Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Не знав, що та огидна місцина так називається, але під Сурдою я порішив чимало солдатів. Свої голови склали сто дев’яносто три бідолахи... Правда, бивсь я не сам. Зі мною були мої вірні люди.
— Усього сто дев’яносто три? — з удаваним подивом перепитав Тарос.— Ти надто скромний, Міцний Молоте! Людина, яка вчинила такий подвиг, гідна стати героєм пісень і легенд.
Роран знизав плечима й підняв кухоль із медом, вдаючи ніби п’є,— він зовсім не хотів, щоб міцне вариво гномів затуманило йому розум.
— Я бився заради перемоги. Я не люблю поразок... Випий зі мною, як воїн із воїном,— сказав ватажок і простягнув Таросу кухоль.
Той трохи повагався, а потім зиркнув на мага, котрий стовбичив за його спиною.
— Зрештою, чого б і ні? — сказав він за мить, облизавши обвітрені губи.
Капітан Тарос зліз із коня, віддав свій спис одному із солдатів, скинув рукавиці й підійшов до столу, обережно взявши Роранів кухоль. Перш ніж зробити великий ковток, Тарос з недовірою принюхався до питва й на кілька секунд замислився. Нарешті він зважився й пригубив кухоль — мед обпік йому горлянку так, що ватажок кінноти аж скривився.
— Невже не смакує? — здивовано запитав Роран.
— Скажу тобі по правді, гірські напої надто міцні для мого язика,— відповів Тарос, повертаючи кухоль Роранові.— Я більше полюбляю вина з наших полів. Вони м’які й солодкі, а крім того, майже не б’ють у голову.
— А для мене цей напій, як молоко матері,— прибрехав Роран.— Я п’ю його вранці, удень і надвечір.
Тарос одягнув рукавиці, повернувся до свого коня, скочив у сідло й узяв поданий солдатом спис. За той час, що ватажок кінноти перебував на землі, худорлявий маг став блідий як смерть. Тарос помітив цю блискавичну зміну, і вже за мить його обличчя спохмурніло.
— Дякую за гостинність, Міцний Молоте,— мовив він, підвищивши голос, щоб його слова чули всі воїни.— Може, невдовзі в мене буде нагода почастувати тебе найсмачнішими винами з наших фермерських маєтків, і я відучу тебе від цього дикунського питва. Гадаю, наше вино тобі смакуватиме. Ми витримуємо його в дерев’яних барильцях багато місяців, а інколи навіть років. Буде шкода, якщо наша праця піде намарне... Мені б не хотілося, щоб наше вино пролилося на землю, змішавшись із кров’ю.
— Проливати смачне вино — то й справді сором,— відповів Роран,— тож нехай воно ліпше проливається на стіл під час бучних гулянок.
Тримаючи кухоль в одній руці; Міцний Молот вихлюпнув рештки меду на зім’яту траву. Якийсь час Тарос сидів непорушно — навіть пір’я на його шоломі застигло. Так спливло кілька хвилин. Потім він різко розвернув свого коня й роздратовано крикнув своїм людям:
— Шикуйсь! Шикуйсь, кому сказано!
Кіннота розвернулася, пришпорила коней і слідом за ватажком галопом помчала до Аруфса.
Роран не вірив власним очам. Він сидів непорушно, аж доки ворожий загін не від’їхав на безпечну відстань. Коли йому вже більше нічого не загрожувало, Міцний Молот глибоко зітхнув і спробував розслабитись — його руки дрібно-дрібно тремтіли.
«Спрацювало...» — подумав він вражено.
Позаду було чутно якусь метушню. Зиркнувши через плече, Роран побачив, як до нього підстрибом біжать Карн, Бальдор та ще близько півсотні воїнів, які переховувались у наметах.
— У тебе вийшло! — крикнув Бальдор, опинившись поруч.— У тебе вийшло! Неймовірно!
Щоб підбадьорити свого ватажка, він ударив його по плечу, та так сильно, що Роран ледь не перекинув стіл. Решта воїнів скупчилися довкола, навперебій вихваляючи Міцного Молота й переконуючи один одного, що з ним вони неодмінно захоплять Аруфс, поставивши його мешканців на коліна. Хтось тицьнув ватажкові наповнену теплою рідиною флягу, але Роран зиркнув на питво з ледь прихованою відразою й передав його чоловікові, що стовбичив ліворуч.
— Ти накладав якісь закляття? — спитав ватажок у Карна, хоч його слова було ледь чутно серед радісних вигуків.
— Що? — підійшов ближче Карн.
Роран повторив своє запитання. Тоді маг посміхнувся й енергійно закивав головою:
— Авжеж! Повітря довкола тебе тремтіло, як ти й просив! На щастя, у мене все вийшло!
— А ти не нападав на їхнього чарівника? Коли кіннота розвернулась, у нього був такий вигляд, ніби він ось-ось знепритомніє.
Карн широко посміхнувся:
— Сам винен. То він пробував зламати закляття. Він думав, що завіса з тремтячого повітря щось від нього приховує. А ламати насправді було нічого, тож він марно витратив майже всю свою силу.
Роран тихенько засміявся, та вже невдовзі цей тихий сміх перетворився на такий гучний регіт, що його, мабуть, було чутно аж під стінами Аруфса. Іще кілька хвилин усі раділи, аж раптом один з вартових, що стояв на сторожі табору, голосно крикнув.
— Що там таке? — скочив на ноги Роран — Розетупіться! Дайте я гляну!
Вардени пропустили ватажка, і той помітив на заході самотню постать одного з розвідників, яких він посилав до каналів. Воїн галопом мчав до рідного табору.
— Скажіть, щоб миттю був тут,— наказав Роран, коли рудоволосий зброєносець кинувся зустрічати вершника.
Невдовзі розвідник був уже за кілька ярдів від Міцного Молота. Він зіскочив на землю й мовчки рушив до Рорана.
— Капітане, сер! — вигукнув він аж тоді, коли підійшов ледь не впритул і виструнчився, мов корабельна сосна.
Роран чекав побачити перед собою досвідченого воїна, натомість перед ним стояв той самий хлопчина, котрий узяв повіддя його коня, коли ВІН тільки-но прибув до табору.
— Ну, що там таке? Ми сидимо без новин цілісінький день,— відразу ж перейшов до справи Міцний Молот, навіть не привітавшись.
— Сер! Гемунд послав мене повідомити, що він знайшов достатню кількість барж і зараз будує вози, щоб переправити їх до іншого каналу.
— Гаразд! Може, йому потрібна допомога? — спитав Роран.
— Сер, ні, сер!
— Це все?
— Сер, так точно, сер!
— Та годі весь час називати мене сером. Сказав раз — і досить. Затямив?
— Сер, так точно... тьху, тобто так... маю на увазі, так, авжеж, сер, тьху...
— Ти добре впорався зі своїм завданням! — Роран стримав посмішку.— Попоїж щось і гайда до копалень. Я хочу знати, як там у них усе просувається.
— Так, сер... Пробачте, сер... Я вже лечу, капітане! — щоки юнака спалахували рум’янцем щоразу, як він затинався.
Нарешті хлопчина відкланявся, видерся на коня й чимдуж поскакав до найближчих наметів.
Новини змусили Рорана серйозно замислитись. З одного боку, йому пощастило уникнути нападу на табір, а з другого — лишалася купа завдань, які слід було виконати найретельнішим чином, бо навіть дрібна помилка могла звести всі їхні зусилля нанівець.
— Треба повертатись до табору! — сказав Міцний Молот своїм солдатам.— До півночі слід звести навколо нього два додаткові захисні рови, бо нема гарантії, що та жовтопуза кіннота не оговтається й не спробує атакувати нас знову. Ми повинні бути готові!
Копати траншеї солдатам страшенно не хотілось, але вони сприйняли наказ без жодних нарікань.
— Невже ти хочеш, щоб завтра вони були вкрай виснажені? — пошепки спитав Карн.
— Нема ради,— так само тихо відповів Роран.— Табір треба укріпити, до того ж праця буде відвертати від похмурих думок. Попереду ціла ніч, вардени відпочинуть, та й битва додасть їм нових сил. Хіба ти не знаєш?
Ретельно обмірковуючи ситуацію, розв’язуючи ті чи інші проблеми, Роран навіть незчувся, як минув день. Вардени працювали з неймовірним завзяттям — врятувавши їх від кінноти, ватажок завоював таку довіру й повагу, яку б ніколи не здобув за допомогою слів. Однак ближче до вечора з’ясувалось, що закінчити оборонні рови цього дня навряд чи вдасться. І з кожною хвилиною ватажка охоплювала дедалі більша й більша тривога.
«Як же я раніше не здогадався, що ми нічого не встигнемо?» — мало не в розпачі думав він. Та було вже надто пізно, щоб спробувати втілити в життя якийсь інший план. Залишалося одне: робити все можливе й сподіватись, що його прикра помилка не призведе до катастрофи.
