Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
«Не бійся, — провадив далі посланець, — закликати до соціальної справедливості. Лай буржуя та банкіра: йому слово не страшне, йому страшно, коли його позбавляють пласкості. Нація без стійких точок власності розкладається ілюзіями. Гітлер не боявся називати буржуазію своїм ворогом, але він ніколи не називав своїм ворогом Круппа, бо вигадав йому титул «національного організатора виробництва». Тебе не зрозуміють, якщо ти зразу вимагатимеш оддати фабрику давньому хазяїнові. Ні, ти говори так, ти вимагай передати фабрику повні владі, а інородців повиганяти, мов паразитів, що поприсмоктувалися».
Бандера зрозумів усе остаточно, аж коли вийшов із в'язниці після розгрому Польщі. Йому тоді люди з абверу привезли в готель костюми, пальто, черевики; два дні давали вітаміни й приводили масажистів, а тоді посадили у поїзд і перевезли до Берліна. Того ж таки вечора його-запросили на вечерю за місто, до котеджу, що самотньо стояв на березі каналу. Троє осіб, що приймали його, повели розмову одверто.
— Пане Бандеро, після загибелі Коновальця, — почав старший за званням, — до влади в ОУН став Мельник. Ми знаємо, що ви хочете скликати свій конгрес і звинувачуєте Мельника в убивстві Коновальця. Це ваше право: хай переможе сильніший. Але ми зв'язані з Росією пактом, і через те відкрита діяльність ОУН зараз небажана. Тільки здійснюючи зв'язок із нами, виконуючи наші вказівки, тільки конспіруючи свою діяльність за законами нашого військового відомства, ви зможете одержати необхідну допомогу.
Бандері тоді закортіло спитати: «Скільки ж ви Коновальцю в місяць платили?» — але гору взяли уроки з аристократизму: принижуючи пам'ять померлого, ти принижуєш своє майбутнє.
— Я не зовсім розумію вас, — сказав тоді Бандера, — ми такі розмови називали вербуванням…
— Що ж до вербування, — одповів той, що званням, судячи із срібла на погонах, був менший, — то це несерйозна розмова, пане Бандеро. — І він розгорнув грубу шкіряну теку. — Тут зібрано всі донесення ОУН із краю.
Бандера засміявся, не розтуляючи рота:
— Отже, увесь цей час мене тут застановляли?
Офіцери теж посміялися, а тоді старший сказав:
— Тільки безумець або безвідповідальний військовий діяч дає гроші, зброю, паспорт, квартири, явки, вікна на кордоні, якщо у заставі немає чогось істотного. Увесь цей час ми робили те, що планувалося нами.
— Про розмір субсидії, контакти й усі інші організаційні питання домовимося зараз? — запитав Бандера.
— Безперечно, — згодився старший. — Тільки спершу для того, щоб ми мали змогу далі контактуватись, вам треба обрати псевдонім. Телефони в Берліні працюють препогано, можливі прикрі накладки.
— Консул. Такий псевдонім вас влаштує?
Бандера помітив, як офіцери швидко перезирнулися.
— Це занепад аристократизму, — завважив, посміхаючись, старший. — Може, Імператор?
Військовий у сріблі шанобливо втрутився — мало не навпіл зламався над вухом старшого:
— Імператор уже є.
Усі зареготали. Бандера — теж.
— Гаразд, нехай буде Консул-2, — промовив старший, — я почуваю вроджену неприязнь до першого Консула. — (Та й справді, не скаже ж він, що Андрій Мельник при вербуванні узяв собі такий самий псевдонім. Доведеться проінструктувати Мельника, що віднині його іменуватимуть Консулом-1).
… Бандера ще раз зайшов до ванної кімнати, оглянув себе у дзеркалі, повернувся до великого кабінету і сів за величезний, мореного дуба стіл. Він переклав кілька папірців, поправив мармурове чорнильне приладдя, і раптом чумне відчуття щастя народилося в ньому, і він, не бажаючи стримувати себе, вискочив із-за столу й заметався по кабінету, виконуючи якісь вигадливі, хлоп'ячі на, як у далекі студентські роки, коли через низький свій зріст соромився дівчат, замикався у кімнаті і танцював сам — захоплено й солодко…
… Штірліца й Омельченка «вождь» ОУН-Б зустрів коло дверей конспіративної квартири абверу на Звеженецькій вулиці, тричі обнявся з посланцем гетьмана — дарма що старий служив москалям і українець тільки за назвою, а все одно треба пам'ятати перших борців проти більшовизму, вони — історія, цебто вічність, вони випромінюють особливе світло, проте зрозуміле не всім, а лише людям із вродженим почуттям авторитарності. Бандера, як людина, котра хворобливо прагнула до влади, був аж до краю наділений цим почуттям і через те не стримав сліз, що виступили в куточках пронизливих очей-намистинок.
З Штірліцем він привітався стримано, бо кожен відчував особливість того лиховісного часу, що настає. Він заздалегідь готувався до того, щоб очолити націю — кутики рота опущені донизу, брови насуплені, жовна перекочуються від ушей до гострого підборіддя: Сулла, істинний Сулла! Тим-то він і має бути стриманий із представником тієї влади, яка зайде на землю, що належить йому.
— Голодні? — уривчасто запитав Бандера. — Я скажу, щоб накрили стіл.
— Дякую, — відповів Омельченко, — ми щойно поснідали.
— Справді, ми щойно випили кави, — підтримав його Штірліц.
Бандера пограв обличчям — одразу й не збагнеш, чи то жаль, а чи гірка іронія.
— Але ж кава з джемом — не сніданок. Це необхідність. Я звелю засмажити яєчні з салом, у нас на батьківщині так їдять, еге ж, пане Омельченку?!
Німецькою Бандера розмовляв з акцентом, старанно обдумуючи фразу — очевидно, заздалегідь складав її в голові. «Так говорять люди, — подумав Штірліц, — хворобливо самолюбні, ті, що бодай найменшою мірою бояться видатись кумедними».
— Ні, ні, — квапливо відмовився Омельченко, хоч, видно, смажені скуштувати йому кортіло, — спершу справи, Степане, спершу справи. Часу обмаль.
— Справи то й справи, — згодився Бандера. — Прошу сідати.
— Передусім нас цікавить, як ви уявляєте роботу Української ради в перші дні після початку кампанії? — спитав Омельченко. — Нам відомо, що голова ради, адвокат Горбовий, наш давній друг і надійний союзник рейху, та чи не здається вам, що звідти просочується інформація?
— Цього не може бути, — зневажливо примружившись, відповів Бандера. — У раді зібрано перевірених борців.
— Я не одержував інформації про створення ради, пане Бандеро, — суворо заперечив Штірліц. — Однак я дізнався про це тут, у Кракові, од чужих нам людей.
«Не ти, а Омельченко, — зразу ж збагнув Бандера. — Він зустрічався з Романом Шухевичем і Лебедем, а ті через душевність свою бовкнули!»
— Мої люди нічого не приховують од представників СД та німецького командування, — промовив Бандера.
— Будемо сподіватися, що це так, — сказав Штірліц, зручніше вмощуючись у кріслі. — Очевидно, ви створили раду, щоб заздалегідь провести вододіл між вами та українським комітетом на чолі з паном Кубієвичем?
— При чому тут Кубієвич? — Бандера знизав плечима. — Він маріонетка в руках у Мельника.
— Це не моя прерогатива, — зразу ж одрізав Штірліц. — Я хочу запитати вас, пане Бандеро: як ви собі мислите співробітництво з гетьманом? Він поза вашими чварами з Мельником, проте і його люди не увійшли до ради.
— Ти що ж, — крізь зуби сказав Бандера Омельченкові, — не міг із цим питанням сам прийти? Обов'язково треба було білизну вивертати?
— Ти дивно говориш, Стефане, — Омельченко назвав Бандеру на польський кшталт. — Я — це я, але гетьман до тебе з цим проханням не звертатиметься.
— Це питання обговорювалося в міністерстві доктора Розенберга. Ми консультувалися, — збрехав Бандера, і Штірліц зауважив, що «вождь» знає про створення нового міністерства східних територій, яке було вищим секретом рейху. — Я вважав, що гетьманові у Берліні легше домовитися з Розенбергом, аніж мені тут із його представниками.
— Ви маєте на увазі оберштурмбанфюрера Фохт»? — запитав Штірліц.
— Саме його.
— Важко з ним працювати?
— Він розумна, прониклива людина, але йому здається, і що він знає українську проблему краще, ніж я та мої люди.
— А в чому суть проблеми? — запитав Штірліц. — Сформулюйте.
— По-моєму, це ясно. Створення дружньої Німеччині, сильної України, спроможної провадити збройну боротьбу проти Совєтів.
