутий схил гори, і помчав на південь до мальовничої Оахаки. Кен та Рейчел сиділи попереду, а голландська парочка і я розкинулись на задньому сидінні восьмимісного мікроавтобуса. З метою вентилювання салону обоє бокових відсувних дверцят трималися розчахнутими, через що їзда походила на політ у відкритому гелікоптері. Ми неспішно базікали поміж себе, а техасець час від часу щось настирно нашіптував своїй дружині, аж поки не повернувся назад і шельмувато вп’явся у мене.

— Слухай, Максе, — по-котячому захурчав техаський капосник. — Ану скажи «Hasta la vista, baby [87]».

Я вмить насторожився.

— Нащо? — питаю.

— Ну скажи. Просто так.

Я нутром вчув підлотну американську каверзу.

— А що мені за це буде? — почав ухилятися.

— Та не пиндючся, кажи вже, — напосідав пузань Кен. — Як не хочеш «Hasta la vista, baby», то давай хоч… м-м-м… ну, от хоч «I’ll be back [88]».

Я далі не розумів, куди він хилить. Марія з Пітером теж нашорошились і підхльоскували мене, по черзі підморгуючи Кену, тож уже й мені самому стало цікаво, якого дідька вони домагаються. Словом, я подумав, погадав трошки, а тоді обережно, ніби школяр на першому екзамені, промимрив:

— Ай’лл бі бек…

Аж тут почалось.

— Ой-ой-ой! Аха-ха-ха! Тримайте мене! — огузкуватий техасець реготав так, що ледь не вивалився з машини. — Ну що, ви бачили? Я ж вам казав! Ха-ха-ха!

— А хай йому, точно! — гукає Пітер, і собі давай реготати.

— Ще раз! Ще раз! Давай, кажи знов! — пищали Марія з Рейчел.

Звісно, я нічого не сказав. Задля пристойності я навіть набундючився і демонстративно втупився у вікно, а інтернаціональне товариство продовжило бурхливо реагувати.

— У тебе голос, як у Шварценеггера, — зрештою, заспокоївшись, пояснив опасистий техасець.

— А у тебе голова, мов качан капусти, — сердито кажу йому.

Після того Кен та компанія цілими днями не відставали від мене з отим клятим «Hasta la vista, baby», повсякчас виставляючи мене напоказ кожному зустрічному, чи то був мексиканець, чи європеєць, наче якусь хвостату мавпочку в зоопарку. За півтора дні пів-Оахаки знало, що я можу патякати голосом самого Термінатора. І справа навіть не в тому, що я був схожий на Шварценеггера чи тужився копіювати його голос. Я просто говорив з точно таким акцентом, як і нинішній губернатор Каліфорнії у молодості.

Кілька разів я таки піддавався на умовляння і бурмотів ті сакраментальні фрази, аби скараскатися причіпливого техасця. Однак проказані мною слова лиш вганяли Кена у щораз більший екстаз.

— Ти можеш цим заробляти гроші! Ха-ха-ха! — глузував він з мене. — Я тобі серйозно кажу, причому непогані гроші, - а потім ще й кривлявся, нікчема, огидно гіперболізуючи мій акцент: — Ай’ль пі ба-а-ак! Ха-ха-ха!

Ми незчулись як проминули Оахаку, і розпочали підніматися вгору закрученим манівцем.

Монте Албан — одне з найбільш унікальних доколумбових поселень у Мексиці. Стародавнє місто розкинулось на пласкому, наче зрізаному ножем верхів’ї гірського хребта, що випинається акурат по центру долини за вісім кілометрів на південний захід від столиці штату. Культурний центр знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря, що майже на чотириста метрів вище дна долини. Окрім руїн пірамід, вівтарів та майданчиків для гри у м’яч на маківці хребта, археологи відрили кільканадцять терас та оточених насипами споруд на довколишніх пагорбах, які також вважають частиною старовинного міста.

Усі піраміди та жертовники споруджені надзвичайно давно пращурами сапотеків. Їхні нащадки ще й досі заселяють чималу частину мексиканських штатів Оахака та Чіапас, однак більшість з них розгубили у віках свою етнічну самосвідомість. До слова, відомий мексиканський президент-реформатор Беніте Хуарес, якому в Мехіко понаставляли цілу купу монументів і чиїм ім’ям охрестили столичний аеропорт, за походженням був саме сапотеком.

Власне, Монте Албан є найстарішим містом Мезоамерики, древнішим навіть за Теотіуакан; за п’ятсот років до різдва Христового він уже став центром сильної держави, що розкинулась по всьому Оахакському нагір’ю й успішно суперничала з могутнім північним сусідом — Теотіуаканом. Однак за тисячу років Теотіуакан щез, а сапотеки впали під натиском войовничих ацтеків, покинувши місто.

«Додж» видряпався на взгір’я, Чей-старший висадив нас біля воріт археологічного сайту, після чого вирулив на стоянку ставити машину. Під вхідною брамою окрім нечисленних туристів товклось кільканадцять приземкуватих і опецькуватих гідів, вочевидь сапотецьких потомків, які крикливо рекламували свої екскурсії. Оскільки нас було п’ятеро, ми вирішили найняти когось — нехай ходить і бемкає про своїх прапрадідів, — і спинили свій вибір на сутулому старигані в білому капелюсі та шкіряній жилетці, з довгим покрученим посохом. Сказати, що він вельми змахував на екскурсовода, навряд чи можна, проте інші його колеги нагадували радше башибузуків, котрі спустилися з гір аби обчистити ваші кишені, тож наш дідок на їх фоні видавався не таким страшним харцизякою. Крім того, дідуньо володів непоганим, як на латиноса, запасом англійських слів, хоч і говорив з таким убивчим акцентом, що моя шкільна вчителька з англійської, певне, миттю околіла б, якби тільки його зачула.

Ми пройшли до древнього міста. З нагір’я можна було бачити всю Оахаку з горами круг неї.

Покремсаний рубцями буремних епох, скособочений і похнюплений, Монте Аблан разюче різниться від дебелого і міцнющого Теотіуакану. На вершині хребта вздовж сторін уявного витягнутого прямокутника здіймається кілька невисоких пірамід. Вони обцарковують розрівняну площадку, посередині якої мостяться кілька спресованих одна до одної, напіврозвалених споруд. Стиль будівництва тут зовсім інший, менш пафосний і не такий монументальний, піраміди розлогі й невисокі. Крім того, усі будови страшенно погризені часом: плінфи замшілі та розхитані, а усюди на стиках прорізується трава. Дрімуча старість і забуття — ось що скочило в голову, щойно я ввійшов до Монте Албана.

Вшістьох ми протупали до однієї з терас, де старий сапотек взявся за розповідь.

— Сапотеки, на відміну від інших племен Мезоамерики, не воювали і не скоювали людських жертвоприношень, — файно карбував дід. — Займалися вони переважно торгівлею, науками, мистецтвом, а найбільших звершень досягли в астрономії та медицині.

Ми неспішно просувались між пірамідами. Час від часу я з Пітером видирався на котрусь і робив знімки згори.

— Писемності вони не мали, дряпали усе на скелях та каменях, — продовжував гід. — Зате мова вікує по сей день. Онде підписи до табличок під пірамідами: спочатку іспанською, потім англійською, а праворуч — якась писанина, схожа на французьку. Але то не французька, то мова сапотеків. У ХХ столітті якісь місцеві лінгвісти-активісти взяли за основу французький алфавіт, підігнавши його під сапотецьку фонетику. Ниньки в Оахаці таке навіть в школах викладають.

— А ось тут, зверніть увагу, наскельне змалювання кесаревого розтину, — дідок тицьнув палицею на продовгуватий шмат скелі, де справді вимальовувалось щось подібне до ілюстрації згаданого способу пологів. — Цій брилі дві з половиною тисячі літ, — веде дід далі. — Це означає, що саме сапотеки були першими, хто здійснив таку операцію, і ваш славетний римський імператор мусить поступитись правом називати її своїм ім’ям [89].

Далі він по черзі показував нам інші камені, де вимальовувались зображення тіл з вибалушеними нутрощами, окресленою будовою кісток, а також відтворювалось кілька лікувальних хірургічних операцій (лікувальними ті операції називав дідок, я ж, судячи з малюнка на каменях, не позаздрив би тому, хто опинився під ножем того доісторичного ескулапа).