Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Вона цікава. Але я не прийму її, коли ви не допоможете мені довести, що це, — Штірліц торкнув мізинцем фотографії мертвої Дагмар, — брудна фальшивка, яку організував проти мене шеф гестапо Мюллер.
— Ви ж з ним хлебтали з одного корита. Який йому був сенс плямувати вас?
— Прямий. Я розповім про це після того, як ви приймете мою умову. Я не розповідатиму вам своєї історії, як дрібний карний злочинець, що опинився в камері рецидивістів. Це дрібнота ублажає неприторенних негідників. А це проти моїх правил.
— Зате це за моїми правилами.
— Ну, тоді й грайте з самим собою за вашими правилами. Тільки спочатку заберіть усе це сміття. — Штірліц підсунув на краєчок столу паспорт, фотографії, відбитки пальців, гроші й візитну картку Ерла Джекобса. — І зачиніть двері кімнати з того боку.
— Не треба зариватись. — Очі його звузились, нічого пташиного в них не було, крихітні щілини. — Постарайтесь ніколи не забувати, що ви — брудний нацистський бандит.
— До якого ви, чистий демократ і борець за свободу, прийшли з пропозицією співробітничати.
— Не треба мене дратувати. Бо зверну вам щелепу, я це вмію робити, бо працював у професіональному боксі.
— Це дуже демократично, коли професіонал б'є хвору людину. З таким демократизмом вас би з радістю взяв у свою особисту гвардію рейхсфюрер Гіммлер, він цінував професіоналів.
— Не заривайся, тварюко.
— Геть звідси, — неголосно, дуже спокійно мовив Штірліц. — Геть! А то розбуджу весь цей блощичник. Мої сусіди торгують краденим, вони не люблять лягавих, якої б національності вони не були. Ідіть, інакше буде галас. Вам цього не треба. А я вже нічого не боюся.
— Ви всі боїтеся за свою смердючу нацистську шкуру…
— В кожному правилі бувають винятки, — сказав Штірліц, зрозумівши, що в них немає нічого, крім цих його «пальців»; ні Айсмана немає, ні Хьоттля, ні Рольфа, ні Шлага; якби вони були в них, цей хлопець говорив би інакше, вони не держать у себе кретинів, розумна нація, сильна держава, цінують розум.
— Що ви хочете цим сказати? Намагаєтесь заправити інформацію, начебто ви підтримували героїв замаху на Гітлера? Рятували євреїв? Передавали таємниці біснуватого Білому дому чи Кремлю?
— Заправляють сорочку в штани. Інформацією обмінюються.
Очі знову округлились; засміявся, але не так заливчасто, як перед цим; похихикував, уважно дивлячись на Штірліца.
— Отже, коли я спробую розібратися в справі з убивством Фрайтаг, ви готові на мене працювати? Так треба вас розуміти?
— Мене треба розуміти так, що я прийму вашу пропозицію після того, як ви покажете мені абсолютно всі матеріали, пов'язані з справою Фрайтаг, а я поясню вам, що треба зробити, аби довести моє алібі. Майте на увазі, вам це вигідніше, ніж мені. Одна справа, коли ви співробітничаєте з офіцером політичної розвідки Шелленберга, який займався аналізом зовнішньополітичних імовірностей, а інша — з костоломом і вбивцею. Не ви робите агента, Мухамед, а саме агент робить вас, гарантуючи ваше зростання й просування вгору по службових щаблинах.
— Слухайте, а на ринку тут можна попоїсти? — задумливо спитав американець.
— Можна, тільки там немає гарячого.
— Поїдемо на ринок?
— Поїдемо.
— Але перш ніж ми поїдемо, дайте мені відповідь: поки я виконуватиму ваше прохання, готуватиму телеграми в Швецію і в нашу зону Берліна, ви згодні зустрітися з вашими колегами? Колишніми колегами?
— Я знаю тільки одного. Ви його теж напевне знаєте, він мені приносить гроші щосуботи.
— Герберт, він же Зоммер? Він не ваш колега. Він з вашої смердючої партії, він ніколи не працював у розвідці. Ми знаємо про нього все, він нас не дуже цікавить.
— Невже? Значить, вам відомо, де він бере гроші?
— Це моє діло, а не ваше… Я дам вам імена кількох людей… Зустрінетесь з ними?
— Що за люди?
— Один очолював резидентуру в Лісабоні у сорок п'ятому, другий був у розвідці Ріббентропа.
— У Ріббентропа не було своєї розвідки.
— У нього був відділ досліджень, це те ж саме.
— Добре. Мета зустрічі? Чого треба добитися? Психологічні портрети моїх співрозмовників? Родинний стан? Друзі? Звички? Інтереси? Освіта?
— Ач, — посміхнувся незнайомий. — Бритва. До речі, мене звати Пол. Містер Пол Роумен.
— Дуже приємно. А мене — пан доктор Брунн.
— Ну, ти й сучий син…
— Та й ти велика скотина.
— Ненавидиш нас?
— Чесно говорити?
— А я зрозумію, якщо брехатимеш.
— Дуже люблю американців.
— Ніби не брешеш. Дивно.
— Саме тому я зробив усе, що міг, аби тільки зірвати переговори про сепаратний мир між генералом СС Вольфом і твоїм босом, Даллесом. Вам, американцям, було б дуже соромно, коли б GG обергрупенфюрер потиснув руку Даллесу при спалахах фотоапаратів світової преси. Краще вже до кінця стояти на своєму, ніж бути Іудою. Тирани викликають загострений інтерес, страх, ненависть, захоплення, заздрощі, здивування, але не презирство. Іуда — викликає.
— Бользен — твій псевдонім?
— Це моя справа. У тебе в руках архіви — шукай.
— Їдьмо на базар?
— Їдьмо.
— Тільки нічого не питимемо… О дванадцятій тобі треба бути в Ерла Джекобса, в ІТТ.
— З Кемпом?
— Ні, до Кемпа ти прийдеш об одинадцятій. Він сидить на другому поверсі, сімнадцята кімната, секретаря в нього немає. До речі, він один з тих двох, хто мене цікавить. З грудня сорок четвертого він був у вашій поганій резидентурі в Лісабоні. Ти подружися з ним, Бользен. Чи Брунн, як тобі зручніше… Він дуже велика паскуда, цей Кемп, який насправді Ріхард Віккерс, чи то майор, чи то підполковник, зі своєю жінкою живе сепаратно, вона спить з двома неграми в Лісабоні, дуже сексуальна, мабуть, маніячка, її сестра працювала з доктором Вестриком, є такий сучий син, який лизав зад Гіммлеру, був членом CG, а тепер видає себе за нашу людину, представляє інтереси ІТТ у Німеччині і бореться за демократію. Мене цікавить, чим займався цей самий Віккерс — Кемп до січня сорок п'ятого. Друзів у нього немає. Він нікому не вірить, жодній людині на світі. З аристократичної сім'ї, народився під Гамбургом, про родичів ми знаємо мало. Дуже часто бачиться з Ерлом Джекобсом. Теж бидло, наше бидло, але не краще за ваше. У сорок першому був проти того, щоб ми вдарили по Гітлеру. В сорок п'ятому кричав «ура» й надів військову форму, грабував разом зі своїм братом Німеччину. Правильно робив, тільки треба було трофеї передати країні, а не набивати свої кишені. Будь з ним обережний. Пильнуй.
Пол Роумен відчинив двері, вийшов перший, стукаючи важкими черевиками; по-хлоп'ячому прудко спустився вниз, швидко пішов вулицею, не обертаючись на Штірліца, повернув за ріг вулиці, там стояв голубий «форд».
Уже в машині Роумен сказав:
— Хорст Ніпс… Це ім'я тобі щось говорить?
— Республіканець? Працює у французькому банку?
— Він такий республіканець, як я нацист. До квітня сорок п'ятого він був помічником начальника відділу досліджень у Ріббентропа, займався Латинською Америкою. Це номер два. Сім'я живе в Аргентіні, дружина й троє дітей. Тут легалізований. Має величезні зв'язки в Мадріді. Залегендований цілком надійно. Дістав аргентінське громадянство. З робітників, був штурмовиком, його послали вчитися в Гейдельберг, потім направили в міністерство закордонних справ, коли там почали переслідувати кадрових дипломатів, які не вступали в твою смердючу нацистську партію… Мені треба роздобути їхні зв'язки. Завдання зрозуміле?
— А тобі? — спитав Штірліц і посміхнувся. — Ти своє завдання зрозумів?
ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ — I
«Полу Роумену,
посольство США, Мадрід, Іспанія,
21 листопада 1945 року
Дорогий Пол!
Тільки сьогодні я нарешті спокійно випив, спокійно подивився в очі Елізабет, спокійно погрався з Майклом і Джозефом у сищиків і гангстерів, спокійно пройшовся по дому, немов заново його оглядав, і спокійно ліг спати. Правда, заснути не міг, хоч це не від образи й розуміння повної безвиході, а від того, що страшенно перехвилювався за останні два місяці. Отже, не сердься, що я не відповів тобі, просто не міг сісти за стіл.
Завтра я вилітаю в Голлівуд, звідти напишу тобі, розповім, як я там улаштувався, бо я розпрощався з Вашінгтоном, очевидно, назавжди.
Але давай до ладу, ти ж відірваний від дому, живеш, зогрітий мавританськими вітрами, втішений співом хітан, а тому навіть не можеш уявити, що тут коїться з твоїми друзями.
На початку вересня мене викликав Роберт Макайр і почав розпитувати про життя-буття, про те, чи цікаво мені працювати в умовах миру, чи не скучно, чи не тягне мене поїздити по світу.
Звісно, я відповів, що тільки дурень відмовиться. Він спитав, куди мені хотілося б поїхати. Я, звичайно, поцікавився, що буде з Елізабет і хлопчиками, може, нарешті настав час, коли родина має право подорожувати разом з нами. Макайр відповів, що йдеться саме про те, щоб я поїхав на роботу за океан, ясна річ, з родиною. «ВСС кінчилось, — ошелешив він мене, — усі ми переходимо на роботу в державний департамент, там створюється управління розвідки; дипломат, само собою зрозуміло, один не подорожує, неодмінно з родиною, інакше підсунуть у ліжко дівку і ти видаси їй усі секрети, якими напхана твоя голова».
Ми посміялися; я сказав, що рішення про передачу кадрів ВСС у державний департамент абсолютно безглузда ідея, ми не вживемося під одним дахом з дипломатами, по-різному виховані, звикли до різних методів мислення. Макайр погодився зі мною, але зауважив, що я неправильно визначив причинні зв'язки: «Ми з ними вживемося, бо нас навчили вживатися і з дияволом, — сказав він мені, — вони не захочуть ужитися з нами, ось у чому річ; каста; політика; з їхнього погляду, ми належимо до клубу асенізаторів історії».
Цікаво, як ти з ними, з політиками, вживаєшся під одним дахом у Мадріді? Бідолашненький…
Одне слово, він запропонував мені на вибір: Португалію, Іспанію чи Марокко.
Іспанію я відкинув одразу ж, бо вважаю бажання поїхати в Мадрід недружнім актом по відношенню до тебе, досить одного вихованця «Дикого Вілла» на Андалузію, Країну басків і Галісію, разом узятих. Марокко, звичайно, спокусливо, але з однією тільки іспанською там не проживеш, потрібна арабська, і не така, якою розмовляю я, а справжня, лоуренсівська. Зупинилися на моїй улюбленій Португалії; Елізабет була страшенно цьому рада, «хлопчики вивчать мову Камоенса і Васко да Гами».
Я прийшов, як і сотні наших хлопців, у державний департамент, мене прийняв дуже люб'язний чоловік — алюмінієва сивина, проділ, підправлений бритвою, красиві вусики, темно-сірий піджак, синьо-білий метелик — посадив у м'яке крісло, сам сів навпроти, попросив гарненьку секретарку приготувати каву, почастував крекером і почав розмову про те, яка галузь дипломатичної роботи мене могла б зацікавити насамперед. Я потрапив у досить складне становище, бо не міг, певна річ, сказати йому, що Макайр уже назвав ту країну, де я працюватиму. Тому я плів якусь нісенітницю, говорив, що ладен виконати свій обов'язок у будь-якій точці земної кулі, аби тільки була користь дядькові Сему, ми хлопці служиві, звикли підкорятися наказові, і щось цьому подібне.
«Розкажіть мені про вашу роботу в Донована», — мовив алюмінієвий дядько.
Я відповів, що позбавлений можливості розповідати йому про мою роботу в розвідці, бо в нас існує свій кодекс честі, і без дозволу мого керівника я не маю права розкривати подробиці.
«А ви без подробиць, у загальних рисах», — запропонував алюмінієвий.
У загальних рисах я розповів йому, що прийшов у ВСС з газети «Мейл», іспанську і португальську вчив у Новій Англії; у сороковому році працював у Нідерландах, де так-сяк освоїв німецьку, потім довелося посидіти в Африці, почав вивчати арабську.
Він спитав, чи є в мене нагороди; я відповів, що дві. Він поцікавився, за що. Я сказав, що за роботу. Тоді він спитав мене, що я ще вивчав у Новій Англії. Я відповів, що змалку виявляв інтерес до історії Французької революції, моя мати француженка, її мова певний час була моєю першою, поки батько працював у Канаді.
Тоді алюмінієвий, уперше за свою розмову закуривши, спитав, від кого я одержав завдання встановити контакт з комуністичним підпіллям у Франції.
Я відпарирував, якщо він знає про цей факт, то йому має бути відомо, хто доручив мені цю роботу.
«У вашій справі, містере Спарк, написано, що це була ваша ініціатива», — в'їдливо зауважив він.
Моя, то моя, подумав я, хоч добре пам'ятав, як Олсоп передав мені вказівку Макайра; я навіть згадав, що він сказав мені про це в кафе лондонського готелю «Черчілль» десь на початку квітня сорок четвертого, коли ми готували вторгнення в Нормандію.
Тоді алюмінієвий спитав мене, з ким саме з французьких комуністів я підтримував контакти. Я сказав, що, оскільки мене закинули в травні, коли нацисти правили нещасною Францією, всі мої контакти з комуністами мали конспіративний характер, я для них був П'єром, вони для мене Жозефом і Мадлен.
«Але ж ви зустрічали їх після того, як ми визволили Францію?»
«Ні».
«Це дуже дивно. Чому?»
«Тому що через дев'ять днів після того, як ми ввійшли в повсталий Париж, мене знову перекинули в Іспанію».
«А хіба в Парижі було повстання?»
«Так, ми писали про це в газетах».
«Мені здавалося, що це гра, бажання полестити де Голю».
«Про лестощі не знаю, але я там боровся».
«Разом з комуністами?»
«Не тільки. Хоч вони були головною пружиною повстання».
«І навіть під час цього… повстання ви нікого не називали на ім'я? Тільки Жозеф і Мадлен?»
«Ні, я був зв'язковим зі штабом полковника Ролль-Тангі. Одне його ім'я справжнє, друге псевдонім, тільки я не пригадую, яке справжнє».
«Ви спілкувалися безпосередньо з ним?»
«Не, тільки».
«З ким іще?»
«З майором Лянресі».
«Це справжнє ім'я?»
«Мені було незручно запитувати його про це. Та й ніколи. Треба було воювати. Знаю лишень, що він воював в Іспанії проти Франко, знав наших хлопців з батальйону Лінкольна».
«Ах, он як… Він розмовляв англійською?»
«Так. Зовсім вільно. Хоч з французьким акцентом».
І я, дурень, почав розповідати про те, який забавний у французів наш акцент, причому найбільше в тих, хто народився в Провансі, взагалі в усіх жителів півдня якийсь особливий акцент, він робить їх беззахисними, схожими на дітей.
«Скажіть, — перебив мене алюмінієвий, — а ви не розмовляли з Лянресі про Іспанію?»
«Ми з ним розмовляли про те, як розмінувати ті будинки, яким загрожувало знищення, і ще про те, як пройдуть зв'язкові до наших передових частин».
«Але після того, як ми ввійшли в Париж, ви, мабуть, зустрічалися з ним?»
«Після того як ми ввійшли в Париж, я без просипу пиячив тиждень. З нашими».
«З ким саме?»
«З Полом Роуменом, Джозефом Олсопом і ЕрнестомХемінгуеєм».
«Роумен зараз працює в Іспанії?»
«Його перевели до вас наприкінці війни».
«Так, так, я його пригадую, я з ним розмовляв у цьому ж кабінеті. Він марксист?»
«Він такий же марксист, як я балерина».
«Ви просто не в курсі, він же учень професора Кана, а той ніколи не приховував свого захоплення доктриною єврейського дідуся».
Отже, ти у нас марксист, зрозумів?
Потім алюмінієвий спитав, чи це той Хемінгуей, який писав репортажі про Іспанію, я відповів, що він писав не тільки репортажі, а й книжки. Алюмінієвий сказав, ніби він щось читав, але не пригадує що саме, йому не подобається манера Ерні, дуже багато брутальності, жахлива фраза, якась базарна мова, та й, крім того, він занадто романтизує професію диверсантів, малює над їхніми головами німб, це він робить тому, бо не знає життя. «Я сам ходив у розвідку у Франції в сімнадцятому, — розказував він, — повзав на животі під німецьким дротом, щоб вивідати їхнє розташування, я пам'ятаю, як це було». Я зрозумів: він, мабуть, не читав «За ким подзвін», а лише чув думку тих, хто не любить Ерні, а його багато хто не любить за те, що дуже популярний, мені здається, він ні в чому не ідеалізує Джордана, а навпаки.
«Ну, бог з ним, з тим Хемінгуеєм, давайте повернемося до наших справ, — вів далі алюмінієвий. — Що вас найбільше цікавить: консульська робота, політичний аналіз чи вивчення економічних структур тих країн, де вам, можливо, доведеться працювати?»
Я відповів, що найвигідніше було б використати мене по тій спеціальності, якої нас навчили Донован і Даллес, коли ми боролись з нацистами.
«Добре, — погодився алюмінієвий, — я передам ваше побажання керівництву, зателефонуйте <в європейський відділ, скажімо, в понеділок»;
Розмова була в четвер, ми поїхали з Елізабет у Нью-Йорк, залишивши хлопчиків у її матері, чудово провели уїк-енд, провідали Роберта й Жакі, згадали минуле, потім подивилися спектакль про те, як радикуліт стає головним стимулом для людини, яка мріє про кар'єру танцівника, було дуже смішно; у Діка зустріли Бертольда Брехта й Ганса Ейслера, вони затівають у Голлівуді грандіозне кіно, Ейслер просив передати тобі вітання, а Брехт сказав, що ти його просто зачарував, коли приїжджав до нього в сорок другому консультуватися по наці, перед тим як тебе вирішили закинута до них у тил. Брехт хотів написати тобі, але був страшенно заклопотаний і, як завжди, неуважний, твою адресу спочатку ткнув у кишеню штанів, потім поклав у портфель, а тоді сховав у піджак і, мабуть, загубив. У суботу ми славно пообідали в Чайна-тауні, подивилися — ще раз з тим же захопленням — чаплінського «Диктатора» і повернулися додому щасливі украй. У понеділок я набрав телефон, який дав мені алюмінієвий, там мене вислухали й попросили передзвонити в середу. Мені це не дуже сподобалося, але що вдієш, жодна державна установа з традиціями не може обійтися без бюрократії; справді каста, хай їм чорт. Подзвонив у середу; призначили на п'ятницю, знову марно. Тоді я поїхав до наших, але мені сказали, що Макайр уже в Європі, негайне відрядження; повний розгардіяш, як у фірмі, що зазнала банкротства. У понеділок алюмінієвий сказав, що мене не можуть узяти на роботу в державний департамент. Я був страшенно цим приголомшений: «Чому?» — «Ми не коментуємо». Тоді я подзвонив Аллену Даллесу й попросив його знайти для мене кілька хвилин. Він зразу погодився, вислухав мене, підтримав, що треба боротися, й пообіцяв допомогти. У четвер я ще раз подзвонив йому, він відповів, що департамент уперся, їх, бачте, непокоять мої контакти з комуністами. «Треба переждати, Грегорі, — мовив він, — почекайте, як казав Сталін, буде і на нашій вулиці свято».
Сам розумієш, на війні ми, звісно, не могли думати, що треба відкладати гроші, і коли підійшов строк платити внесок за будинок, мені стало не по собі. Я знову подався до наших, намагався поговорити з Донованом, але його відрядили до Нюрнберга заступником нашого обвинувача, потрошитиме нацистських свиней. Стіменс, який мене прийняв — ти його пам'ятаєш, він відав контррозвідкою, шукав зрадників дома — теж пообіцяв, що спробує допомогти, але з державним департаментом розмовляти важко, чинуші, бояться власної тіні.
Минуло ще п'ять днів, і я почав трохи психувати, бо зайшов у банк, подивився свій рахунок, посидів з олівцем у руках і зрозумів, що через два тижні мені доведеться просити в когось у борг, наближається строк платити за страховку.
Це добряче підігнало мене, і я зв'язався з газетами, зустрівся з Шлессінджером і Маркузе, дзвонив у Детройт, у «Пост», звідти мене переправили до Нью-Орлеана, там запропонували місце в газеті, що виходить в Сан-Дієго, але Елізабет була проти: не можна залишати маму, а везти її туди в спекоту небезпечно, старенька перенесла дві серцеві кризи.
Нарешті об'явився Стіменс, дав мені телефон, але це було в п'ятницю ввечері, у Голлівуді вже нікого не було, а він запропонував зв'язатися з «Тенті сенчурі фокс», їм потрібен консультант, який бодай трохи розуміється у політиці, війні та розвідці, платять двісті доларів на тиждень, не бозна-які великі гроші, та й це вже щось, а не жах безробіття, от уже не думав, що коли-небудь на практиці зіткнуся з цим поняттям.
Подзвонив Брехту, він дуже зрадів, що в мене буде можливість переїхати в Голлівуд, розповідав, що робота консультанта-редактора надзвичайно цікава, близька до творчості, ніякого чиновництва, «змова однодумців, солодкі ігри дорослих дітей, чим розкованіше фантазуєш, чим ближче наближаєшся до менталітету дитини, тим більше тебе цінять».
Ти собі не уявляєш, що було зі мною в той триклятий уїк-енд, я дивився на себе збоку і був приголомшений тим, як я змарнів за ті тижні, коли сидів без роботи. Надав же мені чорт вибрати професію історика! Я розумію, ти економіст і юрист, тобі нічого не страшно, потурили алюмінієві, пішов собі в будь-яку контору і запропонував свої послуги, людина, яка вміє видиратися крізь хитрощі параграфів наших кодексів, потрібна скрізь і всюди — доти, звичайно, поки ціла наша демократія. Чи економіст! Як я заздрю тобі, надійна спеціальність, «німецьке проникнення в Європу», на цьому можна стати тричі доктором, якщо алюмінієві почнуть копати й проти тебе. До речі, мені не сподобалось, що той біс з метеликом, згадавши твоє ім'я, більше ні разу про тебе не заговорив, він чекав, поки я скажу щось, і хоч він повзав на пузі під дротом, щоб зрисувати розташування німців під Марною, у розвідці він справжній профан, поводився, як приватний детектив з дешевого радіоспектаклю, сама цікавість, настояна на багатозначності, а справжній розвідник це той, хто вміє знайти спільну мову з чотирма людьми, які зібралися за одним столом: з банкіром, безробітним, повією і монашкою.
Одне слово, у понеділок я держав себе за руку, щоб не накручувати телефонний диск рівно о дев'ятій, у нас в усіх від надмірного відчуття власної престижності пара з ніздрів валить. Подзвонив о дев'ятій тридцять, насилу витерпів. «Так, ви нам потрібні, можете приїжджати для підписання контракту». — «Оплата квитка на літак за мій рахунок?» — «Звичайно, ви не Хамфрі Богарт». — «Але де гарантія, що я підійду вам?» — «За вас просили дуже серйозні люди із столиці, а вчора про вас багато розповідав Брехт. Його підтримав Ейслер, на великих драматургів і музикантів гріх не зважати».
Я вилетів туди, у Лос-Анджелесі було справжнє пекло, мене не залишало відчуття, що пахне смаженими каштанами, як у Парижі, в середині вересня в Картьє Латан. Голлівуд мене знову ошелешив — тиша, надійність, краса, височенні пальми, жива історія нашого кіно, ні в кого немає такого кіно, як у нас, нехай про нас говорять що кому заманеться, лають і критикують, але треба бути зовсім уже нечесною людиною, щоб підняти голос проти Голлівуду.
І от я спакував чемодани, здав тутешню квартиру в аренду (це може бути ще додатково двісті доларів на місяць, зовсім непогано), пройшов по кімнатах, не відчуваючи того бентежного жаху, який пойняв мене останніми тижнями, випив, ліг у ліжко, але не міг заснути і, діждавшись, доки Елізабет почне солодко посапувати, — вона стала ще гарнішою, навіть не можу собі уявити, що ми з нею одружені вже дев'ять років, у мене до неї така ж ніжність, як і в перші дні нашого знайомства, — пішов у кабінет, сів до столу й написав тобі цього довжелезного листа.
Пиши мені на готель «Амбрассадор», я найняв двокімнатний апартамент, житимемо там, поки Елізабет не підшукає будинок.
Звичайно, коли ти прилетиш у відпустку сюди, ми чекаємо тебе в гості. Повно гарненьких молодих дівчат з розумними холодними очима ходять по студії. Такі не вміють зраджувати. Якщо ти вкладеш з ними договір на любов, вони ніколи не порушать умов контракту. Це їм невигідно. Що ж, нехай так, це чесніше за підлість, породжену почуттями. Викинь нарешті з серця Лайзу. Викинь. Я бачив її в Нью-Йорку, тому прошу тебе ще раз — викинь. А взагалі чогось тоскно у мене на серці: так буває завжди, коли щось не до кінця розумієш. Я жену від себе думки, але ж їхня настирливість куди страшніша, ніж атака осінніх мух, які, здається, оскаженіли від наближення холодів і тому жалять усе, що тільки можуть, а особливо ноги, до крові розчухуєш.
Я забороняю собі признаватись у тих почуттях, які мене часом охоплюють, я пам'ятаю, як Донован учив нас боятися почуттів, не породжених логікою. Я про все це не забуваю розумом, та хіба просто справитися з тим, що живе в тобі? Немає нічого гіршого, як незаслужена образа, ти згоден? А втім, к чорту цей державний департамент! Правду каже Даллес, треба почекати. Усе вгамується.
Пиши. Твій
Грегорі Спарк».
