Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович (книги полностью TXT) 📗
— Хто про це знає? Рідкісний випадок. Наука, говорить дон Буатрегано, безсила, єдине, що залишається, дослідити явище до кінця. Скоро доведеться годувати штучно, інакше просто помре від виснаження.
Магда зробила чергову ін’єкцію і, вкинувши порожню ампулу в кишеню халата, пішла собі, а Феліппе вивів Буппо в коридор, аби без перешкод трохи прибрати в боксі. І, причинивши двері, підібрав з підлоги відломлений кінчик ампули. Хай буде, вирішив, і загорнув у ватку. Буппо стояв у коридорі, притиснувшись усім тілом до ґрат на вікні, так, ніби вріс у металеву решітку, аж пальці на гранчастому прутті поблідли. І постать його випромінювала такий неземний відчай, що у Феліппе похололо всередині й давкий клубок підкотився під горло. Він тихо підійшов і лагідно обняв нещасного за плечі:
— Ну що ти, Буппо, що ти?..
Буппо дивився незмигно крізь грати, а там, унизу, метрів за п’ятдесят від цегляної огорожі клініки, ховався в гущавині парку особняк доктора Аугусто Буатрегано, а ліворуч від нього й трохи оддалік стояли, ледь проглядаючи, кілька котеджів інших працівників клініки, у півзросту людини обгорожені пофарбованим у зелене колючим дротом та ще й — хтось обмовився при Феліппе — із сигналізацією, хоч нічого дивного в тому й не було, бо вздовж тієї зони рясніли таблички: “Приватна власність. Вхід заборонено”.
— Все буде добре, Буппо, все буде добре. — Феліппе нахилився майже до вуха хворого й обережно, гладячи, як дитину, по голові, повернув Буппо обличчям до себе.
І здригнувся. В очах Буппо ніби хвилі бігли: темна — світла, темна — світла… А зіниць не було видно зовсім; ні, он вони зрідка зринають, мов потопаючі плавці в розбурханій стихії, безнадійно потопаючі. Напруживши волю, Феліппе уп’явся в них поглядом, прагнучи допомогти йому:
— Тримайся, Буппо, тримайся…
І губи Буппо ворухнулися, з них вирвався шиплячий струмінь повітря:
— … Кп… Кп… Кпи…
Феліппе мимоволі обернувся — в довгому коридорі було порожньо.
— Що, Буппо, що ти хочеш сказати, Буппо?
— Кп… кпи… Пп… пп… пп…
— Паф-паф, паф-паф? — несподівано для себе запитав Феліппе.
І Буппо ледь помітно кивнув:
— Кпн… кпн…
— Ка-по-не?
І Буппо знову кивнув, а зіниці-плавці накрилися суцільного темною хвилею й щезли.
МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Виконуючи завдання-2, практично переконався, що у власне клініці експерименти, цікаві для нас, не проводяться. За неперевіреними даними, об’єкт інтересу може знаходитися безпосередньо в особняку Буатрегано. Окремі факти вказують на те, що звідти ж вийшли “Аль Капоне” і К°.
— Бігає наш хлопчисько; бігає…
— Дистанцію збільшив, нові вправи включив до програми…
— Форму відновлює. Слухай, Гюнтере, а тобі не спадало на думку, що, ото бігаючи, скачучи, вимахуючи руками, Альварес семафорить, ну, як моряки на кораблях прапорцями?
— Спадало…
— …а хтось здалеку, так, що твої люди й не дістають, зчитує те все в бінокль?
— …і ми обнишпорили околиці.
— І, звичайно, виявили тим себе?
— Це гра, патроне. Як от шахи: супротивники бачать ходи одне одного, а задум у кожного — потаємний.
— Гаразд, але чи розшифрували ви той біг Альвареса?
— Наш терапевт сказав, що розмаїття фізичних вправ фізіологічно вмотивоване…
— Знайшов спеціаліста!
— Аякже, все треба перевірити. Відеозаписи бігу передали дешифрувальникам: ну, там порахували кількість тих чи інших вправ, тобто розписали цифровий ряд. Але він настільки безсистемний, що на ЕОМ, без натяку на код, не вирахуєш, отож доводиться працювати вручну, а це час.
— Скільки їм треба?
— Невідомо. Можливо, і я майже певен, що нічого з того не буде. Це те саме, що розшифровувати староіндіанські танці.
— Ще що?
— Послав додому поштову листівку. Всім привіти й добрі побажання, пише, що трішки попрацює на цікавій роботі і вказує зворотну адресу: американське посольство, на ім’я Вільяма Шері. І тільки. Можливо, дає зрозуміти, що в нього все гаразд…
— Гюнтере, більшість поштових листівок дають таке зрозуміти!
— …бодай натяку на шифровку не виявлено.
— Слухай, а може, наші замовники нас же й перевіряють? Твої колеги з ЦРУ, га, Гюнтере? Ха-ха-ха!
— Виключено, хоча…
— Отож бо!
— Ну, то ми не дамо їм приводу до сумнівів своїми діями. Робимо все від нас залежне. Але ж якби знати достеменно, хто цей Шері…
— Добре-добре, так ми зовсім заплутаємося, одне одного у смертних гріхах запідозримо. Які подальші дії?
— Зберегти таємницю, ким ‘би Альварес не був і кого б не представляв!
— Він до неї ніяк не зможе докопатися, хіба ти за руку приведеш його до мене в особняк і познайомиш з… А чи не влаштувати йому автокатастрофу й не морочити собі голову? Хай його змія вкусить!
— Я запланував подібне. Та поки утримаємося. Нам треба конче дізнатися, хто він. Від цього великою мірою залежить запланована операція, бо якщо противник хоч трохи здогадався…
— …то довести все одно ніхто нічого не зможе! Викладай план своїх дій.
— Гадаю, час підключати Магду. Молоді, здорові, симпатичні… Хай напроситься бігати разом. Принаймні збиватиме його з ритму, заплутуватиме код, коли такий існує. Окрім того, Магда щодня, коли не чергує, їздить у місто, де має квартиру. Якось і його виманить відси. А для Альвареса це привід, котрий поза підозрою. Бо ж йому не тільки треба передавати інформацію, але й отримувати. Отут ми його і засічемо, бо переваги на нашому боці.
— Таж Магда на людей звіром дивиться. Я сам її часом боюся.
— Характер, патроне. Вони там усі такі, ці бандерівці.
— Що за одні?
— Були такі націоналістичні угрупування на Україні в часи другої світової.
— А де це?
— В Радянському Союзі.
— Так-так, щось чув…
— Ну а після сорок п’ятого розповзлися по світу. І в Парайї десятків зо два доживають віку. Є в них тут і військовий табір, де щоденно і вперто нащадків тренують.
— Щоб відвоювати-таки ту Україну?
— Нібито. А бойовий досвід в іноземних легіонах здобувають. Хлопці як на підбір, дрімучі, як сельва. От і Магда з того кола.
— Ну, це мене хвилює менше за все.
— Дарма, патроне. Тут є один психологічний ньюанс…
— О, це вже цікаво!
— …родина Магдина, та й загалом оточення їхнє — люди своєрідні. Як я вже казав, придавлені ідеєю-фікс: повернутися на Україну й обов’язково на білому коні. Де той кінь пасеться, ніхто не знає, а роки йдуть, відбувається зміна поколінь, тому вони й люті на весь світ, тому й роблять вигляд, що вони цілком самостійні й ні від кого не залежні. От і Магда: за дорученням своєї служби безпеки працює на “нічні ескадрони” Парайї, про що ті, мабуть, здогадуються, бо мають вихід на ЦРУ, котре теж інформується про діяльність колишніх бандерівців не ким іншим, як тою ж Магдою…
— О боже! В якому світі ми живемо!..
— …отож, як бачите, патроне, Магді цілком можна довіряти, недаремно ми допустили її до деяких секретів.
— А кому вона про нас, теє… клепає?
— Всім!
— Тоді добре. Інформація замикається у вузькому колі.
— Авжеж. Інакше б ми з вами про такі делікатні речі не говорили.
— Ну, ми з тобою друзі з півстолітнім стажем…
— Так, патроне! Отже…
— …дій, Гюнтере, дій.
МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Маю контейнер. Сьогодні ввечері передам у місті. Відчуваю увагу. Відчуваю увагу!!
“Ек-хх-е-хе-е… Де ж вони, мої двадцять літ?.. Як і не було нічого… Закриєш очі: біганина-стрілянина… То ти ловиш, то тебе ловлять. Тільки встигай кліпати. А примружишся надовше — уже й думка з’являється: а для чого те все було? Аби на хліб насущний заробити, інше нині, в старості, в голову не приходить. І заробляєш, заробляєш, а кому воно? Дітям нібито, а вже й онукам. І не більше… А ідеї вже — гай-гай — мохом обросли. А вони он бігають, і в них усе попереду. Молоді, красиві, здорові… Магда явно темпу не тримає, як і належить їй. То зашкутильгає, то показує, що, мов, ногу підвернула. А він про неї, наче про сестру піклується. Щось показує, розказує, під лікоть бере, допомагає. Та нехай собі, так і треба, аби з ритму збивала та код, коли є такий, заплутувала… Ач, он як вистрибують!.. Розпашілі, розчервонілі… Дебелі м’язи, свіже повітря, молодий, гарячий піт… Форми тіл ніби навмисне підкреслені… Покажу, покажу обов’язково цей відеозапис патронові й поб’юся об заклад на що завгодно, що пара ця обов’язково гайне сьогодні ввечері до столиці — так “співпало”, що чергувань нічних ні в нього ні в неї немає, — обов’язково поб’юся об заклад”.
