Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Саме Макайр і виявився тією фігурою, яка Даллесу була так потрібна; замишляючи свій удар по ВСС ще влітку сорок п'ятого як кожен талановитий розвідник він розумів, що чорнову роботу, пов'язану з риском викриття й публічного скандалу, має вести та людина, яка згодна на все і ніколи не закладе боса.
Можливість викриття (люди ВСС — зубасті, за себе боротися вміють, особливо ті, які прийшли сюди на початку війни з лівого табору, в усьому й завжди орієнтувалися на Рузвельта) і пов'язаного з цим позбавлення заробітку в державному департаменті була відповідним чином підстрахована: брата Макайра, цілком надійну людину, котру, звичайно, ні в які таємниці не посвящали, запросили на роботу в ІТТ, і він готувався зайняти місце директора філіалу концерну в Монтевідео; крім заробітної плати, йому виділили певну кількість акцій, і він їх поклав у банк на своє ім'я, хоч його попередили про те, що розпоряджатися цими коштами має Роберт — «з метою національних інтересів країни». Коли Макайр дізнався, скільки коштують ці акції, він зрозумів, що за всю свою діяльність у державному департаменті, та й у будь-якій іншій урядовій установі, — навіть коли припустити, що житиме він до ста років і стільки ж років сидітиме в своєму кріслі, — він не зможе заробити й третьої частини того, що стало його власністю в результаті благодійності Аллена Даллеса і тих сил, які за ним стояли.
ШТІРЛІЦ-VII
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
Штірліц виліз із таксі, яке викликав йому Кемп, піднявся в свій номер, здивувавшись, що діда, котрий сидів на поверсі, не було на місці; він завжди чутко дрімав у кріслі, вкривши ноги, роздуті водянкою, важким баскським пледом.
Штірліц увімкнув світло — тьмяне, похмуро-запилене, стомлено скинув м'ятий піджак, обернувся й зразу наткнувся поглядом на чоловіка, що спав на його вузенькому ліжку, не знявши черевиків; черевики були тупорилі, американського фасону, як і в Джонсона. Чоловік справді спав; навіть чудовий професіонал не міг би так точно зіграти рівного хропіння, незручної пози, та й рожева пом'ятість на обличчі говорила про те, що незвичайний гість лежить на його ліжку годину, а то й дві; зморило, мабуть, бідолаху, поки надав.
Штірліц якусь мить постояв біля дверей, обдумуючи, як же бути: чи розбудити незнайомого, чи піти з номера, чи лягти спати на маленькому жорсткому диванчику, що стояв у закутку, біля умивальника, — туалету в номері не було, доводилося ходити аж у самий кінець коридора; душова була на першому поверсі, треба було платити сім песет кожного разу; вода текла то холодна, то гаряча; нічого не вдієш, пансіонат з однією зірочкою; раніше в таких жили повії, студенти та бідні іноземці, що приїхали в Мадрід вивчати мову.
Він вимкнув світло, акуратно повісив піджак на спинку стільця і влаштувався на диванчику, полічи до ста, сказав він собі, і ти заснеш; ну їх усіх к чорту; ти не збагнув, що від тебе хочуть, усе надто заплутане, ніякої логіки; ні, звичайно, логіка є, їхня логіка, незрозуміла тобі; значить, треба чекати; ніщо так не допомагає подолати нестерпну втому чекання, як сон; спи.
І він заснув, немов провалився в темряву.
… На грані між сном і пробудженням Штірліц раптом побачив величезний луг, геть-чисто білий, бо весь був укритий польовими ромашками, і по цьому білісінькому лугу йшли Сашенька і Санька; вона зовсім ще молода, він ніколи не бачив її іншою, а Санька був у німецькій формі без погонів, але чомусь босий, ступні зовсім воскові, з синіми жилками холодних, неживих вен; якщо Сашенька здавалася веселою, близькою, живою, то син — через ці страшні воскові ноги — був весь попелястий, наче нереальний, і навколо його голови вився рій червоної мошкари.
Він схопився з диванчика; було ще темно, отже, спав не більше як годину; чоловік на ліжку згорнувся клубком, поклав долоню під щоку, цмокав, як мала дитина. Це солодке цмокання чомусь розлютило Штірліца; він витяг сигарету, закурив, важко затягся й сказав:
— Послухайте, треба й честь знати, в мене ноги затерпли.
Чоловік на ліжку більше не цмокав, затаїв дихання і — Штірліц відчув, це — напружився.
— Ви ж розмовляєте по-англійськи, — сказав нарешті чоловік, відкашлявшись, — я погано розумію німецьку.
— Лягайте на диван, я хочу поспати на своєму ліжку, — сказав Штірліц. — Ноги звело.
— Я чекав вас з дванадцятої, пробачте за вторгнення… Я міняв скат, саме я мав підібрати вас на дорозі, вам же говорили мої колеги про голубий «форд».
— Говорили… Чому ж так довго міняли скат? Я йшов хвилин двадцять по шосе, все ждав, коли стрельнуть у спину.
— Я завжди стріляв у лоб, ми ж не гестапо. — Чоловік підвівся з ліжка, потягся так, що Штірліц почув, як хруснули його суглоби, ввімкнув світло й, посміхнувшись, сів на стілець біля перехнябленого маленького столика. Рання сивина робила його обличчя благородним, очі були круглі, синювато-чорні, розумні, із смішинкою. — Це ж я мав нагодувати вас казковим обідом. Доведеться ждати до ранку, підемо казково снідати.
— Ви, мабуть, недавно в Іспанії, — озвався Штірліц, не підводячись з диванчика. — Тут не буває інституту казкових сніданків; у «Рітці» дають каву й джем з булочкою, не розженешся: треба чекати десятої ранку, коли відчиняться іспанські таверни, лише там можна поласувати восьминогом, ковбасками й тартільєю…
— А зараз тільки сьома, — сказав чоловік, поглянувши на годинник. — Здохнеш з голоду. Може, поки що обговоримо ряд питань, які становлять взаємний інтерес? Ви не проти?
— Давайте, чому ж не обговорити. Вас як звати?
— Це не так важливо. Мало як можуть звати чоловіка. Шарль. Чи Магомет. Іван. Важливо те, що я прийшов до вас з пропозицією. Я представляю американську розвідку і зацікавлений у тому, щоб познайомитися з вами ближче. Я щойно одержав деякі відомості з Вашіигтона, пов'язані з вами і з вашим минулим. Приглядався я до вас досить довго, довелося попрацювати в німецьких архівах, страшенний хаос; мабуть, усе-таки багато документів пропало, але по фотографіях я зробив висновок, що доктор Брунн і пан Бользен — та ж сама особа.
— Послухайте, Магомет, — похмуро всміхнувся Штірліц, але говорити далі не міг, бо чоловік раптом засміявся так, що аж за живіт узявся; сміявся він голосно, заливчасто, зовсім по-дитячому; це також зіграти важко, подумав Штірліц; очі в нього пташині, а такі бувають у дітей; поглядаючи, як регоче незнайомий, Штірліц також усміхнувся і повторив: — Магомет, якщо ви про мене все знаєте, то мені незручно розмовляти з вами, нічого не знаючи про вас. Мені за вчорашній день і сьогоднішню ніч набридли ігри. Хочу ясності.
— Буде ясність. Тільки спочатку скажіть мені, куди ви зникли з дороги?
— Спочатку я вислухаю вас і в залежності від цього прийму рішення: сказати вам правду чи утаїти її.
— Ні, містере Бользен — Брунн, у вас немає альтернативи, та й права вибору ви позбавлені. Вирішуватиму я, а не ви. — Гість витяг з кишені конверт, підійшов до дивана, простяг Штірліцу. — Подивіться.
Там були відбитки пальців, його пальців; Штірліц був певен, що саме ці «пальці» йому показував Мюллер, коли привів у підвал гестапо й вимагав відповіді на одне лише запитання: як ці «пальчики» могли потрапити на чемодан російської радистки; але Штірліц помилявся; відбитки пальців — як це свідчило з напису на звороті — були копією із справи «Інтерполу», заведеної двадцять третього березня сорок п'ятого року в Швеції у справі про «вбивство доктором Бользеном громадянки Німеччини Дагмар Фрайтаг».
«Але ж це фальшивка, — подумав Штірліц, — Дагмар надсилала мені телеграми з Швеції».
У конверті була ще одна фотографія: Дагмар у морзі, з номерком на нозі; спалахи магнію холодно відбиваються на білому кахлі; байдужі обличчя поліцейських; біля них — два чоловіки в строгих чорних костюмах.
— А це хто? — спитав Штірліц, тицьнувши в чорних пальцем.
— Товстий — німецький консул фон Рібау. Другого не знаю… Рібау вважає, що цей другий з резидентури вашого посольства, те, що він німець, сумніву немає. Ми його шукаємо. Знайдемо, це точно.
