Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович (книги полностью TXT) 📗
— А радіо?
— Це деталі, ми все перевіримо, патроне, все, що він з собою принесе, до нитки, він і не знатиме. А от як виходитиме на зв’язок — простежимо. Він буде ізольованим, і в нього мало часу. Якщо вивідувач — розкриється. А ми до часу й виду не подамо. Ні, нам таки пощастило. Аби тільки він виявився шпигуном!
— Гм, а коли вони там якраз і розраховують на отаку нашу реакцію?
— Може, й так, але малоймовірно, бо дуже складно, їм не було за що вчепитися, це я гарантую. А посилати на вірну смерть недосвідчене хлоп’я, на таке вони не підуть. Я знаю комуністів, — а тут, коли брати отой один шанс зі ста, що інформація десь просочилася, без комуністів не обійшлося — , з тридцять дев’ятого року, і стверджую, що на таке вони не підуть. Тут же шансів — нуль. Та й, окрім того, як би там не було, гра є гра, хто кого. Нам ця гра вигідна. Будемо грати!
— Оцим і все сказано, любий Гюнтере. Зіграймо ще й у таку гру. Розроби детальний план операції… Ну хоча б під назвою… під назвою “Гра в міражі”.
— Ну, як ваш підопічний, Гюнтере, що новенького?
— На жаль чи на щастя, патроне, нічого. Наші друзі-сусіди передали вичерпні дані про цього Феліппе Альвареса. Все збігається: студент-медик…
— В цьому я переконався, маючи з ним бесіду. Люб’язний і начитаний, скажу вам, молодий чоловік!
— … політично нейтральний. Як і його названі батьки. Та й той, хто його рекомендував Шері, теж давно відійшов від політичної діяльності. Якийсь Уго Піко, ваш колега, до речі.
— Чув. Знаю. Товариш Вільяма.
— То, може, й Вільям пішов “на пробу”?
— Хай собі як знає — його справи. Далі?
— Словом, вчепитися немає за що. Ми зі свого боку передали фото й прикмети. Все збігається, він той, за кого себе й видає. Речі його ми перевірили до нитки, навіть зуміли зняти рентгенограму з натільного хрестика. Абсолютно порожньо! Ага, великий любитель бігу: і в себе вдома щоранку ганяв, і навіть у містах, коли мандрував, щоранку в будь-яку погоду на вулицю виходив. Ось і тут…
— Він просив у мене дозволу… Молодець, хто ж, окрім самої людини, потурбується краще про власне здоров’я? Це ми за вічними клопотами занехаялися…
— …оббіг довкола плантацій, вздовж колючого дроту. Потім пішки пішов, сказав черговому на брамі, що трохи розтренувався.
— Правильно…
— Співав у душі…
МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ: Приступив до виконання. Роботу дали. Доступ у межах клініки вільний. Вихід вільний. Усе в порядку. Речі таємно перевірили.
— Виходить, Гюнтере, ми “пустушку” смокчемо?..
— Якби ж не Вільям… Підсунув невідомо що…
— Я ж казав: не втручаймося в справи американців. У нас визначене поле діяльності. Тим більше, часу залишилося обмаль — зо два тижні. Власне, ми вже давно готові, сусіди баряться. І з переказом гонорару, до речі, теж! Так ми в трубу вилетимо. Всього двадцять п’ять відсотків авансу! Решту, мовляв, коли отримаємо товар. То, може, нам ще чекати, доки об’єкт запустять у дію?! Розберися, Гюнтере! Здається, остання акція підтвердила гарантії фірми цілком і повністю!
— Не хвилюйтеся, патроне, все буде як годиться.
— Покладаюся на твою компетентність. От тільки як ми вирішимо з Альваресом? Якщо це й справді “пустушка”, то чого маємо з ним бабратися, відволікатися від основного? Воно й дрібниця, коли “пустушка”, а в мізках сидить…
— Хай буде й “пустушка”… Навіть коли й не розкусимо його, тобто виявиться не “пустушкою”, поїде до себе й скаже: в клініці доктора Аугусто Буатрегано — чисто…
— Старієш, Гюнтере. А як ви в себе там, у рейху…
— Патроне!..
— …нічого, ми свої люди. Отож, як ви там, у рейху, чинили в таких випадках?
— Тих, кого підозрювали, підштовхували до дії. Відкривали трішки завісу…
— Про це й мови не може бути!
— …або ловили на приманку.
— От-от! У цьому щось є. От і давайте організуємо щось таке, щоб його зацікавило.
— Справді, треба змусити його діяти. Правда, він наглядає за буйними й прибирає в палатах упродовж дванадцяти годин, потім спить або читає, трохи гуляє у дворі — і більш нічого. На зв’язку треба ловити, на зв’язку! А він поза клінікою ні з ким не зустрічається і в місто не рветься.
— Думай, Гюнтере, думай.
— До речі, патроне, в останньому, тринадцятому, боксі на поверсі, де працює Альварес, Буппо…
— Ну, й що з того? Куди його подіти? Дослід треба довести до кінця. Буппо скоро перетвориться в живу ляльку, котра не бачить, не чує, не говорить, взагалі нічого не відчуває. Не забувай, Гюнтере, що нам і за випробування препаратів платять.
Великої мороки Феліппе з буйними не мав. То, власне, так мовиться, що буйні. Напади безпричинної агресії чи “виходи з себе” у цих нещасних, звичайно, траплялися, але це можна було завбачати, скажімо, в одних хворих приступи траплялися тільки в той само час, інші задовго до приступу починали нервуватися — тож таких заздалегідь тихенько й лагідно відводили до боксів з м’яким стінами, стелею і підлогою — нехай розряджаються. Наближення шалу в декого виказували характерні прикмети. Як от у Пека-фі, двадцятип’ятилітнього чоловіка, колишнього студента з благородного сімейства. Тяжка, ніби вічна, задума лежала на його обличчі, аж повіки придавлювала. Буйність у ньому викликалася розпукою, ну а розпука душевна, як відомо, програмованості не підлягає. Де б не перебував Пека-фі — на прогулянці, в палаті, на процедурах — він мовби тримав в руках поперед себе невидиму кулю й постійно ніби зав’язував на ній такі ж невидимі вузлики, і пальці його нерідко застигали, незрушно зависали в повітрі, мов міркували, як бути далі. І так годинами, днями і, казали, тижнями. А то раптом пальці починали метушитися, бігати, хапати якісь кінці якихось невидимих ниток, знати було, як ті нитки заплутуються, й зрештою Пека-фі здіймав кулю над головою й спересердя гехкав нею об землю й, розпачливо ридаючи, кричав:
— Розв’язався світ, розв’язався світ, заплутався, ніяк не зв’яжу кінців з кінцями, будь він проклятий!..
І отут треба було його хапати, що й робили Феліппе разом з санітаром Антоніо, бо Пека-фі міг роздерти собі обличчя до крові й очі повидирати, позбивати п’ястуки об тверді предмети — на людей, щоправда, не кидався, злість спрямовував лише на себе. Але й за це могло попасти від дона Буатрегано: той не терпів поганого поводження з хворими, тому так часто й обслугу міняв.
Словом, були всякі. Дехто взагалі сидів під замком і, приносячи їм їжу чи прибираючи, слід було стерегтися й стерегтися, аби уникнути несподіванок.
Таким вважався й Буппо з боксу № 13, чоловік зовсім не буйний, а швидше навпаки: байдужий до всього. Буппо з’явився тут недавно. Казав Антоніо, що був, перш ніж сюди потрапив, з тих буйних, що ого-го. Та за одного приступу дійшов такого піка, що аж наче йому щось трісло в нервовій системі, тож покотився тепер наче з гори, скоро він узагалі… — й Антоніо промовисто спікірував рукою.
— Активно прогресуюча атрофація відчуттів, — сказала й Магда, медсестра, яка тричі на день приходила робити хворим тонізуючі уколи.
І навіть спец із спеців, дон Буатрегано, не міг ані розговорити Буппо — а патрон досить часто навідувався— чи бодай викликати у хворого якусь реакцію на свою присутність. І вперше отут, у клініці, у Феліппе волосся стало дибки. Буппо невдовзі, мабуть, скоро перетвориться в живу ляльку. Нічого не відчуватиме: ні спеки, ні холоду, ні фізичного болю, ні душевного. Час і простір, світло й темінь утратять для нього значення, не страждатиме він од спраги й голоду, і навіть фізіологічні відправи справлялися самі по собі — вже й зараз Феліппе мав неабияку мороку, хоч і мало зважав на це, звикаючи, як майбутній лікар, дивитися в очі жорстокій реальності. Так, у Буппо мало що залишалося від людини…
— У нього тільки атрофація зору й слуху прогресує не так явно, — пояснювала Магда.
— Але ж, коли зруйнуються геть усі відчуття, точи функціонуватиме організм? — питався Феліппе.
