Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги полные .TXT) 📗
— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, — сказала Ельма.
— Є піщаний корабель. Сідай!
— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.
— Сідай. Я вмію керувати.
Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.
— Нарешті!
Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір — удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.
— Оце я їм показав клас — закричав Сем. — Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.
— Вони б спинили тебе, якби хотіли, — сказала втомлено Ельма.
Сем засміявся.
— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.
— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.
Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.
Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.
На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап’ястки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.
— Вернися, — сказала вона.
— Ні. — Сема трусив дрібний дрож страху, як шершня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і ненавистю. — Тікай з мого корабля!
— Це не твій корабель, — мовило видіння. — Він старий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з тобою. Це дуже важливо.
— Геть з мого корабля! — повторив Сем. Рипнула шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлився. — Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше…
— Не треба! — скрикнула дівчина. — Я не зроблю тобі нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли з миром!
— Раз, — сказав Сем.
— Семе! — мовила Ельма.
— Послухай же мене, — благала дівчина.
— Два, — сказав твердо Сем, зводячи курок.
— Семе! — вигукнула Ельма.
— Три, — сказав Сем.
— Ми тільки… — промовила дівчина.
Пролунав постріл.
На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як статуетка з льоду. Те, що залишилося від неї — сніжинки, дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.
Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на дружину.
— Семе, — обізвалася вона після того, як вони з хвилину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями піщаному морю, — зупини корабель.
Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.
— Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти залишиш мене?
Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.
— Ти спиниш, — мовила вона. — Ти таки спиниш.
Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи румпель.
— Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в місті, в безпеці!
— Атож, — байдуже сказала дружина, лягаючи на дно корабля.
— Ельмо, послухай мене.
— Нічого слухати, Семе.
— Ельмо!
Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу, з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Воно луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало.
Сем зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання шахова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми уламками злетіла до зірок.
— Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!
— Давай, Семе, покажи, — промовила вона, лежачи в тіні.
— А ось іще одне місто! — вигукнув Сем, перезаряджаючи пістолет. — Глянь, як я його помережу.
Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив, лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтинала пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпеїли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовваніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібними обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухозлітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися за ним, — марсіани.
— Один, два, три, — рахував Сем. Марсіанські кораблі наближалися.
— Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!
Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця. Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів розлетівся на шматки: вітрило, смарагдовий корпус, бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі люди в масках попадали на пісок і зникли в жотогарячому полум’ї, яке поступово перетворилося на дим. Але інші кораблі наближалися.
— Я один, а їх багато, Ельмо! — закричав він. — Вони вб’ють мене!
Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів на вітрі й, зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився. Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над ним, наче вагаючись…
— Людино з Землі! — долинув з високого сидіння голос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубінами вуста замерехтіли словами.
— Я нічого не вчинив! — вигукнув Сем, обводячи поглядом усі обличчя — цілу сотню облич, — які оточували його.
На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сотня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях, у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно поблискували.
— Це була помилка, — виправдовувався він, сходячи зі свого корабля, на дні якого, ніби мертва, лежала його дружина. — Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну — такої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете заперечувати, що то чудова будівля. — Сем засміявся й обвів поглядом кораблі. — А тут прийшов до мене той марісанин — я знаю, він був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.
Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.
— Я здаюся.
— Підніми свій пістолет, — сказали хором марсіани.
— Що?
— Пістолет. — Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля. — Підніми його. Забери.
Він недовірливо підняв пістолет.
— А тепер, — промовив голос, — повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.
— Зараз?
— Так, зараз, — сказав голос. — .Ми тобі не заподіємо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай.
І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.
