Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
«ЗРАДА МАЄ БУТИ ІНТЕЛІГЕНТНА»
Квартира гестапо, де жив Мельник, мала вигляд зовсім інший, аніж апартаменти Бандери. Тут, у чотирьох кімнатах, три з яких були суміжні, утворюючи простору анфіладу («Будинок, мабуть, купецький, — завважив Штірліц, — крамарі люблять розмах і простір»), раз за разом деренчали телефони, відповідали на дзвінки співробітники СС, відповідали німецькою мовою, а біля великого польового телефону, зв'язаного, очевидно, з армійськими штабами, чергував молоденький фельдфебель з косими висками; напахчений, з тоненьким, немов нитка, проділом у білявому волоссі.
Перший, хто привітав Штірліца, одділившись від групи офіцерів СС, був оберштурмбанфюрер Діц. Разом з ним і Фохтом Штірліц працював два місяці тому в Загребі, коли Берлін і Рим — кожен по-своєму — привели до влади «поглавника усташів» Анте Павеліча. Діц і Фохт тоді «підставились» — кожен по-своєму. Вони знали, що підставились Штірліпу: через них загинув підполковник югославського генштабу Косорич, на якого ставили в абвері, — він був агентом Канаріса. І Діц, і Фохт чекали кари, вони спершу були певні, що Штірліц проінформував, однак після того, як нічого в їхньому житті не змінилося, кожен із них притаївся, чекаючи — вони були певні, що Штірліц натомість вимагатиме чогось. Однак він не вимагав. Саме це й лякало.
— Здрастуйте, мій дорогий Штірліц, — промовив Діц з удаваною гостинністю і щирістю. — З волі фюрера ми знову зустрілися у слов'янському місті.
— Краків нічим не гірший од Загреба, — відповів Штірліц. — Радий бачити вас, друже.
— Ми чекали на вас уранці.
— Були інші справи.
— З вами Омельченко?
— Так. Ви знайомі?
— Зустрічалися. — Обличчя Діца набуло звичайного добродушного виразу, за яким угадувалося гордовите усвідомлення власної значимості. — З ким це він? А-а, з льотчиками — з підлеглими друга його шефа…
— І все ви знаєте, Діц, — зіхтнув Штірліц. — Нудно вам жити з отаким знанням всього, всіх і вся.
— Ходімо, я познайомлю вас з керівником, — запропонував Діц, — ми одвели йому найтихішу кімнату.
… Мельник сидів у кріслі, коло вікна, ноги його були вкриті товстим шотландським пледом; він неквапно читав книжку, акуратно підкреслюючи гостро підструганим олівцем рядки й абзаци.
— Ішіас, пробачте, — пояснив він Штірліцу, слабо потиснувши йому руку м'якими, гарячими пальцями. — Досить п'ять хвилин постояти на протязі — і зразу ж вибуваю з гри. Прикро, але що вдієш.
— Зате апарат працює чітко, — завважив Штірліц. — Вийти з гри — це означає подати у відставку. Просто, мабуть, гидке почуття: коли всі готуються до головного, сидіти за літературою…
— Це не література, — відповів Мельник. Розмовляв він, на відміну од Бандери, співучо, повільно, нав'язуючи співрозмовникові свою, дещо ліниву манеру розмови. — Це «Апологетика». Я заново вивчаю православне тлумачення різниці між церквами. Вони дуже наївно обстоюють свою єдиність та істинність. Це буде складне питання на Україні: навернення до католицизму тридцяти мільйонів нещасних…
— Можливо, краще зробити православних пастирів друзями католицтва? — спитав Штірліц. — А не силоміць навертати мільйони силою до чужої віри?
— Ні. Це неможливо, — лагідно, але твердо заперечив Мельник. — Православ'я зв'язане з Москвою традиціями язичества. Блок із православ'ям завжди ненадійний. Та й потім воно занадто консервативне.
— Ну, це не найстрашніше, — сказав Штірліц. — Нас повинен насторожувати радикалізм церкви, а вже з консерваторами ми якось домовимося. Чи не здається вам, що церква і на Україні і в Росії — я маю на увазі православ'я — займе нейтралістську позицію в кращому разі?
Мельник поблажливо посміхнувся:
— Пане Штірліц, коли я говорю про надійність блоку з православ'ям, то маю на увазі внутрішні розходження: візантійський вплив стоїть на перешкоді до визнання право-слав ям святості папи. Православні з нетерпінням чекають другого пришестя, вони не такі прагматики, як ми, люди Заходу. Але що стосується зовнішнього, цебто ставлення до визволення од більшовизму, тут не може бути двох думок — вони всі підуть за фюрером, всі як один.
— Я згоден із Мельником, — сказав Діц.
— Ну-ну, — гмукнув Штірліц. — Як це кажуть у слов'ян: вашими устами пити мед?
— Вашими б устами та мед пити, — виправив Мельник по-російськи. — У цьому вислові важлива умовність, мріяння, здогадливість. Вони ж мрійники, москалі, в цьому їхня трагедія. А наша трагедія в тому, що ми, прагматики за своєю природою, змушені були підкорятися їхнім рожевим, безумним мріям.
— По-моєму, — не згодився Штірліц, — головним мрійником у російській літературі був українець Гоголь.
— Гоголя не можна вважати за українця. Він писав російською і розмовляв російською. Хоч як це не прикро казати, але він не схожий на тих теперішніх українців, які продалися Москві.
У двері постукали, зазирнув один з офіцерів СС, запросив Діца до телефону.
— Як ви ставитесь до Бандери? — несподівано запитав Штірліц і зрозумів, що він добре запитав, бо Мельник на таке одверте запитання не чекав.
— Він бандит, він грабував банки, неук — тільки про себе думає, — відповів Мельник.
— Ваша відповідь передбачає доповнення: «Про націю, про всіх думаю один я, Андрій Мельник». Так чи ні?
— Ні. Про націю думає багато людей. Про мою націю найбільше уболіває паш духовний пастир Шептицький, якому це робити важче, ніж мені, бо він живе у більшовицькому Львові, а не в Кракові.
— Чи правда, що Шептицький — росіянин по крові? Мельник аж руками замахав, задихаючись од сміху.
— Боже мій, отець Шептицький — росіянин?! Звідки?! Чистісінький українець!
Штірліц коротав дні у бібліотеках — полковник Ісаєв повинен був володіти знаннями, які могли приносити реальну й швидку користь.
Перед від'їздом до генерал-губернаторства він устиг переглянути давні, пошарпані фоліанти і серед різноманітних матеріалів виявив один, як йому здалося, дуже цікавий.
Ярослав Мудрий, возвеличивши київський великокнязівський престол, дав відсіч спробам польських феодалів захопити староруські міста. Праправнук Мономаха, Роман, князь Володимиро-Волинський, створив нове Галицько-Волинське князівство Він не відкинув попередніх князів і пам'яті про них — Ростиславовичів. Він любив повторювати слова, сказані про останнього Ростиславовича Галицького — Осмомисла Ярослава: «Пишно сидів на своєму золотокованому столі, підпер гори Угорські своїми залізними полки, заступивши королеві угорському путь; зачинив Дунаю ворота, судна споряджуючи до Дунаю. Погрози твої землями течуть, одчиняючи Києву ворота…»
До нього, до Романа, праправнука Мономаха, прийшли посланці од пала Інокентія III після того, як дізналися про приєднання Києва до Галицького князівства. Папа запропонував королівську корону «самодержцю всієї Руської землі» та свій папський меч — в ім'я придбання нових земель — лише з однією умовою: переходом у католицтво.
— Чи ж такий меч Петрів у папи, — відповів Роман, оголивши свою князівську, ковану і важку зброю, — иже имать такой, то может города давати, а аз доколе имам и при бедре, не хочу куповати ино кровью, якоже отци и деды размножили землю Русскую.
Важко уявити собі дальший розвиток Серединної Європи, якби Володимир, Рязань та Київ не виявились тими форпостами, що перші зустріли навалу татаро-монгольських військ. Київ, сплюндрований навалами, став втрачати свої зв'язки з іншими руськими землями. А Володимир і Суздаль далеко, тож і санний шлях небезпечний та далекий, і головне їхнє призначення тоді було — протистояти ударові зі сходу, захистити Європу від нападу диких орд. Так, через вторгнення чужоземної сили, через збіг історичних випадковостей, що не вкладаються ні в які логічні побудови, Галицька Русь лишилася православним островом у морі католицтва.
Татаро-монгольська навала підірвала могутність і єдність руських земель. Частина староруських князівств одійшла до Литви. На північному сході стала спинатися на ноги Москва, що почала збирати руські землі. А Галицьку Русь захопили польські королі.
